Тони Моррисон – Кохана (страница 35)

Прикривши долонями нижню частину обличчя, вона зупинилася, щоб іще раз замислитися над розміром цього дива, над його смаком.

— Мені вдалося. Я всіх нас звідти витягла. Щоправда, без Голлі. Тоді це було єдине, що я зробила сама. Прийняла рішення. І все вийшло, як і повинно було. Ми були тут. Усі мої діти, і я теж. Я їх народила, і я їх урятувала, і то було невипадково. Мені вдалося. Звісно, у мене була допомога, і багато, але саме я це зробила, саме я сказала: «Ходімо» і «Зараз». Я видивлялася. Я міркувала. Та було дещо інше. Егоїзм, якого я ніколи раніше не відчувала. І то було добре. Добре і правильно. Я була великою, Поле Ді, глибокою і широкою, і коли я розкривала руки, усі мої діти могли зібратися між ними. Такою широкою я була. Схоже, я їх навіть більше любити почала, коли сюди приїхала. А може, не могла любити, як належить у Кентуккі, бо вони були не моїми, і любити їх не можна було. Та коли я сюди приїхала, коли зістрибнула з фургона, не було в світі нікого, кого б я не змогла любити, якби захотіла. Розумієш, що я маю на увазі?

Пол Ді не відповів, бо вона і не чекала на відповідь, і не хотіла її, але він знав, про що вона вела. Слухати голубів в Альфреді в Джорджії і не мати ані права, ані дозволу отримувати від цього задоволення, бо в тому місті туман, голуби, сонячне світло, глина під ногами, місяць — усе належало чоловікам, що мали рушниці. Дехто з них був маленьким, інші — великими, та усіх їх він легко зламав би, як гілочку, якби схотів. Чоловіки, що відчували свою чоловічу сутність, відкладали зброю, і їх не бентежило, що без пострілів над ними сміятимуться лисиці. А ті «чоловіки», з яких і лисиці сміялися б, якби могли, не дозволяли тобі слухати голубів і милуватися місячним сяйвом. Тож доводилося захищатися і задовольнятися маленьким. Обирати найкрихітнішу зірочку на небі і володіти нею; лягати, так повернувши голову, щоб бачити свою кохану над краєм ями перед тим, як заснути. Кидати на неї сором'язливі погляди, коли надягаєш ланцюг. Леза трави, саламандри, павуки, дятли, жуки, королівство комах. Усе, що було більше, не годилося. Жінка, дитина, брат — велика любов тебе в Альфреді у Джорджії б зламала. Він точно знав, що вона мала на увазі: знайти місце, де можна любити те, що ти обрав, — і не потребувати дозволу, — оце і була свобода.

Вона кружляла, кружляла і говорила щось, говорила, замість того, щоб перейти до суті.

— У мене було не багато. Місіс Гарнер дала. Ситець. У смужечку, з маленькими квіточками між ними. Десь із ярд, вистачило лише б голову пов'язати. Але я хотіла пошити щось для своєї дівчинки. Красиві кольори. Навіть не знаю, як такий колір називається: рожевий, з жовтинкою. Так довго хотіла щось пошити і, як дурепа, все лишила? Не більше ярду, але я все відкладала, бо була втомлена або не мала часу. Тож, коли сюди приїхала, навіть іще до того, як мені дозволили встати з ліжка, пошила маленьку сукенку з тканини, що була у Бебі Сагз. Я просто розказую, що такого егоїстичного задоволення ніколи не відчувала. Я не могла дозволити, щоб усе повернулося, і не могла дозволити, щоб вона, або хтось із них, жили під владою вчителя. Повернення не було.

Сет знала, що кружляння кімнатою, навколо нього, навколо теми, так і лишиться кружлянням. Вона ніколи не зможе замкнути це коло, відповісти на всі питання, які можуть постати. Якщо не зрозуміють, вона не зможе пояснити. Бо правда була простою, а не довгим переліком квітастих тканин, дерев, егоїзму, мотузок навколо щиколоток і колодязів. Усе дуже просто: вона сиділа в городі, і коли побачила людей, упізнала капелюх учителя, вона почула крила. Маленькі колібрі засунули свої тоненькі, мов голки, дзьобики в пов'язку на її голові і затріпотіли крильцями. І якщо вона щось і думала, то лише: «Ні. Ні. Ніні. Нініні». Дуже просто. Вона полетить. Збере всі частинки життя, що сама створила, усі частини себе, цінні, гарні і красиві, і понесе, поштовхає, поволоче їх крізь завісу, назовні, далеко, туди, де ніхто не завдасть їм шкоди. Туди. Подалі від цього місця, де вони будуть у безпеці. І крильця колібрі тріпотіли далі. Сет припинила кружляти і виглянула у вікно. Вона пам'ятає часи, коли навколо двора була огорожа з хвірткою, що замикалася на клямку, коли № 124 був людний, як проміжна станція. Вона не бачила білих хлопців, що його повалили, повидирали стовпи і розтрощили хвіртку, лишивши № 124 спустошеним і відчиненим саме тієї миті, коли до нього перестали заходити. Тепер до двору заглядали лише бур'яни.

