Тони Моррисон – Кохана (страница 42)

— Тоді як же ти розрахуєшся? Скільки тобі лишилося?

— Сто двадцять сім доларів сімдесят центів.

— Він не хоче їх повернути?

— Він хоче іншого.

— Чого?

— Не знаю. Чогось. Але не хоче, аби я виходив за межі «Милого Дому». Каже, що не варто продавати свою працю, доки хлопці ще малі.

— А щодо грошей, які ти винен?

— Мабуть, знає, як отримати їх в інший спосіб.

— Який спосіб?

— Не знаю, Сет.

— Тоді єдине питання — як? Як він хоче отримати їх?

— Ні, це не єдине питання. Є ще одне.

— Яке ж?

Він перевернувся і нахилився до мене, торкнувшись щоки пальцями.

— Тепер питання в тому, хто викупить тебе. Або мене. Або її. — І він показав туди, де лежала ти.

— Що?

— Коли я працюватиму лише в «Милому Домі», ураховуючи додатковий час, що я зможу продати?

Він відвернувся і заснув, а я думала, що не зможу, але теж заснула. Розбудило мене те, що він сказав, чи не сказав. Я сіла, немов мене вдарили. Ти теж прокинулася і розплакалася. Я тебе трохи покачала, але місця було зовсім мало, тож я вийшла на вулицю, щоб прогулятися з тобою. Ми ходили туди-сюди. Туди-сюди. Всюди було темно, крім вікна на останньому поверсі будинку, де світилася лампа. Вона, мабуть, не спить. З голови не йшли слова, які мене розбудили: «Доки хлопці ще малі». Саме так він і сказав. І від цього я прокинулася. І цілий день, доки я рвала бур'яни, доїла корів, рубала дрова, ці слова мене переслідували. І досі переслідують. Досі.

Тоді ми і мали скласти план. Але не зробили цього. Не знаю, про що ми думали, але для того, щоб лишити «Милий Дім», потрібні були гроші. Це означало викупити. У нас і гадки не було про втечу. Усі? Частина? Куди? Як? Про втечу нас змусив думати Сіксо, після Пола Еф. Його продала місіс Гарнер, щоб звести кінці з кінцями. Вона два роки прожила на ті гроші, що за нього отримала. Та, здається, вони закінчувалися, тож вона виписала вчителя, щоб той подбав про ферму. Вона мала чотирьох чоловіків з «Милого Дому», але й досі вірила, що потрібен зять і двоє хлопців, бо люди вважали, не варто їй залишатися наодинці з неграми. Тож він і приїхав: у великому капелюсі й окулярах, із саквояжем, повним паперів. Розмовляв м'яко, дивився твердо. Побив Пола А. Не сильно, не довго, але це вперше когось били, бо містер Гарнер такого не дозволяв. Наступного разу, коли я його побачила, він був у товаристві найкрасивіших дерев, які колись існували. Сіксо почав спостерігати за небом. Він був єдиним, хто виходив уночі, і Голлі казав, що саме так він і дізнався про караван.

— Он там, — показав Голлі за стайню. — Куди він відвіз мою мем. Сіксо каже, що воля он там. Туди рушає цілий караван, і якщо ми до нього потрапимо, то не доведеться нікого викупати.

— Караван? Що це таке?

Вони перестали розмовляти, коли я була поруч. Навіть Голлі. Але між собою перешіптувалися, і Сіксо дивився в небо. Не туди, де високо. А туди, де воно торкалося дерев. І зрозуміло було, що думки його далеко від «Милого Дому».

План був добрим, але коли настав час, я уже носила Денвер. Тож ми його трохи змінили. Трохи. Саме настільки, щоб перемазати маслом обличчя Голлі, як розказав Пол Ді, і змусити Сіксо нарешті розсміятися.

Але я витягла тебе звідти, дитинко. І хлопців. Коли поступив сигнал, що караван рушає, готові були лише ви. Я не змогла знайти Голлі, взагалі нікого. Я не знала, що Сіксо підсмажили, а на Пола Ді надягнули такий комірець, що ти і не повіриш. Дізналася зовсім недавно. Тож я відправила вас усіх до фургона з жінкою, що чекала в кукурудзі. Ха-ха. Ніяких зошитів для моїх дітей, ніякого обмірювання мотузками. Те, через що мені довелося пройти пізніше, я пройшла через тебе. Пройшла повз хлопців, що висіли на деревах. На одному була сорочка Пола А, але ноги і голова були не його. Я пройшла повз них, бо лише я мала молоко для тебе, і що б там не сталося, я б його до тебе донесла. Ти ж це пам'ятаєш, правда? Що коли я до тебе доїхала, молока у мене вистачило на всіх?

