Тони Моррисон – Кохана (страница 49)
— Я там буду, — відповів Стемп. — От іще одна, — повернувся він до Пола Ді. — Скріптер Вудраф, сестра Авеля. Працює на фабриці пензлів та жиру. Ти сам побачиш. Проживеш тут довше і зрозумієш, що кращого товариства чорних, ніж тут, ніде не знайти. Пиха — так, вона їх трохи бентежить. І вони можуть наламати дров, якщо вважатимуть когось занадто пихатим, але в душі вони добрі люди, і будь-хто відчинить перед тобою двері.
— А Джуді? Вона мене пустить?
— Усе залежить від того, що у тебе на думці.
— Ти знаєш Джуді?
— Джудіт. Я всіх знаю.
— Ту, що живе на Планк Роуд?
— Усіх.
— Ну то як? Вона мене пустить?
Стемп нахилився і розв'язав черевик. Дванадцять чорних гачечків, по шість із кожного боку внизу, а вгорі — чотири пари дірочок. Він розв'язав шнурки до самого низу, акуратно поправив язичок і знову заправив шнурки. Діставшись до дірочок, спочатку покрутив кінчики шнурків між пальцями.
— Дозволь розказати, як я отримав своє ім'я. — Вузлик був міцним і охайним. — Мене звали Джошуа, — почав він. — Я обрав собі інше ім'я, і я розкажу тобі, як це трапилося. — І він розказав про Вашті. — Я її і пальцем не торкнувся за весь той час. Жодного разу. Майже рік. Ми саджали, коли це почалося, і збирали, коли закінчилося. Здається, довше. Я мав його вбити. Але вона сказала ні, та я все одно мав його вбити. Тоді я не мав стільки терпіння, як зараз, але думав, що дехто інший теж його не має, — його дружина. Вирішив подивитись, чи вона краще за мене до цього ставиться. Ми з Вашті вдень були разом у полі, а вночі вона час від часу зникала. Я її і пальцем не торкнувся, і дідько мене забирай, якщо хоч слово до неї сказав удень. Хапався за кожну нагоду підійти ближче до будинку, щоб побачити ту, дружину хазяїна. Але не бачив нікого, крім хлопця. Сімнадцяти років, може, двадцяти. Нарешті побачив її біля огорожі на задньому дворі зі склянкою води. Вона пила й оглядала двір. Я підійшов. Зупинився за кілька кроків і зняв капелюха. «Прошу, міс. Прошу?» Вона повернулася. Я посміхався. «Прошу. Ви бачили Вашті? Мою дружину Вашті?» Була вона така дивна. Чорне волосся. Обличчя не більше за мій кулак. Вона сказала: «Що? Вашті?» Я повторив: «Так, мем, Вашті. Мою дружину. Вона казала, що носить вам яйця. Пригадуєте? Ви б зрозуміли, якби її побачили. У неї чорна стрічка на шиї». Та жінка почервоніла, тож я і зрозумів, що вона знає. Вона сама дала Вашті ту стрічку. Камею на чорній стрічці. Та її щоразу надівала, коли до нього йшла. Я надів капелюха. «Побачите її, скажіть, що вона мені потрібна. Дякую. Дякую, мем». Я пішов геть, не встигла вона нічого відповісти. Не наважувався оглянутися, доки не опинився за деревами. Вона стояла так, як я її лишив, і дивилася в склянку. Мені здавалося, що задоволення я отримаю більше. І ще здавалося, вона може все зупинити, але нічого не змінилося. Доки якось уранці Вашті не увійшла і не сіла біля вікна. То була неділя. У неділю ми працювали на нашому власному городі. Вона сіла біля вікна і подивилася у двір. «Я повернулася, — сказала. — Я повернулася, Джоше». Я дивився на її шию. Вона у неї була тоненька. І я вирішив її зламати. Знаєш, як гілочку — хрусь! І все. Мені і раніше було погано, а того дня я почувався погано як ніколи.
— Ну і як? Зламав?
— Ага. Змінив собі ім'я.
— Як ти звідси вибрався? Як дістався сюди?
— Човен. По Міссісіпі до Мемфісу. Від Мемфісу пішки до Кумберленда.
— І Вашті з тобою?
— Ні. Вона померла.
— Ой, чоловіче. Зав'яжи інший черевик!
— Що?
— Зав'яжи інший черевик! Він прямо перед тобою! Зав'яжи!
— Тобі легше стане?
— Ні. — Пол Ді кинув пляшку на землю і витріщився на золоту колісницю на етикетці. Без коней. Просто золота колісниця, задрапірована в блакитну тканину.
