Тони Моррисон – Кохана (страница 50)

Тоді настрій змінився і почалися сварки. Спочатку повільно. Скарга з боку Коханої, вибачення від Сет. Зменшення задоволення за рахунок старшої жінки. Чи не занадто холодно, щоб лишатися на дворі? Кохана обдаровувала її поглядом, що промовляв: «То й що?» Чи не час лягати спати, бо світла уже не вистачає для шиття? Кохана і пальцем не вела, казала: «Роби», — і Сет підкорялася. Кохана брала все найкраще — першою. Найкращий стілець, найбільший шматок, найгарнішу тарілку, найяскравішу стрічку для волосся, і чим більше вона брала, тим більше починала говорити Сет: пояснювала, описувала, скільки вона страждала, через що пройшла заради дітей, відганяючи мух у винограді, повзаючи на колінах під навісом. Ніщо з цього не справляло того враження, що мало. Кохана звинувачувала жінку в тому, що вона її покинула. Що не була ласкавого до неї, не посміхалася. Казала, що вони одне й те саме, мають одне обличчя, як вона могла її кинути? І Сет плакала, казала, що ніколи її не кидала, тобто не хотіла, — що вона мала врятувати їх, і що молоко у неї завжди було, і гроші на камінь, але їх трохи не вистачило. Що вона завжди хотіла, щоб вони були разом на тому боці, довічно. Кохану це не цікавило. Вона казала, що коли плакала, то поруч не було нікого. На ній лежав мрець. Їй нічого їсти. Привиди без шкіри тицяли в неї своїми пальцями і називали коханою в темряві і сучкою при світлі. Сет молила про прощення, знову і знову перераховувала причини для цього: Кохана була для неї важливішою, значила більше, ніж усе її життя. Що вона залюбки помінялася б місцями з нею. Віддала б своє життя, кожну хвилину і годину, щоб компенсувати хоча б одну сльозинку Коханої. Чи знає та, як боляче, коли твою дитинку кусають комарі? Що вона божеволіла, коли доводилося лишати немовля на дворі і бігти до великого будинку? Що до того, як вони втекли з «Милого Дому», Кохана щоночі спала на її грудях, а вдень висіла у неї на спині? Кохана не погоджувалася. Сет ніколи до неї не приходила, ніколи і слова їй не сказала, ніколи не посміхнулася, і що найгірше, не помахала на прощання, навіть не глянула на неї, коли побігла геть.

Коли кілька разів Сет спробувала захиститися — стати строгою матір'ю, чиє слово було законом, яка знала, що краще для її дітей, — Кохана почала жбурляти речі, скидати посуд зі столу, сипати сіль на підлогу, бити вікна.

Вона була зовсім на них несхожа. Була дика, і ніхто не міг сказати: «Іди геть, дівчино, і повертайся, коли заспокоїшся». Ніхто не казав: «Іще раз піднімеш на мене руку, і я тебе відлупцюю так, що і сидіти не зможеш. Зрубаєш дерево, і гілка загине. Шануй батька свого і матір свою, щоб довгими дні твої були на землі. Я виставлю тебе за двері, і ніхто тобі не допоможе, бо Богу не до вподоби огидні справи».

Ні, ні. Вони склеювали тарілки, замітали сіль, і поступово Денвер зрозуміла, що коли якось уранці Сет не прокинеться і не схопиться за ніж, це зробить Кохана. Як би вона не боялася того, що ховалося в Сет, їй було соромно, що мати прислуговує дівчині, ледь старшій за Денвер. Коли вона побачила, що Сет виносить горщик за Коханою, кинулася допомагати. Але біль став зовсім нестерпним, коли скінчилася їжа, і Денвер дивилася, як мати намагається обійтися і без цього — підбирає крихти з краєчку стола і плити: присохлу до горщика мамалигу, скоринки, лушпиння. Якось вона побачила, як жінка провела пальцем усередині слоїка від варення і лише тоді помила його і відставила.

Вони втомилися, і навіть Кохана, яка з кожним днем товстішала, виглядала втомленою не менше за них. Принаймні гарчання і кидання кочергою в № 124 змінилося тишею. Апатична і сонна від голоду, Денвер спостерігала, як тоншає шкіра між указівним та великим пальцями матері. Бачила, які яскраві, але мертві очі у Сет, насторожені, але порожні, уважні до всього, що стосувалося Коханої, — її долонь без єдиної зморщечки, її чола, посмішки під щелепою, кривої і занадто широкої, — до всього, крім круглого живота. Бачила вона і рукави своєї власної карнавальної блузи, що прикривали пальці; край спідниці, з-під якого колись виглядали кісточки, і який тепер замітав підлогу. Бачила їх усіх пишно вбраними, в стрічках, кульгавих і голодних, але залитими любов'ю, яка всіх виснажувала. А тоді Сет виплюнула щось, що не прожувала, і Денвер здригнулася, немов від пострілу. Справа, яку вона почала, захищаючи Кохану від Сет, змінилася на захист Сет від Коханої. Стало зрозуміло, що мати може померти і лишити їх обох, що ж тоді робитиме Кохана? Що б не відбувалося, для цього потрібні були троє — не двоє, — і оскільки ані Кохана, ані Сет не думали про те, що принесе наступний день (Сет раділа, коли раділа Кохана; Кохана ковтала її відданість, як вершки), Денвер знала, що все залежить від неї. Доведеться піти з двору; зробити крок за краєчок світу, залишити цих двох і йти просити по допомогу.