Іще один поворот, і Сет побачила димар. Більше він не здавався самотнім. Від вогню, що зігрівав повернене їй тіло, піднімалася стрічечка диму — немов те тіло нікуди не дівалося, немов не було того могильного каменю. Немов серце, що в ньому билося, не зупинилося ані на мить у її руках.

Вона відчинила двері, увійшла і міцно зачинила їх за собою.

Того дня, коли Стемп Пейд побачив дві чорні спини крізь вікно, коли він збіг сходами, він повірив, що незрозуміла мова, яка точилася навколо будинку, була бурмотінням сердитих чорних мерців. Мало хто помер у ліжку, як Бебі Сагз, і ніхто, наскільки йому відомо, включаючи Бебі Сагз, не прожив життя, яке варто було прожити. Навіть ті чорні, що отримали освіту: вчителі, лікарі, репортери і комерсанти — мусили щосили тягти ярмо. Крім того, що доводилося користуватися своїм розумом, аби просунутися вперед, на них давив іще й тягар цілої раси. Потрібно було мати дві голови. Білі вважали, що якими б не були манери, під чорною шкірою ховалися джунглі. Швидкі дикі води, бабуїни, що кричали і розгойдувалися на гілках, сплячі змії, червоні ясна, готові скуштувати солодку білу кров. Певною мірою, як він уважав, вони мали рацію. Чим більше сил витрачали чорні, намагаючись переконати, які вони добрі, розумні і люблячі, які людяні, тим більше вони переконували білих у тому, про що навіть не питали б негри, тим густішими і заплутанішими ставали джунглі всередині. Але то були не ті джунглі, що чорні привезли із собою з інших міст (вартих життя). То були джунглі, які насадили білі. І вони росли. Поширювалися. Під час життя і після нього, поширювалися, доки не взяли в полон білих, які їх і насадили. Торкнулися кожного. Змінили їх. Зробили їх кровожерливими, дурними, гіршими, ніж вони хотіли бути, так вони боялися тих джунглів, що самі й насадили. Бабуїн верещав під їхньою власною білою шкірою; червоні ясна належали саме їм.

Але таємниця цих нових джунглів білих ховалася, замовчувалася, проривалася лише час від часу, коли можна було почути бурмотіння навколо № 124.

Стемп Пейд відмовився від спроб побачити Сет, образившись на те, що він постукав і йому відмовили в праві увійти, і коли він пішов, № 124 лишився наодинці зі своїми вигадками. Коли Сет зачинила двері, жінки всередині принаймні вільні бути тими, ким хотіли, бачити те, що бачили, і висловлювати те, що було в них на думці.

Майже. Думки жінок з № 124 змішувалися з голосами, що оточили будинок, знайомими, але не зрозумілими Стемпу Пейду. Думки, які не можна було висловити. І їх не висловлювали.

