Тони Моррисон – Кохана (страница 48)

— Гадаєш, Ліліан виживе?

— Її то скрутить, то попустить. То скрутить, то попустить.

— Ти був одружений на її невістці?

— Так.

— Теж слабка була?

— Трохи. Померла від лихоманки.

— Ну, то вдівцем ти тут не залишишся.

— Зараз можу думати тільки про «Милий Дім».

На нього начепили залізний комір, щоб він не зміг лягти, й обкрутили ноги ланцюгом. Цифра, яку він почув, не йшла з голови. Двоє. Двоє? Втратили двох негрів? Полу Ді здавалося, що у нього серце вистрибне. Вони шукатимуть Голлі, не Пола А. Вони, мабуть, його знайшли. А якщо тебе знайшов білий, це означає, що ти точно пропав.

Учитель довго на нього дивився перед тим, як зачинити двері сараю. Уважно дивився. Пол Ді не підвів на нього очей. Пішов дощик. Надокучливий серпневий дощик, що викликає надії, які не можуть справдитися. Він уважає, що потрібно було співати. Голосно. Щось гучне і в такт мелодії Сіксо, але слова його покинули — він не розумів слів. Хоча то було неважливо, бо він розумів звук: ненависть, випущена на волю, що танцює джубу.

Теплий дощ то припускає, то стихає, то припускає, то стихає. Йому здається, що він чує схлипування з вікна місіс Гарнер, але то може бути що завгодно, хто завгодно, навіть кішка. Втомлений тримати голову прямо, він опускає підборіддя на залізний комір і розмірковує, як дострибати до ґрат і закип'ятити трохи води. Саме цим він і займається, коли заходить Сет, мокра від дощу, з великим животом, і каже, що вона тікатиме. Вона щойно повернулася з кукурудзи, куди відвела дітей. Білих немає. Голлі знайти вона не може. Кого спіймали? Чи втік Сіксо? А Пол А?

Він розказує, що знає: Сіксо мертвий; жінка, що жила за тридцять миль, утекла, і він не знає, що сталося з Полом А та Голлі.

— Де він може бути? — питає вона.

Пол Ді знизує плечима, бо головою похитати не може.

— Ти бачив, як Сіксо помер? Ти певен?

— Певен.

— Він був при тямі, коли це сталося? Він бачив, що на нього чекає?

— При тямі. При тямі і сміявся.

— Сіксо сміявся?

— Ти б його чула, Сет.

Біля невеличкого багаття, яке він розклав, від сукні Сет здіймається пара. Важко рухатися, коли в тебе закуті ноги і така прикраса на шиї. Від сорому він не може дивитися їй в очі, а коли наважується, то бачить там лише чорноту — білків немає. Вона каже, що час іти, і йому здається, що вона до воріт і не дійде, але відмовляти її він не хоче. Знає, що більше її не побачить, і там і тоді зупиняється його серце.

Мабуть, одразу після того учні і затягли її до сараю, а коли вона розказала місіс Гарнер, відстібали її батогом. Хто б міг подумати, що вона втече? Вони, певно, вважали, що з таким животом і такою спиною вона нікуди не піде. Він не здивувався, коли дізнався, що її відстежили аж у Цинциннаті, бо, як йому тепер здається, вона коштувала більше за нього; майно, що безкоштовно себе відтворює.

Пригадавши власну ціну, до останнього центу, яку хотів отримати за нього вчитель, він подумав, скільки ж коштувала Сет. А яка ціна була у Бебі Сагз? Скільки дали б за Голлі, незважаючи на його відпрацювання? Скільки місіс Гарнер отримала за Пола Еф? Більше дев'ятисот доларів? Наскільки? На десять доларів? На двадцять? Учитель, мабуть, знав. Він знав ціну всьому. Голос у нього був по-справжньому сумним, коли він оголосив, що Сіксо ні на що не придатний. Кого можна надурити, змусити купити співаючого негра з рушницею? Ще й з криками: «Я шостий! Ти сьомий!», бо жінка, що жила за тридцять миль, утекла з його насінням. Смішно. Вона так світилася, що і вогонь затьмарила б. І з голови не йшов сміх Сіксо, тож коли його прив'язували до воза, він і думати забув про залізо в роті. А тоді він побачив Голлі, і згодом півника, що посміхався і казав: «Ти ще нічого не бачив». Звідки міг півник знати про Альфред у Джорджії?

— ЯК СЯ маєш?