— Я казав, що прийшов сказати тобі дві речі. Ти почув лише одну. Я маю розказати іншу.
— Не хочу нічого слухати. Не хочу нічого знати. Хіба те, візьме Джуді мене до себе чи ні.
— Я там був, Поле Ді.
— Де ти був?
— У дворі. Коли вона це зробила.
— Джуді?
— Сет.
— Господи Ісусе.
— Це не те, що ти думаєш.
— Ти не знаєш, що я думаю.
— Вона не божевільна. Вона любить тих дітей. Вона намагалася захистити їх від болю.
— Іди звідси.
— Присягаюся.
— Стемпе, дай мені спокій. Я знав її, коли вона була ще дівчиною. Вона лякає мене, а я знав її, коли вона була іще дівчиною.
— Ти не боїшся Сет. Я тобі не вірю.
— Сет мене лякає. Я сам себе лякаю. А та дівчина в її домі лякає мене більше за все.
— Хто та дівчина? Звідки вона взялася?
— Не знаю. Просто одного дня сиділа на пеньку.
— Ха! Схоже, ми з тобою — єдині з тих, хто не живе в № 124, помітили її.
— Вона нікуди не ходить. Де ти її бачив?
— Спала в кухні на підлозі. Я у вікно зазирнув.
— Щойно я її побачив, зрозумів, що мені не хочеться бути поруч із нею. Щось у ній є дивне. Розмовляє дивно. Поводиться дивно. — Пол Ді поліз пальцями під капелюха і почухав над скронею. — Щось вона мені нагадує. Щось таке, що я маю пам'ятати.
— Вона ніколи не казала, звідки вона? Де її родина?
— Вона не знає, принаймні, каже, що не знає. Чув від неї лише, що вона вкрала одяг і жила на мосту.
— Що за міст?
— Кого ти питаєш?
— Немає такого мосту поблизу, якого б я не знав. Але не пригадую, щоб на них хтось жив. Та й під ними теж. Скільки вже вона живе у Сет?
— З серпня. З дня карнавалу.
— Це поганий знак. Вона була на карнавалі?
— Ні. Ми знайшли її, коли повернулися, — спала на пеньку. Шовкова сукня. Новенькі чобітки. Чорна, як гас.
— І ти нічого не сказав? Ха! Білий в Дір Крик тримав у будинку дівчину. Його знайшли мертвим минулого літа. Дівчина зникла. Може, то вона. Люди кажуть, що він бавився з нею зі щенячого віку.
— Ну, то вона виросла в сучку.
— Це через неї ти пішов? Не через те, що я розказав тобі про Сет?
Пол Ді здригнувся. Холодний спазм пронизав тіло до кісток, і Пол Ді міцніше стулив коліна. Він не знав, що це: чи погане віскі, ночі в підвалі, свиняча лихоманка, залізний прут у роті, усміхнені півні, ноги у вогні, ошкірені мерці, шипляча трава, дощ, яблуневі квіти, прикраса на шиї, Джуді біля бойні, Голлі в маслі, білі, як привид, сходи, черемшини, камеї, осички, обличчя Пола А, ковбаса чи загублене червоне, червоне серце.
— Скажи мені щось, Стемпе. — На очі Пола Ді набігли сльози. — Скажи мені одне. Скільки може винести негр? Скільки?
— Усе, що зможе, — сказав Стемп Пейд. — Усе, що зможе.
— Чому? Чому? Чому? Чому? Чому?