КОХАНА — МОЯ ДОЧКА. Моя. Розумієте. Вона повернулася до мене з власної волі, і мені не потрібно нічого пояснювати. Я не мала часу пояснити раніше, бо це потрібно було зробити швидко. Швидко. Вона мала опинитися в безпеці, і я відправила її туди, де вона і мала бути. Пол Ді її вигнав, тож вона не мала іншого вибору, як повернутися до мене в плоті. Присягаюся, їй допомогла Бебі Сагз — на іншому боці. Я ніколи її не відпущу. Я поясню їй, хоча й не мушу цього робити. Чому я те зробила. Якби вона померла, якби я її не вбила, я б не винесла, коли б це сталося з нею. Коли я поясню, вона зрозуміє, бо вона вже все розуміє. Я піклуватимуся про неї, як матір піклується про дитину, дочку. Ніхто більше не забере мого молока, ніхто, крім моїх власних дітей. Мені більше не довелося його нікому віддавати — єдиний раз, коли це сталося, у мене його силоміць забрали — перевернули мене догори ногами і забрали. Молоко, що належало моїй доньці. Нен довелося годувати білих дітей і мене теж, бо мем обробляла рис. Спершу отримували білі діти, мені давали те, що лишалося. Або зовсім нічого. Не було такого молока, що належало б лише мені. Я знаю, що це таке — бути без молока, що належить тобі; боротися за нього і кричати, й отримувати так мало. Я розкажу про це Коханій; вона зрозуміє. Вона моя дочка. Та, для якої в мене було молоко, і я його донесла, навіть після того як його вкрали; після того як зі мною обійшлися як з коровою, ні, з козою, за стайнею, бо залишатися поруч з кіньми було огидно. Але мені було не огидно готувати їм їжу і піклуватися про місіс Гарнер. Я дбала про неї, як дбала би про власну матір, якби було потрібно. Якби їй дозволили піти з рисового поля, бо мене вона не кидала. Я не могла зробити більшого для цієї жінки, ніж зробила би для своєї мем, якби вона захворіла і потребувала мене, і я б залишилася з нею, доки вона видужає або помре. До того, як побачила тавро. Це була вона, і довгий час я не могла в це повірити. Усюди шукала її капелюха. Почала заїкатися. І заїкалася, доки не зустріла Голлі. Але тепер усе вже позаду. Я тут. Я витримала. І моя дівчинка повернулася додому. Тепер я знову можу дивитися, бо й вона це бачить. Після навісу я від цього відмовилася. А тепер, уранці, коли я розпалювала вогонь, мені захотілося виглянути з вікна і подивитися, як там сонце. Чи воно спочатку освітить ручку помпи чи кран? Чи трава сіро-зелена чи брунатна? Тепер я розумію, чому Бебі Сагз останні роки свого життя цікавилася кольорами. Вона ніколи не мала часу бачити їх, не кажучи вже про те, щоб отримувати насолоду. Їй знадобилося чимало часу, щоб розібратися з блакитним, тоді з жовтим, тоді з червоним. Вона дійшла до рожевого, коли померла. Не думаю, що вона хотіла зайнятися червоним, і я розумію чому, бо ми з Коханою з ніг до голови були в ньому. Власне, це і її рожевий могильний камінь — це останні кольори, які я пам'ятаю. Тепер я дивитимусь навкруги. Тільки подумайте, на що для нас перетвориться весна! Я посаджу моркву, щоб вона її побачила, а потім брукву. Чи ти її колись бачила, дитинко? Нічого краще за це Бог не створив. Біла і пурпурна, з ніжним хвостиком і міцною головкою. Така чудова на дотик, якщо тримати в руці, і пахне струмком, коли він наповнюється водою, гірка, але щаслива. Ми разом її нюхатимемо, Кохана. Кохана. Бо ти моя, і я маю показати тобі різні речі й навчити тебе того, що має навчити мати. Смішно, як можна не побачити чогось, але запам'ятати інше. Я ніколи не забуду руки тієї білої дівчини. Емі. Але я забула, якого кольору було її волосся. Хоча очі, мабуть, були сірими. Схоже, я пригадую. У місіс Гарнер вони були світло-карими — коли вона ще не захворіла. Стали темнішими під час хвороби. Сильною жінкою була. Коли розговориться, сама казала: «Я була сильною, як мул, Дженні». Чомусь називала мене Дженні в таку мить. Висока і сильна. Ми вдвох не поступалися силою двом чоловікам. Дуже боляче було їй, що не могла підняти голову з подушки. Досі не можу зрозуміти, навіщо їй потрібен був той учитель. Цікаво, чи вижила вона, як і я? Останнього разу, коли я її бачила, вона нічого не могла зробити, тільки плакала, і я нічого не могла зробити, тільки витирала її обличчя, коли розказувала, що зі мною зробили. Хтось мав це знати. Почути це. Хтось. Може, вона і вижила. Учитель не обійшовся б з нею так, як зі мною. Перший раз, коли він мене побив, став останнім. Ніхто не зміг би відірвати мене від моїх дітей. Не була б я з нею, я би знала, що відбувається. Може, Голлі намагався знайти мене. Я стояла біля її ліжка і чекала, доки вона закінчить із горщиком. Коли я знову поклала її в ліжко, вона сказала, що змерзла. Гаряча, як