Кого просити? Перед ким вона зможе стати і хто не присоромить її, дізнавшись, що матір'ю гралися, як лялькою, і нарешті зламали, вона втомилася піклуватися і догоджати. З розмов мами і бабусі Денвер знала кількох людей. Але сама була знайома лише з двома: сивоволосим старим на ім'я Стемп і леді Джонс. Ну і звісно ж, із Полом Ді. І тим хлопцем, що питав її про Сет. Але ніхто з них не годиться. Серце підстрибнуло, в горлі запекло, стало важко ковтати. Вона не знала, куди йти. Коли Сет ходила на роботу в ресторан і ще мала гроші на крамниці, вона повертала праворуч. Коли Денвер ходила до школи леді Джонс, потрібно було йти ліворуч.

Погода була теплою; день — чудовим. Настав квітень, усе оживало і було дуже непевним. Денвер прикрила волосся і плечі. В найкращій карнавальній сукні і в черевиках якоїсь незнайомки стояла вона на ґанку № 124 і готувалася до того, щоб її проковтнув світ, що починався за цим ґанком. Там були маленькі подряпані речі, до яких іноді торкалися. Там були слова, від яких закладало вуха. Там, якщо ти одна, почуття охоплювали тебе і прилипали, як тінь. Там були місця, де траплялися такі погані речі, що коли ти підходив до них ближче, вони траплялися знову. Як у «Милому Домі», де зупинився час і де, як каже мама, на неї також чекало погане. Як упізнати такі місця? І що гірше — набагато гірше, — там були білі, і як можна дізнатися, що у них на думці? Сет казала, що потрібно придивитися до рота та іноді до рук. Бабуся Бебі казала, що захисту від них немає, — вони ходять де захочуть, змінюють думки, і навіть коли вважають, що добре поводяться, це зовсім не те, що мають робити справжні люди.

— Вони випустили мене із в'язниці, — якось сказала Сет Бебі Сагз.

— Вони ж тебе туди і кинули, — відповіла та.

— Вони переправили тебе через річку.

— На спині мого сина.

— Вони дали тобі цей будинок.

— Ніхто мені нічого не давав.

— Вони дали мені роботу.

— Вони отримали кухарку, дівчино.

— Але ж бувають і такі, що добре ставляться до нас.

— І щоразу нас це дивує, еге ж?

— Раніше ти так не говорила.

— Не сперечайся зі мною. Вони втопили нас більше, ніж усіх їх жило на землі від початку часів. Поклади меча. Це не битва; це поразка.

Пригадавши ці розмови й останні слова бабусі, Денвер стояла на сонці на ґанку і не наважувалася його покинути. У горлі свербіло; серце калатало — і тоді Бебі Сагз розсміялася, ясно-ясно. «Хочеш сказати, я тобі ніколи нічого не розповідала про Кароліну? Про твого татка? Ти не пригадуєш нічого про те, чому я так ходжу, і про материні ноги, не кажучи вже про її спину? Хіба я тобі цього ніколи не розказувала? Це тому ти не можеш спуститися сходами? Господи Ісусе».

Але ж ти казала, що немає захисту.

— Немає.

Що ж мені робити?

— Усвідомлювати це і йти за двір. Іди.

Він повернувся. Минула дюжина років, і шлях повернувся. Чотири будинки праворуч, у рядочок, притиснулися один до одного, як волові очка. Перший будинок має дві сходинки і крісло-гойдалку на ґанку; другий має три сходинки і мітлу, приховану за поручнями, два зламаних стільця і купку форзицій позаду. Вікон на фасаді немає. На землі сидить маленький хлопчик і гризе гілочку. Третій будинок мав жовті завіси на двох вікнах на фасаді і кілька горщиків зеленого листя з білими або червоними серединками. Денвер почула курчат і скрип погано підвішеної хвіртки. Дах четвертого засипало бруньками сикомору, і через це здавалося, що двір заріс травою. Жінка, що стояла на порозі, підняла було руку, щоб привітатися, але заклякла на півдорозі, коли придивилася, кому вона хоче помахати. Денвер опустила голову. Далі починався обгороджений лужок з коровою. Вона пригадала лужок, але не корову. Голова під хусткою змокла від напруження. Попереду гули голоси, чоловічі голоси, підпливали, наближалися з кожним кроком. Денвер не зводила очей з дороги, на випадок, якщо то білі; на випадок, якщо вона прямує туди, куди потрібно їм; на випадок, якщо вони щось скажуть і вона змушена буде відповідати. А якщо вони накинуться на неї, схоплять і зв'яжуть? Вони наближалися. Може, перейти дорогу? Зараз? Чи й досі стоїть на порозі та жінка, що ледь не помахала їй? Чи прийде вона на допомогу? Чи розсердилася, що Денвер не помахала у відповідь, і відмовиться? Може, повернутися? Відійти ближче до будинку жінки, що хотіла помахати? Прийняти рішення вона не встигла — вони вже опинилися прямо перед нею. Два чоловіки, негри. Денвер видохнула. Обидва торкнулися капелюхів і пробурмотіли: «Доброго ранку!» Денвер здалося, що очі у неї випромінювали вдячність, але до рота це почуття так і не дійшло вчасно. Чоловіки обминули її ліворуч і пішли собі далі.