Тони Моррисон – Кохана (страница 41)

Хвилюватися не варто було. Загорнувшись у шаль, нахилившись уперед, вона йшла додому, а мозок був зайнятий тим, що вона могла забути.

Дякувати Богу, мені не потрібно знову згадувати або казати щось, бо ти знаєш. Усе. Коли приїхав караван, я мала бути готовою. Учитель навчав нас того, що ми не могли засвоїти. Мені було байдуже, як можна виміряти мотузку. Ми всі над цим сміялися — крім Сіксо. Він узагалі не сміявся. Але мені було байдуже. Учитель зав'язав ту мотузку мені на голову, через обличчя, через ніс, через потилицю. Перерахував мої зуби. Мені здалося, що він дурний. І питання, які він ставив, були теж дурні.

А тоді ми з твоїми братами повернулися з другого поля. Перше було неподалік від дому, і там росло те, що швидко достигало: квасоля, цибуля, солодкий горох. Інший був подалі, і росли на ньому неквапливі овочі: картопля, гарбузи, окра, салат. Там іще майже нічого не достигло. Може, трохи салату, та й усе. Ми висмикували бур'яни і спушували землю, щоб овочі краще росли. І пішли додому. Від другого поля дорога йшла вгору. Не сказати, що то був пагорб, але йти було важко. Проте Баглару з Говардом подобалося забігати і скочуватися, забігати і скочуватися. Такими я і бачила їх раніше уві сні — заливаються сміхом, і коротенькі пухкенькі ніжки біжать угору. Тепер мені сняться лише їхні спини, що йдуть геть по залізничній колії. Геть від мене. Завжди геть від мене. Але того дня вони були щасливі, бігали і скочувалися. Було іще рано — дуже скоро почнеться пора урожаю. Пригадую, що горох іще цвів. Трава була високою, повною білих пуп'янків, високих червоних квітів і малесеньких блакитних — схожих на волошки, але світлих-світлих. Дуже світлих. Мабуть, мені варто було поспішати, бо я лишила тебе в кошику у дворі перед домом. Кури до тебе не дісталися б, але хто їх знає. Але мені не хотілося поспішати, і твої брати втрачали терпіння, бо кожні два-три кроки я зупинялася, щоб помилуватися квітами і небом. Вони побігли вперед, я їм дозволила. За цієї пори року повітря стає солодким, і якщо з'являється легенький вітерець, удома важко всидіти. Коли я повернулася, Говард з Багларом уже сміялися в хаті. Я поставила мотику і пішла через двір за тобою. Тінь пересунулася, тож коли я повернулася, сонце світило прямо на тебе. Прямо тобі в обличчя, але ти не прокинулася. Досі спала. Хотілося взяти тебе на руки і дивитися, як ти спиш, теж хотілося. Не знала, що й робити. Обличчя у тебе було таким гарненьким. Зовсім поряд був виноградник, якого насадив містер Гарнер. У нього завжди була безліч планів, він хотів виробляти власне вино і пити його. Але так і не отримав з цього винограду більше, ніж горнятко соку. Гадаю, земля там була не для винограду. Твій татко вважав, що це через дощі, а не через землю. Сіксо казав, що в усьому винуваті жуки. Виноград був маленький і твердий. Кислий, як оцет. Але там був маленький столик. Тож я взяла кошика з тобою і пішла у виноград. Там було прохолодно. Я поставила тебе на столик і згадала, що маю шматок мусліну, щоб прикрити тебе від жуків. І якщо я не потрібна місіс Гарнер на кухні, можу взяти стільця і посидіти там з тобою, доки чиститиму овочі. Пішла до задніх дверей за мусліном, який ми тримали на кухні. Під ногами м'яко стелилася трава. Я підійшла до дверей і почула голоси. Щодня вчитель змушував своїх учнів сідати і вивчати книжки. Погода була гарною, тож вони сиділи на ґанку. Усі троє. Він говорив, вони писали. Або він читав, а вони записували те, що він каже. Я ніколи цього нікому не розказувала. Навіть твоєму батькові. Нікому. Мало не розказала місіс Гарнер, але вона була уже такою слабкою і з кожним днем ставала дедалі слабшою. Я вперше це розказую, і розказую це тобі, бо це може допомогти тобі пояснити дещо, хоча і знаю, що мені не потрібно цього робити. Ані розказувати, ані думати про це. Та й тобі слухати не потрібно, якщо не хочеш. Але я не могла не слухати того, що почула. Він звертався до своїх учнів, і я почула, як він запитав: «Про кого ви зараз пишете?» І один із хлопців відповів: «Про Сет». Тут я зупинилася, бо почула своє ім'я, зробила кілька кроків, щоб побачити, що вони роблять. Учитель стояв поруч з одним, заложивши руку за спину. Хлопець лизнув указівного пальця і перегорнув кілька сторінок. Повільно. Я хотіла вже повернутися і йти за мусліном, як почула: «Ні, ні. Це неправильно. Я ж сказав виписати її людські характеристики ліворуч, а тваринні — праворуч. І не забудь підкреслити». Я відступила, навіть не глянувши, що там за моєю спиною. Наштовхнулася на дерево, а в голові гуло. Якийсь собака вилизував горщик у дворі. Я повернулася до винограду, але без мусліну. На обличчі в тебе сиділи мухи, потираючи лапками. Голова боліла, як у пеклі. Я не розказала ані Голлі, ані комусь іншому. Але того дня трохи розпитала місіс Гарнер. Їй уже було погано. Не так, як у кінці, але тіло її уже відмовляло. Під щелепою виросло щось на кшталт мішка. Здається, боляче їй не було, але вона стала дуже слабкою. Спочатку вона прокидалася рано-вранці і жваво бралася до роботи, але до другого доїння уже не трималася на ногах. Згодом вона стала пізно вставати. Коли я підійшла до неї з питанням, вона вже цілий день проводила в ліжку, і я вирішила принести їй квасолевий суп і розпитати. Я відчинила двері, і вона поглянула на мене з-під очіпка. В тих очах уже важко було роздивитися життя. Її черевики і панчохи лежали на підлозі, тож я зрозуміла, що вона намагалася підвестися і вдягнутися.

