Тони Моррисон – Кохана (страница 40)

— То й що? Я не кажу, що вона їм не мати, але хто може стверджувати, що то онуки Бебі Сагз? Як могло статися, що вона втекла, а чоловік — ні? І скажи мені, як вона сама могла народити в лісі дитину? Сказала, що прийшла біла жінка і допомогла. Нісенітниці! Ти їй віриш? Біла жінка? Ну, не знаю, що то була за біла жінка.

— Стривай, Елло.

— Будь-який білий, що блукає в лісі і не має рушниці… Та я взагалі не хочу про це думати!

— Ви ж були подругами.

— Так, доки вона себе не показала.

— Елло!

— Не хочу мати подруг, що кидаються з пилкою на власних дітей.

— Обережніше, жінко!

— Ага. Я на безпечній території, тут і хочу лишитися. В небезпеці саме ти.

— Те, що ти кажеш, не має ніякого відношення до Пола Ді.

— А чому ж він утік?

— Я змусив його втекти.

— Ти?

— Я розказав йому про… Показав газету, де було про… Про те, що Сет зробила. Прочитав йому. Він пішов того ж дня.

— Ти мені цього не казав. Я думала, він знає.

— Нічого він не знав. Крім неї. Вони ж були в тому місці, де колись жила Бебі Сагз.

— Він знав Бебі Сагз?

— Звісно, знав. І її хлопця Голлі теж.

— І пішов, коли дізнався, що зробила Сет?

— Може, йому потрібно було десь зупинитися тоді.

— Те, що ти кажеш, усе міняє. Я думала…

Та Стемп Пейд знав, що вона думає.

— Ти прийшов сюди не для того, щоб розпитувати про нього, — сказала Елла. — Ти прийшов дізнатися про нову дівчину.

— Саме так.

— Ну, Пол Ді має знати, хто вона така. Або що воно таке.

— У тебе в голові самі духи. Куди б ти не глянула, вони тобі всюди увижаються.

— Ти і сам добре знаєш, що люди, які померли поганою смертю, не лишаються в землі.

Заперечити він не міг. Сам Ісус Христос не лишився, тож Стемп Пейд з'їв шматок Еллиного сиру, щоб показати, що не тримає на неї зла, і вирушив шукати Пола Ді. Знайшов його на сходах церкви Святого Спасителя. Чоловік сидів, затиснувши кулаки між колінами, і очі в нього були червоні.

Сойєр накинувся на неї з криками, щойно вона увійшла до кухні, але вона просто відвернулася і потяглася за фартухом. Тепер входу не було. Жодної шпаринки, жодної щілинки. Вона постаралася їх знищити, але дуже добре знала, що будь-якої миті вони можуть похитнути її, вирвати з її болота, знову наслати на неї цвірінькання пташок. Випити молоко її матері, як колись уже зробили. Перетворити спину на рослинне життя — і це вже було. Вигнати з животом у ліс — і це робили. Усі новини про них були гнилими. Вони змастили маслом обличчя Голлі; змусили Пола Ді їсти залізо; зламали Сіксо; повісили її власну матір. Вона не хотіла більше жодних новин про білих; не хотіла знати того, що знали Елла, Джон і Стемп Пейд про світ, улаштований так, як подобалося білим. Усі новини про них мали зупинитися з пташками в її волоссі.

Якось, дуже давно, вона була м'якою, довірливою. Вірила місіс Гарнер і своєму чоловікові. Зав'язала сережки в нижню спідницю, не стільки для того, щоб носити, скільки для того, щоб мати. Сережки змусили її повірити, що вона може відрізнятися. Що на кожного вчителя знайдеться Емі, на кожного учня — Гарнер, або Бодвін, або навіть шериф, що легенько торкався її ліктя і відводив погляд, коли вона годувала дитину. Але згодом вона повірила останнім словам Бебі Сагз і поховала всі спогади про них і вдачу. Пол Ді їх відкопав, повернув їй її тіло, поцілував знівечену спину, збентежив спогади і приніс іще новини: про кисле молоко, про залізо, про посмішку півня, але коли почув її новини, накивав п'ятами і навіть не попрощався.

— Не говоріть зі мною, містере Сойєр. Нічого сьогодні не кажіть.

— Що? Що? Що? Ти виступаєш проти мене?

— Просто прошу нічого мені не казати.

— Краще тобі зайнятися пирогами.

Сет доторкнулася до фруктів і взяла ножа.

Коли фруктовий сік закапав на дно духовки і засичав, Сет уже взялася за картопляний салат. Увійшов Сойєр і сказав:

— Тільки не дуже солодкий. Коли ти робиш дуже солодкий, його не їдять.

— Роблю так, як завжди.

— Так. Дуже солодкий.

