Тони Моррисон – Кохана (страница 34)

— Але це не її рот, — сказав Пол Ді. — Зовсім не її.

Стемп Пейд покосився на нього. Він хотів розказати, як непокоїлася Бебі Сагз того ранку, як вона вміла чути; як часто поглядала понад кукурудзою в бік струмка, що і він почав туди дивитися. Між змахами сокири дивився в той же бік, що і Бебі Сагз. Саме тому вони обидва і не побачили: дивилися не в тому напрямку — в бік води, — а біда прийшла дорогою. Їх було четверо. Їхали верхи, близько один до одного, схожі один на одного. Саме це він і хотів розказати, бо вважав, що це важливо: чому вони з Бебі Сагз нічого не помітили. І про вечерю теж, бо це пояснювало, чому ніхто не прибіг попередити, чому ніхто не послав швидконогого сина чи дочку через поле, коли побачили чотирьох коней у місті, прив'язаних до криниці, поки вершники розпитували. Ані Елла, ані Джон, ніхто не прибіг на Блустоун-роуд, щоб розказати про невідомих білих, які наближалися з дивним виглядом. Цей вигляд кожен негр запам'ятовує одразу ж, як починає смоктати материну тітьку. Це як піднятий прапор, що телеграфує і повідомляє про небезпеку, батіг, кулак, брехню ще задовго, як ті з'являться на людях. Ніхто їх не попередив, і йому завжди здавалося, що то не через утому від довгої вечері, а через щось інше, — щось на кшталт підлості, — лишилися сусіди осторонь, не звернули уваги, втішили себе тим, що хтось, мабуть, уже побіг з новинами до будинку на Блустоун-роуд, де вже майже місяць жила гарненька жінка. Молода та справна, з чотирма дітьми, один з яких народився за день, як вона туди дісталася, і тепер вони купалися в щедрості Бебі Сагз, в любові її великого старого серця. Може, вони просто хотіли дізнатися, чи Бебі дійсно така особлива, благословенна на відміну від них. Він хотів це розказати, але Пол Ді розсміявся і сказав:

— Ага. Не може такого бути. Може, якась схожість і є в чолі, але це не її рот.

Тож Стемп Пейд так і не розказав, як вона кинулася, схопивши дітей, немов яструб; як на обличчі у неї виріс дзьоб, як руки перетворилися на пазурі, як вона схопила їх: одного на плече, одного під руку, одного за руку, одному крикнула бігти в сарай, де лишилося тільки сонячне світло і тирса, бо дров уже не було. Усі вони пішли на вчорашню вечерю, тому він і прийшов рубати. Нічого не було в тому сараї, він це добре пам'ятає, бо заходив туди рано-вранці. Нічого, крім сонця. Сонце, тирса і лопата. Сокиру він виніс. Нічого не було, крім лопати і, звісно, пили.

— Ти забув, що я знав її раніше, — сказав Пол Ді. — Іще в Кентуккі. Коли вона була зовсім дівчиною. Я з нею не кілька місяців тому познайомився. Вже давно її знаю. І точно можу сказати: це не її рот. Може, схожий, але не її.

Тож Стемп Пейд цього не сказав. Замість того набрав більше повітря і, нахилившись до рота, який їй не належав, повільно прочитав ті слова, які не міг прочитати Пол Ді. А коли закінчив, Пол Ді сказав іще енергійніше, ніж уперше:

— Вибач, Стемпе. Це якась помилка, бо це не її рот.

Стемп зазирнув в очі Пола Ді і солодка упевненість у них мало не змусила його сумніватися, чи дійсно все це сталося вісімнадцять років тому: поки вони з Бебі Сагз дивилися в інший бік, гарненька маленька рабиня впізнала капелюха і побігла до сараю вбивати власних дітей.

— ВОНА ВЖЕ повзала, коли я дісталася туди. Лише тиждень, а може, й менше, і дитинка, яка вміла лише сидіти і перевертатися, коли я садовила її у фургон, уже навчилася повзати. Скільки клопоту ми мали, стежачи, щоб вона не залізла на сходи. Зараз діти стають і починають ходити, щойно ти їх випускаєш з рук, але двадцять років тому, коли я була іще дівчиною, немовлята довше лишалися немовлятами. Говард голівки не тримав аж до дев'яти місяців. Бебі Сагз казала, що це через їжу. Якщо не давати їм нічого, крім молока, то вони і не робитимуть нічого швидко. Але нічого, крім молока, я не мала. Гадала, що як зуби з'являться, тоді можуть і жувати. І спитати ні в кого було. У місіс Гарнер дітей не було, а вона була там єдиною жінкою.

Вона ходила. Кружляла кімнатою. Повз буфет з варенням, повз вікно, повз двері, інше вікно, шафу, двері комори, раковину, плиту — і назад до буфету з варенням. Пол Ді сидів за столом, і спостерігав, як вона з'являлася в полі зору і зникала у нього за спиною, обертаючись, як повільне, але надійне колесо. Іноді вона тримала руки за спиною. Іншим разом затуляла вуха, рота або схрещувала руки на грудях.

Якось навіть потерла стегно, коли повернулася, але колесо не зупинялося.

