Тони Моррисон – Кохана (страница 52)

Зовнішнє життя Денвер покращувалося, а от домашнє — погіршувалося. Якщо б білі в Цинциннаті впустили до своїх божевілень негрів, кандидатів вони б знайшли в будинку № 124. Підживившись дарованою їжею, про походження якої ані Сет, ані Кохана не запитали, жінки уклали диявольське перемир'я. Кохана сиділа, їла, переходила з ліжка на ліжко. Іноді починала кричати: «Дощ! Дощ!» і шкрябати горло, доки на шкірі не виступали рубінові краплі крові, ще яскравіші на її темній шкірі. Сет зойкала: «Ні!» і кидалася до неї, збиваючи стільці, витирала це дорогоцінне каміння. Іншим разом Кохана скручувалася на підлозі, стиснувши руки між колінами, і лежала так годинами. Або йшла до струмка, заходила в воду і хлюпалася. Тоді йшла до Сет, водила пальцями по зубах жінки, а у самої з чорних очей скочувалися сльози. Якось Денвер здалося, що справу завершено: Кохана, що схилилася над Сет, стала схожою на матір, а Сет перетворилася на дитину. Коли Кохана її не потребувала, жінка сиділа в кутку на стільці. Чим більшою ставала Кохана, тим меншою ставала Сет; чим яскравіше світилися очі Коханої, тим більше ті очі, що раніше не могли і глянути в інший бік, ставали неспокійними. Сет сиділа на стільці і облизувала губи, як покарана дитина, а Кохана поїдала її життя, забирала його, наливалася ним, зростала на ньому. І старша жінка поступалася без жодного слова.

Денвер прислуговувала обом. Прала, готувала, змушувала, обдурювала матір, аби та хоч трохи їла, частіше приносила солодощі Коханій, щоб її заспокоїти. Важко було вгадати, що вона може скоїти наступної миті. Коли було спекотно, вона ходила будинком гола або загорнута в простирадло, живіт виступав, як зрілий кавун.

Денвер здавалося, що вона розуміє зв'язок між матір'ю і Коханою: Сет намагалася віддати борг за пилу; Кохана змушувала її платити. Але тому ніколи не буде кінця, і дівчина сердилася, коли бачила мамину принижену ганьбу. І вона знала, що найбільшим страхом Денвер був той, який і вона відчувала на початку — що Кохана її покине. Що до того, як Сет змусить її зрозуміти, що це таке — чого варто приставити зубці пили до маленького підборіддя; відчути дитячу кров, що гасом ллється на її руки; підтримувати обличчя, щоб утрималася голова; стискувати його так, що відчувалися смертельні спазми, від яких здригалося маленьке тіло, таке обожнюване, таке пухке і миле за життя, — Кохана її покине. Покине до того, як Сет змусить її усвідомити, що гірше за це, — набагато гірше, — те, від чого померла Бебі Сагз, що пережила Елла, що бачив Стемп і що змусило Пола Ді тремтіти. Що будь-який білий може лишити тебе твоєї сутності заради будь-чого, що спаде йому на думку. Не лише змусити тебе працювати, вбити або покалічити, а й забруднити тебе. Так забруднити, що ти вже ніколи себе не любитимеш. Так забруднити, що ти забудеш, ким був, і не зможеш згадати. І хоча вона, як і інші, пережила це і вирвалася звідти, вона ніколи не дозволить, щоб це сталося з її дітьми. Діти — це найкраще, що в неї є. Білі можуть бруднити її скільки завгодно, але не те найкраще, що вона має, її прекрасну, чарівну, найкращу частину, — частину її, що лишалася чистою. Більше жодних жахливих снів про те, чи безголове та безноге тіло з тавром на ньому, що висіло на дереві, належить її чоловікові чи Полу А? Чи серед плачучих дівчат у багатті біля школи для чорних, яке влаштували патріоти, не було її донечки? Чи не розірвала банда білих інтимні частини її доньки, не забруднила її стегна, не викинула її дочку з фургона? Вона ще могла працювати біля бойні, але не її дочка.

І ніхто, ніхто на цій землі, не записуватиме тваринні характеристики її дочки на папері. Ні. Е, ні. Може, Бебі Сагз це теж хвилювало, може, вона б змирилася з цим; та Сет змиритися відмовилася — і досі відмовлялася.

Це і ще чимало почула від неї Денвер, поки жінка сиділа на стільці в кутку і намагалася переконати Кохану, єдину людину, яку мала переконувати, що все, що вона зробила, було правильно, бо вона зробила це з любов'ю.

Кохана, закинувши свої пухкі нові ніжки на сидіння стільця, що стояв навпроти, тримаючись гладенькими руками за живіт, дивилася на жінку. Вона не розуміла нічого, крім того, що Сет — та жінка, що забрала її обличчя, лишила її повзати в темному-темному місці і забула посміхнутися.

