Тони Моррисон – Кохана (страница 33)

— Я маю тебе забрати. Не хвилюйся. Ти вже достатньо наробила. Ходімо.

Вона не ворухнулася.

— Ходімо тихенько, чуєш? І мені не доведеться тебе зв'язувати.

Вона стояла нерухомо, і він уже вирішив підійти ближче до неї і зв'язати мокрі червоні руки, та раптом на порозі за ним з'явилася тінь. Увійшла негритянка з квіткою в капелюсі.

Бебі Сагз помітила, хто дихав, а хто ні, і пішла прямо до хлопчиків, що лежали в тирсі. Старий підійшов до закляклої жінки і сказав:

— Сет, ти візьмеш мою руку і даси мені свою.

Вона повернулася до нього і подивилася на дитину, яку він тримав, у горлі в неї народився низький звук, немов вона зробила помилку: солі в хліб забула додати чи щось таке.

— Я вийду і пошлю за возом, — сказав шериф і нарешті вийшов на сонце.

Та ані Стемп Пейд, ані Бебі Сагз не змогли змусити її покласти дівчинку, що вже могла повзати. Вона вийшла з сараю, повернулася в будинок, але дівчинку тримала. Бебі Сагз забрала хлопців і мила їм голови, терла руки, піднімала повіки і весь час шепотіла:

— Пробач мені, пробач мені.

Вона перев'язала їхні рани, дала понюхати камфори, і тільки тоді звернула увагу на Сет. Узяла немовля, що заходилося плачем, з рук Стемпа Пейда і поносила на руках хвилини дві, тоді стала перед її матір'ю.

— Час годувати молодшу, — сказала вона.

Сет потяглася до дитини, не випускаючи з рук мертвої доньки.

Бебі Сагз похитала головою.

— Одну за раз, — і обміняла живу на мертву, яку віднесла до вітальні. Коли вона повернулася, Сет цілилася закривавленим соском у ротик дитинки. Бебі Сагз гримнула кулаком по столу і закричала: — Вимий! І сама вимийся!

І вони побилися. Як суперники за серце коханої, билися вони. Кожна намагалася забрати дитину. Бебі Сагз програла, коли посковзнулася в червоній калюжі і впала. Тож Денвер напилася материного молока разом із кров'ю сестри. Саме так і застав їх шериф, коли повернувся, позичивши воза у сусідів і наказавши Стемпу взяти віжки.

На дворі замовк натовп чорних облич. У тиші пройшла крізь нього Сет, тримаючи в руках живу дитину. Вона сіла до воза, і її профіль різко, мов ножем вирізьблений, виділявся на фоні радісного блакитного неба. Профіль, що вразив її своєю чистотою. Чи не занадто високо вона тримає голову? Чи не занадто пряма у неї спина? Можливо. Інакше співи почалися б одразу, тієї миті, коли вона з'явилася на порозі будинку на Блустоун-роуд. Така собі накидка із звуків, що швидко б огорнула її, як добрі руки, щоб утримати на ногах. Але сталося так, що вони дочекалися, доки віз заверне за ріг і поїде на захід, у місто. Та й тоді слів не було. Лише мугикання. Слів не було зовсім.

Бебі Сагз хотіла бігти, перестрибнути сходи ґанку і бігти за возом, кричати: «Ні, ні. Не дозволяйте їй забрати й останнього!». Хотіла. Навіть кинулася слідом, але коли вона встала з підлоги і вийшла на двір, віз уже зник, а до їхнього дому підкотив фургон. З нього зістрибнули рудоволосий хлопчик і білява дівчинка і через натовп підбігли до неї. У хлопця в одній руці була наполовину з'їдена солодка перчина, а в іншій — пара черевиків.

— Мама сказала, до середи, — він тримав черевики за язички. — Сказала, що ви маєте полагодити їх до середи.

Бебі Сагз глянула на нього, а тоді на жінку, що утримувала коня на узбіччі дороги.

— Вона сказала, до середи, чуєш? Бебі? Бебі?

Вона взяла черевики — високі, як чоботи, і брудні, — примовляючи:

— Пробач мені. Боже, пробач мені. Пробач.

За рогом по Блустоун-роуд скрипів віз. Усі в ньому мовчали. Віз качався і заколихував дитину. Гаряче сонце висушило сукню Сет, і та застигла, немов у трупному задубінні.

ЦЕ НЕ ЇЇ рот.

Той, хто її не знає, або, може, бачив її крізь шпаринку в ресторані, погодиться, що це вона, але Пол Ді знав її краще. Ну добре, щось таке навколо її чола — спокій чи що — трохи нагадує її. Але ось це точно не її рот, так він і сказав. Сказав Стемпу Пейду, який пильно на нього дивився.

— Не знаю, чоловіче. Як на мене, не схоже. Я знаю, який у Сет рот, і це не він.

Він розрівняв вирізку пальцями і знову на неї подивився, зовсім не розхвилювавшись. Із того, як урочисто Стемп розгорнув газету, як ніжно пальці старого розгладжували місця згину спочатку на колінах, а потім на розколотій колоді, Пол Ді здогадався, що ця вирізка мала його збентежити. Що б там не було написано, воно має його вразити.

