Тони Моррисон – Кохана (страница 39)

— То було весело. — Вона повернулася і подивилася на Кохану, що ледь чутно хропіла. — Розбудити?

— Ні, нехай відпочиває.

— Їй подобається проводжати тебе вранці.

— Не сумніваюся, — сказала Сет і подумала: «Спочатку добре подумай, перед тим як поговорити з нею, потрібно, щоб вона зрозуміла, що я знаю. Подумай про все те, що більше не потрібно буде пам'ятати. Роби, як казала Бебі: подумай і відклади — назавжди. Пол Ді запевнив мене, що зовнішній світ існує, і я можу в ньому жити. Я сама мала знати. Та й знала. Що б там не відбувалося за дверима, воно не для мене. Світ — ось ця кімната. Тут усе так, як є, і як має бути».

Вони їли, як чоловіки, жадібно, поспіхом. Розмовляли мало, задоволені товариством одна одної і можливістю дивитися їй в очі.

Коли Сет обернула голову і зібралася іти в місто, до півдня лишалося зовсім мало. І коли вийшла з будинку, ані слідів на снігу не побачила, ані голосів, що бриніли навколо № 124, не почула.

Ступаючи по колії, що лишили колеса, Сет раділа тому, що більше не мусить пам'ятати.

Я більше нічого не маю пам'ятати. Навіть не маю пояснювати. Вона все розуміє. Я можу забути, як зупинилося серце Бебі Сагз, як ми погодилися, що то були сухоти, хоча ніяких ознак не було. Її очі, коли вона приносила мені їжу, — їх я теж можу забути, і як казала, що з Говардом і Багларом усе гаразд, тільки вони завжди тримаються за руки. Так і гралися, навіть спали так. Передавала мені їжу з кошика; маленькими пакуночками, щоб можна було просунути крізь ґрати, пошепки розказувала новини: містер Бодвін хоче звернутися до судді, — в палату, повторювала вона, в палату. Немов я знала, що то таке. Немов вона сама знала. Чорні жінки Делавару, Огайо підписали петицію, щоб мене не повісили. Що приходили два білих пастора і хотіли зі мною поговорити, помолитися за мене. Що приходив репортер з газети. Вона розказувала мені новини, а я розказувала, що мені потрібно щось від пацюків. Вона хотіла забрати Денвер і сплеснула долонями, коли я не дозволила. «Де твої сережки? — запитала вона. — Я їх збережу». Я відповіла, що їх забрав охоронець, щоб захистити мене від мене самої. Вважав, що я можу завдати собі шкоди дротинками. Бебі Сагз затулила рота рукою. «Учитель поїхав з міста, — казала вона. — Написав заяву і поїхав геть. Тебе випустять на похорон». І випустили. Мене супроводжував шериф. Коли я годувала Денвер у фургоні, він відводив погляд. Ані Баглар, ані Говард мене до себе не підпустили, не дозволили навіть по голові погладити. Здається, народу було багато, але я бачила лише ящик. Преподобний Пайк говорив дуже голосно, але я не розуміла ані слова — крім перших двох, і через три місяці, коли Денвер уже була готова до твердої їжі, мене випустили назавжди. Я пішла і домовилася про надгробний камінь для тебе, але грошей не вистачало на надпис, тож я помінялася, обміняла на те, що мала, і досі шкодую, що не попросила більшого: викарбувати ті слова, що сказав преподобний Пайк. Ніжно кохана — саме такою ти і є для мене, і мені не потрібно шкодувати, що там лише одне це слово, і не потрібно пам'ятати про бойню і суботніх дівчат, що працювали у дворі. Можу забути, що життя Бебі Сагз змінилося від того, що я зробила. Ані галявини, ані товариства. Лише прання і черевики. Тепер я все можу забути, бо щойно на твою могилу поставили камінь, ти сповістила про свою присутність і тривожила нас до нестями. Тоді я цього не розуміла. Вважала, що ти на мене сердишся. А тепер знаю: якщо і сердилася, то це вже минуло, бо ти повернулася до мене, і я у всьому мала рацію — за межами цього будинку світу не існує. Мені потрібно знати лише одне. Як шрам?

Сет йшла на роботу, спізнившись уперше за шістнадцять років, закутана в позачасове теперішнє, а Стемп Пейд боровся з утомою і звичками життя. Бебі Сагз відмовилася йти на галявину, бо вважала, що вони перемогли; він відмовився визнавати таку перемогу. Задніх дверей у Бебі Сагз не було, тож він мужньо подолав холод і стіну голосів і постукав у ті, які були. Він стискав червону стрічку в кишені, щоб вона надала йому сили. Постукав спочатку тихо, потім голосніше. Нарешті загупав щосили, не вірячи, що таке може бути. Що двері будинку, в якому жили чорні, не відчинилися в його присутності. Він підійшов до вікна і хотів погукати. Точно, он вони всі, і до дверей ніхто не квапиться. Схвильовано розтріпавши стрічку на ниточки, старий повернувся і став спускатися сходами. Тепер до сорому і боргу приєдналася цікавість. Коли він дивився у вікно, бачив дві спини. Одну голову він упізнав, а інша його стурбувала. Її він не знав і навіть уявити не міг, хто б то міг бути. Ніхто ж до цього будинку не заходив.

