Тони Моррисон – Кохана (страница 26)

— Тоді навіщо ти сюди прийшла?

— Хочу, щоб ти торкнувся мене зсередини.

— Повертайся в будинок і лягай у ліжко.

— Ти мусиш мене торкнутися. Ізсередини. І мусиш назвати мене моїм іменем.

Поки його очі трималися за срібло бляшанки, він був у безпеці. Якщо затремтить, як Лотова дружина, і відчує якусь жіночу потребу побачити сутність гріха, що стоїть за ним; відчує жалість, може, до прокляття проклятих, або захоче потримати його в руках з поваги до зв'язку, що утворився між ними, він пропав.

— Назви мене моїм іменем.

— Ні.

— Будь ласка. Я піду, якщо ти це зробиш.

— Кохана, — сказав він, але вона не пішла. Підійшла зовсім близько, він навіть і не почув як, як не почув і шелестіння іржавих крихт, що посипалися з його тютюнової бляшанки. Тож коли кришка відкрилася, він навіть і не помітив. Зрозумів лише, що коли проник усередину, повторював: «Червоне серце. Червоне серце». Тихо, а тоді так голосно, що це розбудило Денвер, та й самого Пола Ді.

— Червоне серце. Червоне серце. Червоне серце.

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПЕРВІСНОГО голоду було неможливо. На щастя для Денвер, споглядання і само було їжею, якої б вистачило надовго. Але коли на тебе дивляться у відповідь — це поза межами апетиту; немов прорватися крізь власну шкіру туди, де голоду ще не відкрили. І це не мало відбуватися часто, бо Кохана рідко дивилася прямо на неї, або коли дивилася, Денвер точно бачила, що її власне обличчя — лише місце зупинки очей, поки розум за ними блукає в інших краях. Але іноді — в ті миті, які Денвер не могла ані передбачити, ані відтворити, — Кохана опускала щоки на кулачки і дивилася на Денвер з увагою.

Це було чудово. На неї не витріщалися, не поглядали, але втягували в поле зору зацікавленими, некритичними очима. Роздивлялися волосся як частину її, а не як матеріал чи стиль. Пестили поглядом губи, ніс, підборіддя, немов вона була садовою трояндою, біля якої на хвильку зупинився садівник, щоб помилуватися. Під тим поглядом шкіра Денвер розчинялася, м'якшала і світилася, немов фільдеперсова сукня, що колись підтримувала маму за талію. Дівчина піднімалася над власним тілом, почувалася невиразною і напруженою одночасно. Нічого не було потрібно. Просто бути тут.

У такі часи здавалося, що то Коханій щось потрібно, то вона чогось хотіла. У глибині великих чорних очей за відсутністю емоцій крилася простягнута долоня, благаючи пенні, якого б Денвер залюбки дала, коли б знала, чи достатньо про неї знала, а те знання неможливо було отримати з відповідей на питання, які час від часу ставила Сет: «Ти зовсім нічого не пам'ятаєш? Я теж свою матір не знала, але бачила її кілька разів. Ти свою бачила? Які то були білі? Жодного не пригадуєш?»

Кохана, почісуючи тильний бік долоні, казала, що пригадує жінку, що була поруч, і пригадує, як її забрали в тієї жінки. Крім цих спогадів, найяснішим був той, що вона вже казала, про міст: як вона стояла на мосту і дивилася вниз. І вона знала одного білого.

Сет вирішила, що це просто чудово і є ще одним доказом для висновків, якими вона і поділилася з Денвер.

— А де ти взяла сукню? Чобітки?

Кохана відповіла, що взяла їх.

— У кого?

Мовчання і почісування руки. Вона не знає; просто побачила і взяла.

— Ага, — кивнула Сет і зізналася Денвер, що вважає, що Кохану утримував якийсь білий заради власної насолоди і не випускав за двері. Що вона, мабуть, утекла на міст або ще кудись і викинула все з голови. Щось на кшталт цього трапилося з Еллою, але в тому випадку було два чоловіки — батько і син, — і Елла пам'ятає кожну мить. Більше року вони тримали її в замкнутій кімнаті заради втіхи.

— Можете собі уявити, — розказувала Елла, — що вони зі мною робили.

Сет уважала, що це пояснює ставлення Коханої до Пола Ді, якого та так ненавиділа.

Денвер не повірила, але й заперечувати не стала, вона опустила очі і не сказала ні слова про комору на дворі. Вона була переконана, що Кохана і є та біла сукня, що стояла на колінах поруч із мамою у вітальні, справжнім духом дитини, який був її єдиним товариством більшу частину життя. До того ж, вона мала свій перелік питань, що аж ніяк не стосувалися минулого. Денвер цікавило лише теперішнє, але вона була дуже обережною та удавала, що їй байдуже, а сама помирала від цікавості — так хотілося розпитати Кохану, бо якщо натиснути занадто сильно, вона втратить те пенні, на яке чекала простягнута долоня, а тоді втратить і місце поза межами апетиту. Краще вже насолоджуватися, мати дозвіл на те, щоб дивитися, бо старий голод — той, що був іще до Коханої, що гнав її до самшиту й одеколону посмакувати життя, відчути, що воно не пласке, не прісне, — був поза питанням. Ці погляди тримали його на відстані.