Денвер, урешті-решт, дочка свого батька, вирішила зробити все можливе. Вирішила не покладатися більше на доброту тих, що лишали подарунки на пеньку. Вона найметься кудись на роботу, хоча і боялася лишати Сет і Кохану наодинці на цілий день, не знаючи, яке лихо кожна з них може накоїти. Вона зрозуміла, що її присутність у домі ніяк не впливає на те, що робили жінки. Вона підтримувала їхнє життя, а вони не звертали на неї уваги. Кричали, коли хотіли, дулися, пояснювали, вимагали, ходили з пихатим виглядом, зщулювалися, плакали і провокували одна одну до останньої краплини і додавали ще. Вона почала помічати, що навіть коли Кохана мовчала, дрімала, займалася своїми справами, Сет усе одно продовжувала говорити. Шепотіла, бурмотіла якісь виправдання, щось розказувала Коханій, аби пояснити, як вона почувалася і що з цього вийшло. Немов Сет і не хотіла насправді, пробачення, а хотіла, щоб у ньому відмовили. І Кохана виправдовувала її сподівання.

Когось потрібно рятувати, але якщо Денвер не знайде роботу, то рятувати не буде кого, не буде до кого повертатися додому, і самої Денвер теж не буде. Ця думка була новою: дбати про себе і себе ж берегти. І вона б до такого не дійшла, якби не зустріла Нельсона Лорда, що виходив з бабусиного дому тієї миті, коли туди заходила Денвер подякувати за половину пирога. Він лише посміхнувся і сказав: «Бережи себе, Денвер», але для неї ці слова стали одкровенням. Останній раз, коли він до неї заговорив, його слова позбавили її слуху. Тепер вони відкрили її розум. Вириватиме бур'яни, збиратиме овочі, готуватиме, пратиме — вона думала, що робитиме і як. Може, Бодвіни допоможуть, вони вже двічі допомагали. Один раз Бебі Сагз і один раз мамі. Чому б не допомогти і третьому поколінню?

Вона так багато блукала вулицями Цинциннаті, що хоча і вийшла на світанку, до місця дісталася тільки опівдні. Будинок розташувався подалі від узбіччя, його вікна виходили на галасливу людну вулицю. Двері відчинила негритянка:

— Чого тобі?

— Можна увійти?

— Що треба?

— Я хочу побачити містера та місіс Бодвін.

— Міс Бодвін. Вони брат і сестра.

— А-а…

— Навіщо вони тобі?

— Шукаю роботу. Думала, може вони щось підкажуть.

— Ти з родини Бебі Сагз, чи не так?

— Так, мем.

— Заходь. А то мухи налетять. — І вона провела Денвер на кухню. — По-перше, тобі потрібно навчитися користуватися дверним молотком.

Але Денвер слухала її на піввуха, бо вступила у щось м'яке і блакитне. Усе навкруги було товстим, м'яким і блакитним. Скляні шафи, повні блискучих предметів. Книжки на столах і полицях. Білі перламутрові лампи із сяючими металевими денцями. І пахло, як від одеколону, яким вона поливала свою смарагдову хатинку, тільки краще.

— Сідай, — сказала жінка. — Знаєш, як мене звуть?

— Ні, мем.

— Джейні. Джейні Вейгон.

— Приємно познайомитись.

— Навзаєм. Я чула, твоя мама захворіла?

— Так.

— Хто за нею доглядає?

— Я. Але мені потрібно знайти роботу.

Джейні розсміялася.

— Знаєш, я працюю тут з чотирнадцяти років і пам'ятаю той день, коли тут з'явилася Бебі Сагз, свята, і сіла прямо тут, де й ти сидиш. Її привіз білий. Так вона і отримала той будинок, в якому ви всі живете. Та інші речі.

— Так, мем.

— Що сталося із Сет? — Джейні обперлася на раковину і схрестила на грудях руки.

Ціна була зовсім маленькою, але Денвер вона здавалася великою. Ніхто не зможе допомогти, доки вона не розкаже, — не розкаже все. Зрозуміло, що Джейні не допоможе, але й до Бодвінів не пустить, якщо вона не розкаже. Тож Денвер розказала цій незнайомці те, що розказувала леді Джонс, натомість Джейні зізналася, що Бодвінам потрібна допомога, хоча вони і самі цього не знають. Вона тут сама, і тепер, коли її роботодавці старішали, вона не могла піклуватися про них як раніше. Її частіше просили провести тут ніч. Може, вона зможе вмовити їх дозволити Денвер бувати тут ночами, приходити, скажімо, після вечері і лишатися до сніданку. Так Денвер може доглядати за Сет удень і заробити трохи вночі, як така пропозиція?

Денвер довелося пояснити, що в їхньому домі з'явилась дівчина, яка заволоділа мамою. Це кузина, що приїхала до них у гості, також захворіла і стала тягарем для них обох. Схоже, Джейні більше цікавив стан Сет, і з того, що розповіла дівчина, складалося враження, що жінка збожеволіла. Не таку Сет вона пам'ятала. Ця Сет нарешті втратила розум, чого і варто було очікувати, — намагалася впоратися сама, високо задравши носа. Денвер скорчилася від таких слів, закрутилася на стільці і втупилася очима в раковину. Джейні Вейгон говорила про пиху, доки не дійшла до Бебі Сагз, про яку могла сказати лише гарне.

— Я ніколи не ходила на те служіння в лісі, але вона завжди добре ставилася до мене. Завжди. Такої більше не буде.

— Я теж за нею сумую, — сказала Денвер.

— Так і має бути. Усім її не вистачає. Добра була жінка.

Денвер більше нічого не розказувала, і Джейні якийсь час роздивлялася обличчя дівчини.