Після неприємного сніданку він пішов розпитати Еллу і Джона, чи не знають вони чогось. Може, ті йому розкажуть, що після стількох років ясності, він назвав себе іншим іменем, тож має тепер іще один борг. Від народження він звався Джошуа, але взяв інше ім'я, коли передав свою дружину синові хазяїна. Передав, а це означає, нікого не вбив, навіть себе, бо дружина вимагала, аби він лишався живим. Інакше, казала вона, куди і до кого їй вертатися, коли хлопець награється? Після такого подарунка, він вирішив, що більше нікому нічого не винний. Якими б не були його обов'язки, цим учинком він за все заплатив. Уважав, що це зробить його непокірним, віровідступником, навіть п'яничкою, він більше нікому не буде винний, і в якомусь сенсі так воно і було. Але вдіяти з цим нічого не можна було. Працюй добре; працюй погано. Працюй мало; не працюй зовсім. Укладай сенс; не вкладай сенс. Спи, прокидайся; люби когось, не люби інших. Не таке вже цікаве то було і життя, і задоволення воно йому не приносило. Тож він поширив свою незаборгованість на інших людей: допомагав їм розплатитися з нещастям, якщо мали борги. Побиті втікачі? Він перевозив їх, і це ставало чимось на кшталт розплати; вони платили за своє звільнення, так би мовити. «Ви заплатили, тепер життя має перед вами борг». І чеком були привітні двері, в які йому ніколи не доводилося стукати, як от у будинку Елли і Джона. Він підходив до цих дверей, лише раз казав: «Чи є хтось удома?», і жінка вже відкривала клямку.

— Де ти ховався? Я вже Джону казала, що на вулиці, мабуть, дуже холодно, раз Стемп сидить удома.

— Е, ні. Я гуляв. — Він зняв капелюха і потер голову.

— Де гуляв? Поблизу тебе явно не було. — Елла повісила два комплекти нижньої білизни на мотузці за плитою.

— Ходив уранці до Бебі Сагз.

— Що тобі там знадобилося? — поцікавилася Елла. — Тебе хтось запрошував?

— Це ж родичі Бебі. Мені не потрібне запрошення, щоб приглядати за її людьми.

— Ц-ц-ц, — покачала головою Елла. Вона була подругою Бебі Сагз і подругою Сет теж, доки не сталося лихо. Крім кивка головою на карнавалі, відтоді вона на Сет і уваги не звертала.

— Там новенька. Жінка. Думав, може ви знаєте, хто вона така.

— У цьому місті немає нових негрів, наскільки мені відомо, — сказала жінка. — Який у неї вигляд? Певний, що то не Денвер?

— Я знаю Денвер. Ця дівчина худенька.

— Упевнений?

— Я знаю, що бачу.

— У № 124 можна все що завгодно побачити.

— Твоя правда.

— Краще запитати в Пола Ді, — запропонувала вона.

— Не можу його знайти, — сказав Стемп, і то була правда, хоча всі його зусилля знайти Пола Ді були несерйозними. Він був іще не готовий зустрітися з чоловіком, чиє життя змінив своєю похоронною інформацією.

— Він спить у церкві, — сказала Елла.

— У церкві! — новина вразила Стемпа і дуже образила.

— Так. Запитав преподобного Пайка, чи не може пожити в підвалі.

— Там же холодно, як в ополонці!

— Гадаю, йому це відомо.

— Навіщо він так учинив?

— Схоже, він трохи гордий.

— Йому не має потреби цього робити! Його пустять у будь-який дім.

Елла повернулася і подивилася на Стемпа Пейда.

— Ніхто не може читати думки інших. Йому потрібно лише попросити.

— Чому? Чому він мусить просити? Хіба ніхто не може запропонувати? Що відбувається? Відколи це чорний, що прийшов до міста, спить у підвалі, як собака?

— Заспокойся, Стемпе.

— Не заспокоюся. Сердитимусь, доки хоч у когось не вистачить сенсу поводитися, як християнин.

— Він же тут лише кілька днів.

— Жодного дня не мусив він так жити! Ти все знала і не допомогла йому? Це на тебе не схоже, Елло. Понад двадцять років ми з тобою витягували чорних з води. А тепер ти мені кажеш, що не можеш запропонувати чорному ліжко? Він же працює! Він може заплатити.

— Якби попросив, я б йому все що завгодно дала.

— Чого це тобі так закортіло?

— Я його не дуже добре знаю.

— Ти ж знаєш, що він чорний!

— Стемпе, не кидайся на мене сьогодні. Я не в гуморі.

— Це через неї, еге ж?

— Через кого?

— Сет. Він зв'язався з нею, жив у неї, і ти не хочеш мати нічого…

— Стривай. Не стрибай, якщо не бачиш дно.

— Жінко, ти це облиш. Ми з тобою вже давно знайомі, щоб так поводитись.

— А хто може сказати, що там відбувалося? Слухай, я не знаю, хто така Сет і ті люди.

— Що?

— Усе, що я знаю, так це те, що вона вийшла заміж за хлопця Бебі Сагз, та й то не впевнена. Де він, га? Бебі жодного разу її не бачила, аж доки Джон не привіз її до дверей з дитиною, прив'язаною до грудей.

— Я прив'язав ту дитину! А тебе і близько не було поруч з тим фургоном. Її діти знають, хто вона така, навіть якщо тобі це невідомо.