— Пам'ятаєш тітоньку Філліс? З Мінновілю? Містер Гарнер посилав за нею когось із вас, коли я народжувала кожну дитину. Лише тоді я її і бачила. Стільки разів хотіла сходити до неї. Просто поговорити. Збиралася попросити місіс Гарнер висадити мене в Мінновілі, коли вона поїде на служіння. Щоб забрала мене по дорозі додому. Гадаю, вона б погодилася, якби я її попросила. Але я так і не наважилася, бо це був єдиний день, коли ми з Голлі бачили одне одного при денному світлі. Тож нікого не було. Щоб поговорити. Тобто, хто б міг розказати, коли час жувати і що саме їм давати. Чи тому і з'являються зуби? Чи варто почекати, доки вони з'являться, а вже тоді і давати тверду їжу? Тепер я знаю, бо Бебі Сагз правильно її годувала, і коли я до них дісталася, дитина вже повзала. Зупинити її було неможливо. Вона обожнювала ці сходи, тож ми і пофарбували їх, аби вона бачила шлях нагору.

Сет посміхнулася, пригадавши. Посмішка розбилася навпіл і перетворилася на судорожне зітхання, але вона не здригнулася і очей не заплющила. Кружляла.

— Якби ж то я знала більше, але, як я вже сказала, мені не було з ким поговорити. Жодної жінки. Тож я спробувала пригадати, що бачила ще тоді, коли не приїхала до «Милого Дому». Що там робили жінки. Вони все знали. Як робити ті штуки, в яких дитину можна повісити на дерево, — аби можна було побачити, що з нею все гаразд, доки ти працюєш у полі. Яке листя давати пожувати. М'яту, здається, чи сассафрас. Чи сокирки. Я досі не знаю, як вони плели кошики, але вони мені були не потрібні, бо працювала я в стайні та в будинку, а от про листя забула. Це мені сталося б у пригоді. Я прив'язувала Баглара, коли ми коптили свинину. Усюди багаття, а він так і ліз туди. Я стільки разів його мало не втратила. Якось він заліз на колодязь, прямо на краєчок. Я кинулася до нього. Схопила саме вчасно. Тож коли я знала, що ми топитимемо сало і коптитимемо м'ясо, і я не зможу за ним наглядати, брала мотузку і обв'язувала його за ногу. Мотузка була доволі довгою, щоб він міг гратися, але не занадто, щоб не дістав до колодязя чи багаття. Мені це не дуже подобалося, але я не знала, що іще можна зробити. Це дуже важко, розумієш? Усе сама, і жодна жінка не допоможе. Голлі був добрим, але він увесь час відпрацьовував борг. А коли лягав трохи поспати, мені не хотілося його турбувати такими речами. Найбільше допомагав Сіксо. Не думаю, що ти пам'ятаєш, але якось Говард заліз до сарайчика, де доїли корів, і Руда Кора, здається, наступила йому на руку. У нього великий палець вивернувся. Коли я добігла туди, вона вже збиралася його вкусити. Досі не розумію, як я його витягла звідти. Сіксо почув його крики і прибіг. Знаєш, що він зробив? Вставив палець на місце і прив'язав через долоню до мізинця. Я б до такого ніколи не додумалася. Ніколи. Він багато чого мене навчив, Сіксо.

У нього паморочилося в голові. Спочатку він подумав, що це тому, що вона кружляє кімнатою. Кружляє навколо нього, кружляє навколо теми. По колу, по колу, не змінюючи напрямку, хоча від того стало б значно легше. Тоді він вирішив, що ні, то її голос, він занадто близько. Щоразу вона проходила принаймні за три ярди від того місця, де він сидів, але слухати її — то все одно що слухати, як дитина шепоче тобі на вухо, нахилившись так близько, що можна відчути, як губи утворюють слова. До нього доходили лише уривки того, що вона говорила, — і це добре, бо вона не дійшла до головного, — до відповіді на питання, яке він не поставив прямо, але яке було у вирізці, яку він показав. І в посмішці воно теж було. Бо він посміхнувся, коли показав їй газету, і коли вона розсміялася над жартом — що її обличчя якимось чином змішалося з обличчям іншої чорної жінки — він теж готовий був розсміятися.

— Можеш спростувати? — запитав він.

— Стемп утратив розум, — посміхнулася вона. — Остаточно втратив.

Але у тієї посмішки не було жодної нагоди вирости. Так і лишилася посмішка маленькою і самотньою, доки вона не прочитала і не повернула вирізку.

Може, саме через посмішку або кохання, яке вона побачила в його очах, — легке і безумовне, так, буває, дивляться лошаки, євангелісти та діти: з любов'ю, якої ти не заслуговуєш, — вона і розказала йому те, чим не поділилася з Бебі Сагз, єдиною людиною, що, як вона відчувала, мусила все пояснити. Інакше просто переповіла б свої слова, як їх передавала газета, і не більше. Сет могла прочитати лише сімдесят п'ять надрукованих слів (половина з яких була в газетній вирізці), але знала, що ті слова, які вона не розуміла, не мали в собі сили, аби змусити її пояснювати. Спробувала лише через посмішку і безумовне кохання.

— Мені не потрібно розказувати тобі про «Милий Дім», яким він був, але ти, може, не знаєш, чого коштувало мені вирватися звідти.