Ковбасу ніколи не повертали. Кухар знав, як її готувати, тому в ресторані Сойєра ковбаса ніколи не лишалася. Якщо Сет хотіла трохи взяти, доводилося відкладати, коли її готували. Було іще якесь стерпне рагу. Але пироги її теж розкупили. Лишився тільки рисовий пудинг і половина імбирних пряників, що не дуже вдалися. Якби вона зосередилася, а не блукала в мріях цілий ранок, не довелося би нишпорити по горщиках, шукаючи, чого б узяти. Вона не дуже добре визначала час за годинником, але знала, що коли руки складалися в молитві біля чола, її робочий день закінчився. Вона взяла слоїк з металевою кришкою, наповнила його рагу і загорнула пряники в зім'ятий папір. Положила все в кишені спідниці і пішла мити руки. Зовсім не те, що отримували кухар з двома офіціантами. Містер Сойєр включав обід у платню за роботу — разом із трьома доларами сорока центами на тиждень, — і вона від самого початку дала зрозуміти, що братиме обід з собою. Але сірники, іноді трохи гасу, солі чи масла вона теж брала, зовсім нечасто, і почувалася трохи винною, бо могла собі дозволити все це купити. Просто не винесла би збентеження від чекання біля задніх дверей крамниці Фелпс разом з іншими, доки не обслужать усіх білих в Огайо, а тоді власниця знайде час для юрби негрів, що заглядали крізь задні двері. Соромно було ще й тому, що це була крадіжка, і, навіть пригадавши сварку Сіксо, вона не почувалася краще. Учитель тоді не змінив своєї думки.

— Ти вкрав порося? Ти вкрав порося! — голос учителя був тихим, але твердим, немов він просто робив свою справу, не очікуючи відповіді, не потребуючи пояснення.

Сіксо сидів, навіть не намагаючись виправдовуватися чи благати. Просто сидів зі шматком м'яса в руці, а в бляшаній мисці коштовним камінням біліли хрящі — грубі, невідполіровані, але все одно вкрадені.

— Ти вкрав порося, чи не так?

— Ні. Сер, — сказав Сіксо, але йому вистачило мужності не відвести погляд від м’яса.

— Ти кажеш мені, що не крав, коли я дивлюся просто на тебе?

— Ні, сер. Я його не крав.

Учитель посміхнувся.

— Ти його вбив?

— Так, сер. Я його вбив.

— Ти його білував?

— Так, сер.

— Ти його приготував?

— Так, сер.

— Добре. Ти його їв?

— Так, сер. Звісно, їв.

— І кажеш мені, що не крав?

— Ні, сер. Не крав.

— Як же це тоді назвати?

— Покращував вашу власність, сер.

— Що?

— Сіксо посадив жито, щоб воно добре вродило. Сіксо обробляв і кормив землю, щоб вона дала вам більший врожай. Сіксо годував Сіксо, щоб той міг більше на вас працювати.

Кмітлива відповідь, але вчитель усе одно його побив, щоб довести, що давати визначення — привілей тих, хто визначає, а не тих, кого визначають. Відколи помер містер Гарнер з діркою у вусі, яку він сам називав розірваною від паралічу барабанною перетинкою, а Сіксо казав, що то йому пороху підсипали, усе, до чого вони торкалися, вважалося вкраденим. Не лише качан кукурудзи чи два яйця, про які навіть сама курка забула, все. Учитель забрав у чоловіків «Милого Дому» зброю, позбавив м'яса, перевівши на дієту з хліба, квасолі, мамалиги, овочів і тельбухів у пору різання худоби, тож вони почали потроху красти, і це стало не тільки їхнім правом, але й обов'язком.

Тоді для Сет це було зрозумілим, але тепер, коли їм платили за роботу, і роботодавець був такий добрий, що взяв до себе колишню ув'язнену, вона зневажала себе за гордощі, через які крадіжка здавалася кращою, ніж стояння в черзі під вікном крамниці серед інших негрів. Не хотілося, щоб її штовхали. Відчувати їхній осуд чи жалість, особливо зараз. Вона провела тильним боком долоні по чолу, витираючи піт. Робочий день щойно скінчився, а вона вже почала хвилюватися. Ще ніколи після своєї втечі вона не почувалася такою живою. Годуючи вуличних собак, спостерігаючи, як вони шалено ковтали їжу, вона міцно стулила губи. Сьогодні такий день, що вона погодилась би, щоб її підвезли, якби хтось на фургоні це запропонував. Ніхто ніколи цього не пропонував, а за шістнадцять років гордощі жодного разу не дозволили їй попросити. Але сьогодні. О, сьогодні! Зараз їй хотілося швидкості, хотілося уникнути довгої дороги додому й одразу опинитися там.

Коли Сойєр попередив її, щоб вона більше не спізнювалася, вона його майже не почула. Раніше він був дуже добрим. Терплячим, ніжним, готовим допомогти. Але з кожним роком після смерті сина, що загинув під час війни, він ставав усе більше і більше вибагливим. Немов виною всьому було чорне обличчя Сет.

— Ага, — відповіла вона, міркуючи, як прискорити час і дістатися дому за мить.