полум'я, а просила ковдру. Попросила зачинити вікно. Я відмовила. Вона хотіла вкритися, а мені хотілося дихати. Доки тріпотіли довгі жовті завіси, мені було непогано. Варто було її послухати. Може, звуки, схожі на постріли, і були пострілами. Можливо, підійди я до вікна, когось або щось побачила б. Можливо. Та мені якось удалося відвести дітей до кукурудзи, з Голлі чи без нього. Ісусе. Коли я почула схвильований голос тієї жінки. Вона запитала: «Іще хтось?» Я відповіла, що не знаю. Вона сказала: «Я вже і так тут довго. Не можу чекати». Я спробувала її затримати. Але вона сказала: «Не можу. їдьмо!» Жодного чоловіка поблизу. Хлопці перелякалися. Ти спала у мене на спині. Денвер спала у мене в животі. Я почувалася, немов мене розділили навпіл. Сказала їй, щоб забирала вас усіх, а сама хотіла повернутися. Про всяк випадок. Вона тільки глянула на мене. Сказала: «Жінко?» Я відкусила собі кінчик язика, коли мені відкрили спину. Він ледь тримався, той клаптик. Я не хотіла. Прикусила, і він відділився. Боже, подумала я, сама себе їм. Вони викопали дірку у мене в животі, щоб не пошкодити дитину. Денвер не подобається, коли я про це розказую. Вона ненавидить усе, пов'язане з «Милим Домом», крім того, як вона народилася. Але ти була там, і навіть якщо ти була зовсім малою, щоб пам'ятати, я можу тобі це розказати. Виноград. Пам'ятаєш? Я так швидко бігла. Це все ті мухи. Я мала одразу здогадатися, хто ти така, коли сонце освітило твоє обличчя, як і тоді у винограднику. Я мала здогадатися, коли з мене потекла вода. Тієї миті, коли я побачила тебе на пеньку, вона і потекла. А коли я побачила твоє обличчя, то мала впізнати, якою б ти стала через стільки років. Я мала одразу ж здогадатися, хто ти така, бо той кухоль води, що ти випила, походив від твоєї слини, що потрапила мені в обличчя, коли я дісталася до № 124. Я мала одразу все зрозуміти, але мене відволік Пол Ді. Інакше я б одразу побачила сліди від моїх нігтів на твоєму чолі, під волоссям. Лишилися, коли я тримала твою голову там, у сараї. І пізніше, коли ти запитала мене про сережки, якими я розважала тебе, я мала б одразу все зрозуміти, якби не Пол Ді. Здається, він хотів тебе від самого початку, але я йому не дозволила. Як гадаєш? Тільки-но глянь, як він утік, коли дізнався про мене і про тебе в сараї. Занадто грубо, щоб він це слухав. Занадто велика любов, сказав. Моя любов занадто велика. Що він про це знає? Заради кого у світі готовий померти? Чи віддасть своє потаємне незнайомцю в обмін на порожнечу? Інший спосіб, сказав він. Має бути якийсь інший спосіб. Дозволити вчителю забрати нас, гадаю, щоб він вимірював тебе, доки не розірве? Я знаю, що це таке, і ніхто не змусить тебе це пережити. Ані тебе, ані когось із моїх дітей, і коли я кажу, що ти моя, я також маю на увазі, що я твоя. Без своїх дітей я б не змогла дихати. Так і сказала Бебі Сагз, і впала на коліна і благала Господа вибачити мене. Але так воно і є. Я хотіла, щоб ми всі потрапили на інший бік, де була моя мем. Мене зупинили, але не змогли зупинити тебе. Ха-ха. Ти впала прямо на спину, як гарна дівчинка, як дочка, якою і я хотіла бути і була б, якби моїй мем дозволили піти з рисового поля до того, як її повісили, якби мені дозволили бути дочкою. Знаєш що? їй стільки разів уставляли в рота залізний прут, що вона посміхалася. Вона посміхалася, навіть коли не посміхалася, і я ніколи не бачила її власної посмішки. Цікаво, що вони робили, коли їх упіймали? Гадаєш, бігли? Ні. Не це. Бо вона була моєю мем, а ніяка мем не тікатиме, лишивши свою дочку, еге ж? Хіба вона таке б зробила? Хіба лишила б її у дворі з однорукою жінкою? Навіть якщо вона не змогла б годувати дочку понад тиждень і передала б її до грудей іншої жінки, цього було б недостатньо. Кажуть, що саме прут змусив її посміхатися, коли вона не хотіла. Як ті дівчата, що працювали по суботах біля бойні. Я бачила їх, коли вийшла з в'язниці. Вони приходили, коли в суботу мінялася зміна, коли видавали платню чоловікам, і працювали за огорожею, на задньому дворі. Деякі працювали стоячи, притулившись до дверей майстерні. Вони ділилися монетками зі старшим, але тоді їхні посмішки уже зникали. Деякі пили, щоб не відчувати того, що відчувають. Інші не брали в рот ані краплини — відносили все до Фелпса, щоб заплатити за те, що потрібно їхнім дітям чи їхнім мем. Працювали у свинячому дворі. Жінка має бути мужньою, щоб на таке відважитися. Я і сама наблизилася до цього, коли вийшла з в'язниці і купила, так би мовити, твоє ім'я. Але Бодвіни знайшли для мене роботу на кухні у Сойєра і залишили мені можливість посміхатися власною посмішкою, як зараз, коли я думаю про тебе.