Коли вона повернулася з в'язниці, зраділа, що огорожа зникла. Бо саме там прив'язали вони своїх коней, саме там побачила вона, копирсаючись у городі, капелюха вчителя. Коли вона зустрілася з ним обличчям до обличчя, глянула прямо в очі, в руках у неї уже було дещо, що його зупинило. Він робив крок назад з кожним ударом серця дитинки, доки те зовсім не зупинилося.

— Я зупинила його, — сказала вона, дивлячись туди, де була огорожа. — Я забрала своїх дітей туди, де вони будуть у безпеці.

Незважаючи на шум у голові, Пол Ді почув, з яким наголосом вона вимовила останнє слово і подумав, що вона хотіла для своїх дітей саме того, чого не вистачало в № 124: безпеки. Саме це і було першим посланням, яке він отримав того дня, коли увійшов через двері. Вважав, що зробив будинок безпечним, позбавився небезпеки; викинув усе лайно, вибив звідси всю гидоту і показав і будинку, і всім у ньому, чим відрізняється віл від плуга. Він вирішив, що вона не зробила цього раніше, бо не могла. Що жила в № 124 з безпорадною, виправдувальною покірністю, бо не мала вибору; що без чоловіка, синів, свекрухи вона мала жити тут з дурнуватою дочкою, бо більше не було де. Колюча дівчина зі злими очима з «Милого Дому», яку він знав як дівчину Голлі, була слухняною (як Голлі), сором'язливою (як Голлі) і роботящою (як Голлі). Він помилявся. Сет, яку він тут знайшов, була новою. Привид у домі не турбував її, і з тих же причин вона радісно зустріла відьму в нових чобітках. Сет, яку він тут знайшов, говорила про кохання, як будь-яка інша жінка; говорила про одяг для дитини, як будь-яка інша жінка, але від того, що лишалося прихованим за цими словами, трощилися кістки. Сет, яку він тут знайшов, говорила про безпеку з пилою. І ця нова Сет не знала, де закінчувався світ і починалася вона. Раптом він зрозумів, що хотів донести до нього Стемп Пейд: те, що Сет заявляла, було важливішим, ніж те, що вона зробила. Його це злякало.

— Твоя любов занадто велика, — сказав він і подумав: «Та сучка дивиться на мене; вона прямо над моєю головою і дивиться на мене крізь підлогу».

— Занадто велика? — повторила вона, пригадуючи галявину, де від наказів Бебі Сагз із дерев падали каштани. Любов або є, або її немає. Маленька любов — то взагалі не любов.

— Так. Але ж у тебе нічого не вийшло, еге ж? — запитав він.

— Вийшло, — не погодилася вона.

— Як? Хлопці втекли сама не знаєш куди. Одна дівчинка мертва, інша навіть за двір вийти не може. А ти кажеш, вийшло.

— Вони не в «Милому Домі». Не потрапили в руки вчителя.

— Може, є щось гірше?

— Не мій це обов'язок — знати, чи є щось гірше. Мій обов'язок — уберегти їх від того, що я точно знаю, жахливе. Я це зробила.

— Те, що ти зробила, неправильно, Сет.

— Я мала повернутися? Відвезти моїх дітей назад?

— Мав бути якийсь вихід.

— Який?

— У тебе дві ноги, Сет, не чотири, — сказав він, і одразу ж між ними виріс ліс; тихий, без жодної стежечки.

Пізніше він довго міркував, що змусило його це сказати. Телички з часів юності? Або переконання, що за ним спостерігають крізь стелю? Як же швидко він переключився зі свого сорому на її. Від своїх таємниць у коморі до її занадто сильної любові.

Тим часом ліс поширив між ними відстань, надав їй форму і вагу.

Він не одразу надів капелюха. Спочатку покрутив його в руках, міркуючи, як зробити так, щоб той факт, що він іде, був схожий на вихід, а не на втечу. І дуже важливо було не йти, не подивившись. Він підвівся, обернувся і поглянув на білі сходи. Вона точно була там. Стояла прямо, як струна, спиною до нього. Він не квапився до дверей. Рухався повільно, і коли дійшов до дверей, відчинив їх, не попросивши Сет залишити йому вечерю, бо може трохи спізнитися. І тільки тоді надягнув капелюха.

Мило, подумала вона. Може, він вирішив, що я не винесу, як він це скаже. Що після всього, що я йому розказала, після того, як сам сказав мені, скільки у мене ніг, «Прощавай» розіб'є мені серце. Хіба не мило.

— На все добре, — пробурмотіла вона з іншого боку лісу.

II

У № 124 БУЛО шумно. Стемп Пейд почув галас з дороги. Він підійшов до будинку, високо тримаючи голову, щоб ніхто не прийняв його за нишпорку, хоча в душі він саме так і почувався. Відколи він показав Полу Ді вирізку з газети, і той того самого дня пішов з дому, Стемп непокоївся. Він довго вагався, розказувати чи ні чоловікові про цю жінку, і переконав себе, що розказати варто, а тепер почав тривожитись за Сет. Невже він позбавив її тієї малесенької долі щастя, яку їй міг подарувати добрий чоловік? Чи не розсердилася вона через цю втрату, через непотрібне і не прошене відродження пліток, та ще й з боку чоловіка, який допоміг їй переправитись через річку, який був їй таким же добрим другом, як і Бебі Сагз?