Під навісом верещали свині. Цілий день Пол Ді, Стемп Пейд і ще двадцятеро заганяли і заштовхували їх під навіс на бойні. Хоча після того як фермери, що вирощують зерно, переїхали на захід, Сент-Луїс і Чикаго поглинули багатьох комерсантів, Цинциннаті у думках мешканців Огайо досі лишався свинячим портом. Його головною роботою було приймати, різати і переправляти вгору по ріці свиней, без яких сіверяни не хотіли жити. Десь із місяць узимку кожен волоцюга отримував роботу, якщо міг витримати сморід тельбухів і вистояти дванадцять годин, — навички, яких Пол Ді чудово засвоїв. Трохи свинячого лайна, що капало звідусіль, чого він торкався, лишилося у нього на чоботях, і він це усвідомлював, але стояв з легкою презирливою посмішкою на губах. Зазвичай він лишав чоботи в сараї, перевзувався в черевики і перевдягався в кутку перед тим, як іти додому. Маршрут його пролягав саме через середину цвинтаря, старого, як небо, багатого на тривоги мертвого Маямі, що більше не хотів лежати під могильними каменями. Над головами мерців ходили дивні люди, крізь земляні подушки прокладали дороги, колодязі і будинки будили їх від вічного сну. Розгнівані більше безглуздим ставленням до землі як до чогось святого, ніж тим, що порушили їхній спокій, вони вили на берегах річки Лікінг, зітхали на деревах на Кетрін-стріт і ганяли на вітрах над поросячими дворами. Пол Ді їх чув, але лишався, бо робота в цілому була непогана, особливо взимку, коли Цинциннаті повертав собі славу бойні та корабельної столиці. В кожному місті країни бажання свинини перетворилося на манію. Фермери, що розводили свиней, непогано наживалися, якщо, звісно, могли виростити достатньо і продати якомога далі. А ще й німці, що затопили північ Огайо, привезли з собою страви зі свинини і розвинули кухню до неймовірних висот. Кораблі зі свинями заполонили річку Огайо, і їхні капітани намагалися докричатися один до одного крізь рохкання худоби, і звуки ці були такими ж звичними, як і крекіт качок, що пролітали над головою. Овець, корів і птахів також перевозили річкою, і все, що повинен був зробити негр, — це прийти й отримати роботу: штовхати, вбивати, різати, білувати, складати в ящики і збирати тельбухи.

За двісті метрів від свиней, за сараєм на Вестерн Роу стояли двоє чоловіків, і тепер стало зрозуміло, чому Стемп увесь останній тиждень спостерігав за роботою Пола Ді, чому він затримався тут, коли скінчилася вечірня зміна, і дозволив Полу Ді його наздогнати. Він вирішив показати йому цей шматок паперу — газети — з малюнком, на якому була жінка, схожа на Сет, от тільки рот був іншим. Зовсім не такий.

Пол Ді витяг вирізку з-під долоні Стемпа. Шрифт нічого не означав, тож на літери він навіть не глянув. Просто подивився на обличчя і похитав головою. Ні. Розумієш, не той рот. І ні, що б там не казали ті чорні цяточки, чим би не хотів поділитися Стемп Пейд. Бо ніяк, дідько забирай, не може чорне обличчя опинитися в газеті, якщо історія про те, що кожен готовий почути. Серце стискалося від страху, щойно ви бачили в газеті обличчя негра, бо обличчя те було там не тому, що ця людина мала здорову дитину або піднялася над юрбою. Було воно там не тому, що цю людину вбили, понівечили, впіймали, обпекли, кинули до в'язниці, виселили, побили ногами, зґвалтували або надурили, бо навряд чи це можна було вважати новинами для газети. Це мало бути щось неординарне — те, що білі вважають цікавим, абсолютно іншим, вартим кількох хвилин скреготіння зубами та зойків. І важко було знайти такі новини, що вирвали б такий зойк у білих громадян Цинциннаті.

Тож хто була ця жінка з ротом, таким не схожим на рот Сет, але з очами, майже такими ж спокійними, як і у неї? Чия голова повернулася на шиї саме так, як йому подобалося, і у нього аж сльози на очі навернулися, коли він побачив?

Так він і сказав:

— Це не її рот. Я знаю, який у неї, і цей рот — не її.

Пол Ді заявив це, не встиг Стемп Пейд і слова сказати, і повторював, коли старий почав говорити. О, він чув усе, що той говорив, і чим більше він чув, тим дивнішими ставали губи на малюнку.

Стемп почав з частування, яке приготувала Бебі Сагз, але зупинився і повернувся назад, щоб розказати про ягоди, — де вони були і що в біса змусило їх там рости.

— Вони відкриті сонцю, але не птахам, бо внизу змії, і птахам це відомо, тож вони собі просто ростуть — соковиті і солодкі, — і ніхто їм не заважає, крім мене, бо ніхто не ходить до цього болота, крім мене, не багато ніг бажають ковзати берегами, щоб їх дістати. Мені теж не дуже хочеться. Але того дня хотілося. Чомусь хотілося. І ці ягоди мене виснажили, кажу тобі. Роздерли на шматки. Але все одно я набрав два відра. І приніс їх до Бебі Сагз. От тоді все й почалося. Стільки їжі ти більше ніколи не побачиш. Ми пекли, смажили, тушкували все, що Бог послав. Усі прийшли. Усі запихалися. Стільки наготували, що й щіпочки на завтра не лишилося. Тож я і визвався дров наколоти. І наступного ранку прийшов, як і обіцяв.