Тож вона не питала Кохану, звідки та знала про сережки, про нічні відвідування комори на дворі та про краєчок того, що вона бачила, коли Кохана лягала чи розкривалася уві сні. Погляд звертався до Денвер тієї миті, коли дівчина була обережною, пояснювала або брала участь у якихось діях, розказувала історії, аби розважити Кохану, коли Сет була в ресторані. Жодна робота не могла приглушити вогонь, що лизав і спалював її зсередини. Не допомагало, і коли вони викручували простирадла, так туго, що вода стікала по руках. І коли відкидали сніг зі стежки на дворі. Або розбивали три дюйми криги в діжці з дощовою водою; чистили і кип'ятили останні слоїки для запасів на зиму; замазували глиною шпарини в курятнику і гріли курчат під спідницями. Весь час Денвер мала пояснювати, що вони роблять, як і чому. Розказувала про людей, яких колись знала або бачила лише раз, і робила їх такими живими, якими вони і не були: біла жінка, що так солодко пахла, що приносила їм апельсини й одеколон, і добрі вовняні спідниці; леді Джонс, що навчала їх писати і рахувати за допомогою пісеньок; вродливий хлопчик, такий же розумний, як і вона, з родимкою на щоці завбільшки з п'ятицентову монету. Білий пастор, що молився за їхні душі, поки Сет чистила картоплю, а бабуся Бебі хапала повітря. Розказала вона і про Говарда з Багларом: хто з якого боку ліжка спав (верхня частина завжди лишалася за нею), і доки вона не перейшла до ліжка Бебі Сагз, не знала, що вони спали, тримаючись за руки. Вона неквапливо описала їх Коханій, щоб утримати її увагу, докладно спинилася на звичках, на іграх, яких вони її навчили, на страхітті, що вигнало їх із дому, спочатку на вулицю, а потім і зовсім далеко.

Сьогодні вони надворі. Холодно, і сніг такий щільний, як утрамбована земля. Денвер скінчила співати пісеньку, за допомогою якої леді Джонс навчала їх рахувати. Кохана тримає руки, а Денвер знімає змерзле спіднє і рушники з мотузки. Одну за одною вона кладе речі на руки Коханої, доки купа, немов велика колода карт, не сягає підборіддя дівчини. Решту, фартухи і брунатні панчохи, Денвер несе сама. Від холоду паморочиться в голові, вони повертаються в будинок. Одяг повільно розтає, стає ідеально вологим для прасування і тоді починає пахнути гарячим дощем. Танцюючи по кімнаті з фартухом Сет, Кохана бажає знати, чи бувають у темряві квіти. Денвер додає дров у плиту і запевняє, що бувають. Кохана кружляє, її обличчя підтримує комірець, талію обіймає пасок фартуха, вона каже, що хочеться пити.

Денвер пропонує підігріти трохи сидру, а сама гарячково розмірковує, що б такого зробити або розказати, щоб зацікавити і розважити танцюристку. Денвер тепер стратег, вона має утримувати Кохану біля себе від тієї миті, коли Сет іде на роботу, до години її повернення, коли Кохана починає тинятися біля вікна, тоді виходить за двері, спускається сходами, іде по дорозі. Усе це вигадування дуже змінило Денвер. Якщо вона колись і була ледачою, відмовлялася від будь-якої роботи, тепер стала жвавою, діяльною, робила навіть більше, ніж Сет їм лишала. І все заради того, щоб сказати: «Ми мусимо» або «Мем наказала нам». Інакше Кохана занурювалася в себе і починала мріяти, або ставала тихою і похмурою, і тоді шанси Денвер на те, щоб на неї дивилися, зводилися до нуля. Коли мати була поруч, Кохана з неї очей не зводила. Вночі, в ліжку, статися могло що завгодно. Вона могла захотіти, щоб їй розказали історію в темряві, коли Денвер її не бачила. А могла і встати і піти до сараю, де почав ночувати Пол Ді. Могла плакати, беззвучно. Могла навіть спати, як колода, і подих у неї був солодким від меляси і крихт пісочного печива. Тоді Денвер поверталася до неї, і якщо Кохана лежала обличчям до неї, вдихала солодке повітря з рота подруги. Якщо ні, доводилося тягнутися, зазирати через плече, щоб хоч трохи вловити цей запах. Бо навіть трохи — це краще за колишній голод, краще за той час, коли після цілого року написання чудових маленьких «і» та речень, що розкатувалися, як тісто для пирога, коли після товариства інших дітей до неї не доносилося ані звуку. Навіть трохи — це краще за тишу, коли вона відгукувалася на рухи рук і була байдужою до рухів губ. Коли вона бачила найменшу дрібничку, і кольори самі стрибали в очі. Вона відмовиться від найшаленіших заходів сонця, від зір завбільшки з тарілку і від крові осені, аби бачити бліде жовте світло, що випромінює Кохана.

Глечик із сидром важкий, але він завжди такий, навіть коли порожній. Денвер легко може принести його і сама, та просить Кохану допомогти. Сидр у коморі на дворі, поряд із мелясою і шістьма фунтами чеддеру, твердого, як кістка. Посеред підлоги лежить сінник, укритий газетами, з ковдрою в ногах. На ньому спали майже місяць, навіть коли випав сніг, і з ним настала справжня зима.