III
У № 124 БУЛО тихо. Денвер, яка думала, що знає все про тишу, здивовано дізналася, що це може зробити голод: змусити тебе мовчати, виснажити тебе. Ані Сет, ані Кохана цього не розуміли, та й не переймалися через це. Були дуже зайняті, збираючись на силі, щоб битися одна з одною. Тож саме вона мусила ступити за край світу і померти, бо якщо вона цього не зробить, загинуть усі. Шкіра між указівним і великим пальцями мами стала тоненька, як китайський шовк, і не лишилося в домі такої одежини, яка б не висіла на ній мішком. Кохана підтримувала голову долонями, засинала будь-де і скиглила за солоденьким, хоча гладшала і товстішала з кожним днем. Не лишилося нічого, крім курок, що несли яйця, і колись хтось мав прийняти рішення, чи варті яйця, які вони отримували час від часу, двох підсмажених курчат. Чим голоднішими вони були, тим більше слабшали; чим більше слабшали, тим тихішими ставали, — що було значно кращим за палкі сварки, за кочергу, що билася об стіну, за крики і плач, що настали за тим єдиним щасливим січнем, коли вони гралися. Денвер приєдналася до гри, щоправда, за звичкою трохи тримаючись осторонь, хоча це і було так весело як ніколи. Та щойно Сет побачила шрам, кінчик якого Денвер помічала щоразу, коли Кохана роздягалася, — маленька вигнута тінь посмішки на ніжному-ніжному-ніжному місті під підборіддям, — щойно Сет його побачила, торкнулася пальцями і надовго заплющила очі, вони вдвох вилучили Денвер з ігор. Гра в куховарство, гра в шиття, гра в розчісування й одягання. Ці ігри так сподобалися мамі, що вона почала приходити на роботу все пізніше і пізніше, доки не сталося передбачуване: Сойєр сказав їй не повертатися. Замість того, щоб шукати іншу роботу, Сет загралася з Коханою, якій завжди всього було мало: колискових, нових стібків, нижньої частини торта, шкурки з молока. Якщо курка знесла тільки два яйця, вона забирала собі обидва. Таке враження, що мати втратила розум, як бабуся Бебі, що почала просити рожевого і перестала робити звичні речі. Але була і різниця: на відміну від Бебі Сагз, вона цілковито вилучила Денвер. Навіть пісні, які вона раніше співала для Денвер, тепер співала лише для Коханої: «Гей, Джонні, милий Джонні, будь зі мною, милий Джонні».
Спочатку вони грали разом. Цілий місяць, і Денвер це подобалося. Від нічного катання на ковзанах під зоряним небом і солодкого молока біля печі, до хитрих забавок з мотузочками, які показала їм Сет при денному світлі, і до театру тіней в сутінках. У самому серці зими Сет, із сяючими немов у лихоманці очима, розказувала, як вони саджатимуть овочі і квіти, — говорила, говорила про те, яких вони будуть кольорів. Вона бавилася з волоссям Коханої, заплітала, збивала, зав'язувала, змащувала, доки Денвер не починала нервувати, спостерігаючи за ними. Вони мінялися ліжками, мінялися одягом. Ходили, взявшись за руки, і весь час сміялися. Коли потеплішало, їх можна було застати навколішках на задньому дворі, плануючими грядки в такій твердій землі, що і не вкопаєш. Тридцять вісім доларів заощаджень пішли на святкову їжу й прикраси — стрічки і тканини, які Сет квапливо кроїла і шила, немов поспішала кудись. Яскравий одяг — з блакитними смужками і зухвалими візерунками. Вона ходила за чотири милі до крамниці Джона Шилліто, щоб купити жовту стрічку, блискучі ґудзики і трохи чорного мережива. В кінці березня всі троє мали вигляд жінок з карнавалу, які не знали, чим зайнятися. Коли стало зрозуміло, що ці двоє цікавляться лише одна одною, Денвер почала потроху віддалятися, але продовжувала спостерігати, видивляючись ознаки небезпеки для Коханої. Нарешті, упевнившись, що ніякої небезпеки не було, і зрозумівши, що мама така щаслива й усміхнена — як могло статися щось недобре? — вона перестала стерегти, і воно таки сталося. Спочатку вона не одразу зрозуміла, хто винний. Не спускала очей з матері, видивляючись, чи не вийшло з неї те, що ховалося всередині, чи не захоче вона знову вбивати. Але вимоги посипалися з боку Коханої. Вона отримувала все, чого хотіла, а коли у Сет скінчилися речі, які можна було віддати, Кохана вигадала бажання. Вона бажала товариства Сет протягом довгих годин, щоб разом дивитися, як шар брунатного листя махає до них з дна струмка в тому місці, де маленькою дівчинкою мовчки гралася Денвер. Тепер гравці змінилися. Щойно розтанув сніг, Кохана почала пильно вдивлятися в своє напружене обличчя, що тремтіло, згорталося, розправлялося і зникало під листям на дні. Вона розтягувалася на землі, забруднюючи одяг, і торкалася обличчя каменів своїм власним. Вона наповнювала кошик за кошиком першим-ліпшим, що пропонувала тепла погода — кульбабами, фіалками, форзицією, — і підносила їх Сет, яка робила букети і розставляла квіти по всьому будинку. Вбрана в сукні Сет, вона гладила її шкіру своїми долонями. Вона імітувала Сет, ходила так, як Сет, сміялася її сміхом і розпоряджалася своїм тілом так, як і Сет, так само рухала руками, зітхала, тримала голову. Інколи, коли вони пекли печиво у вигляді чоловічків чи підшивали стару ковдру Бебі Сагз, Денвер важко було сказати, хто є хто.