— Я принесла вам квасолевого супу, — сказала я.

— Не думаю, що зможу проковтнути, — відповіла вона.

— Спробуйте хоч трохи.

— Дуже густий. Я знаю, що він дуже густий.

— Хочете, я розбавлю його водою?

— Ні. Забери його. Принеси прохолодної води.

— Так, мем. Мем? Чи можу я вас дещо запитати?

— Що таке, Сет?

— Що означає «характеристики»?

— Що?

— Слово таке. Характеристики.

— А, — вона зручніше влаштувалася на подушці. — Риси. Де ти таке почула?

— Учитель казав.

— Заміни воду, Сет. Ця тепла.

— Так, мем. Риси?

— Води, Сет. Прохолодної води.

Я поставила глечик на тацю з квасолевим супом і спустилася. Повернулася зі свіжою водою і потримала їй голову, доки вона пила. Не скоро напилася, бо грудка на шиї заважала ковтати. Вона відкинулася і витерла рота. Після води їй, здається, стало легше, але вона спохмурніла і сказала:

— Не можу встати, Сет. І хочеться мені лише спати.

— То й спіть, — відповіла я. — Я про все подбаю.

Але вона почала питати: як там це? Як там те?

Сказала, що знає, що від Голлі клопоту немає, та хотіла знати, чи справляється вчитель з Полами та Сіксо.

— Так, мем, — відповідала я. — Схоже, справляється.

— Вони роблять те, що він їм наказує?

— Їм не потрібно наказувати.

— Добре. Це Божа ласка. Я спущусь за два дні. Мені потрібно трохи відпочити. Лікар має повернутися. Завтра, еге ж?

— Ви сказали, риси, мем?

— Що?

— Риси?

— А-а-а… Ну, наприклад, риса, що притаманна літу, — спека. Характеристика — це риса. Те, що є природним для чогось.

— Можна мати кілька?

— Так, можна мати не одну. Ну, ти розумієш. Скажімо, дитина смокче палець. Це одна риса, але є й інші. Не дозволяй Біллі підходити до Рудої Кори. Містер Гарнер ніколи не дозволяв їй мати телят щороку. Сет, чуєш мене? Відійди від вікна і послухай.

— Так, мем.

— Попроси мого зятя піднятися до мене після вечері.

— Так, мем.

— Якщо вимиєш голову, позбудешся вошей.

— У мене немає вошей, мем.

— Що б там не було, але голову потрібно добре вимити, щоб ти не чесалася. І не кажи, що у нас закінчилося мило.

— Ні, мем.

— Добре. У мене все. Розмови мене виснажують.

— Так, мем.

— І дякую тобі, Сет.

— Так, мем.

Ти була ще зовсім малою, щоб запам'ятати нашу хатинку. Твої брати спали під вікном. Ми з тобою і твоїм татком спали під стіною. Уночі, після того як я дізналася, що вчитель мене оцінював, я не могла заснути. Коли увійшов Голлі, я запитала, що він думає про вчителя. Він сказав, що немає про що думати. Сказав:

— Він же білий, еге ж?

— Тобто, чи такий він, як містер Гарнер?

— Що ти хочеш знати, Сет?

— Він і вона, — сказала я, — зовсім не такі, як білі, яких я бачила. Там, де я була раніше.

— Чим же вони відрізняються?

— Ну, по-перше, вони тихо говорять.

— Це не має значення, Сет. Вони кажуть те ж саме. Байдуже, голосно чи тихо.

— Містер Гарнер дозволив тобі викупити матір, — сказала я.

— Так, дозволив.

— Ну?

— Якби не дозволив, вона б померла біля плити.

— Але ж дозволив. І ти відпрацював.

— Ага.

— Прокинься, Голлі.

— Кажу, ага.

— Він міг відмовити. Він же не сказав тобі «ні».

— Ні, не сказав. Вона працювала тут десять років. Думаєш, вона змогла б іще десять відпрацювати? Я заплатив йому за її останні роки, і натомість він отримав тебе, мене і ще трьох. Мені лишився рік праці, ще один. Учитель сказав, що я можу це облишити. Сказав, що причин відпрацьовувати вже немає. Я маю працювати більше, але тут, у «Милому Домі».

— А він тобі платитиме більше?

— Ні.