Стемп Пейд і досі крутив стрічку в пальцях, не витягуючи їх з кишень штанів.

Пол Ді підвів голову, помітив ворушіння в кишені і хмикнув:

— Читати я не вмію. Якщо ти приніс ще одну газету, то змарнував час.

Стемп витяг стрічку і сів на сходи поруч.

— Ні. Це інше. — Він стиснув стрічку між вказівним і великим пальцями. — Інше.

Пол Ді нічого не сказав, тож якийсь час чоловіки сиділи мовчки.

— Мені це важко, — сказав Стемп. — Але я маю це зробити. Маю сказати тобі дві речі. Почну з легшої.

Пол Ді усміхнувся:

— Якщо тобі важко, то мене це вб'є.

— Ні, ні. Нічого такого. Я шукав тебе, щоб вибачитись.

— За що? — Пол Ді поліз до кишені за пляшкою.

— Ти можеш прийти до будь-якого будинку, де живуть чорні. Будь-де в Цинциннаті. Обирай будь-який і лишайся там. Вибач мені, бо ніхто тобі цього не запропонував. Але тобі будуть раді будь-де, якщо ти захочеш. Мій дім — це і твій дім теж. Джон з Еллою, міс Джонс, Авель Вудрув, Віллі Пайк — усі будуть раді. Вибирай. Ти не мусиш спати в підвалі, і я прошу вибачити мене за кожну ніч, що ти тут провів. Не знаю, як цей пастор таке дозволив. Я знаю його з дитинства.

— Гей, Стемпе. Він запрошував до себе.

— Справді? Невже?

— Так. Я хотів, я не хотів, я просто хотів побути на самоті. Він запросив до себе. І запрошує щоразу, коли бачить мене.

Камінь із пліч! А я вже вирішив, що всі геть збожеволіли.

Пол Ді похитав головою:

— Лише я.

— Що думаєш робити?

— А-а-а… У мене великі плани. — Він двічі ковтнув з пляшки.

Усі плани, пов'язані з пляшкою, дуже нетривалі, подумав Стемп, але з власного досвіду знав, що немає сенсу просити п'яного не пити. Він прочистив носа і почав міркувати, як би розказати про другу справу, що привела його сюди. Людей сьогодні було дуже мало. Канал змерз, тож і човнів не було. Почувся цокіт копит. Вершник сидів у високому сідлі, як житель Сходу, але все інше в ньому належало мешканцю долини Огайо. Проїжджаючи повз церкву, він глянув на них і раптом натягнув віжки та зістрибнув на стежку, що вела до ґанку.

— Гей, — гукнув до них.

Стемп сунув стрічку в кишеню.

— Так, сер?

— Я шукаю дівчину на ім'я Джуді. Працює біля бойні.

— Не думаю, що знаю її. Ні, сер.

— Сказала, що живе на Планк Роуд.

— Планк Роуд. Так, сер. Вам туди. Десь за милю звідси.

— Ви її не знаєте? Джуді. Працює біля бойні.

— Ні, сер, але я знаю Планк Роуд. Миля в тому напрямку.

Пол Ді підняв пляшку і зробив ковток. Вершник поглянув на нього, тоді перевів погляд на Стемпа Пейда. Послабивши праву віжку, спрямував коня до дороги, але передумав і вернувся.

— Слухай, — сказав він до Пола Ді. — Тут же хрест висить, тож мені здається, це церква чи колись була церква. Гадаю, ти мусиш проявити трохи поваги, розумієш?

— Так, сер, — відповів Стемп. — Ви маєте рацію. Саме про це я і прийшов до нього поговорити. Саме про це.

Вершник цокнув язиком і поїхав далі. Двома пальцями правої руки Стемп малював кола на лівій долоні.

— Ти маєш зробити вибір, — сказав він. — Обирай, кого хочеш. Вони пустять тебе, якщо ти захочеш. Мій дім. Еллин. Віллі Пайка. Місця в нас небагато, але у кожного знайдеться трохи для ще однієї душі. Заплатиш дещицю, коли зможеш, або не заплатиш, якщо не зможеш. Подумай. Ти дорослий. Я не можу змусити тебе робити те, чого не хочеш, але ти подумай.

Пол Ді не відповів.

— Якщо я вчинив зле, я прийшов, щоб це виправити.

— Немає потреби. Немає ніякої потреби.

По іншому боці вулиці пройшла жінка з чотирма дітьми. Вона посміхнулася і помахала рукою:

— Ге-е-ей! Не можу зупинитися. Побачимося на служінні.