Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 9)

— Я залишив свій автомобіль на іншому боці озера, — сказав Ді Пресо, — але я знаю, за ним хтось стежить.

— Хто? — спитав Метцґер.

— Ентоні Джингеррейс, — грізно відповів Ді Пресо, — він же Тоні Ягуар.

— Хто?

— Ex, sfacim’[65], — Ді Пресо знизав плечима та плюнув у кільватер. Вовтузячись і намагаючись зіштовхнути один одного за борт, «Параноїки» співали на мотив «Adeste Fideles[66]»:

Агов, порядний громадянчик, твій цупим катеро-ок, Агов, порядний громадянчик, твій цупим катеро-ок…

Едіпа зіщулилася подалі від них і спостерігала за Ді Пресо. Якщо він справді грав роль Метцґера у пілотному випуску, як той стверджував, то підбір акторів був типово голлівудський: ні в їхній зовнішності, ні в поведінці не було геть нічого спільного.

— Отже, — сказав Ді Пресо, — з приводу Тоні Ягуара. Це серйозний тип у Коза Нострі[67].

— Ти ж актор, — сказав Метцґер. — Що тебе з ними пов’язує?

— Я знову адвокат, — відповів Ді Пресо. — Цей пілот ніколи б не купили, Метце, хіба що ти розстараєшся і утнеш щось таке потужне, як Дерроу[68]. Може, викличеш суспільний інтерес якимось сенсаційним захистом.

— Наприклад?

— Наприклад, виграв би судовий процес, який я проваджу щодо спадку Пірса Інверариті. — У притаманній лише йому манері Метцґер холодно втупився у нього. Ді Пресо розреготався і поплескав Метцґера по плечу:

— Ось так, друже.

— Кому що. Краще поговори про це й з іншим виконавцем заповіту. — Він відрекомендував Едіпу, Ді Пресо ввічливо торкнувся окулярів. Раптом стало зимно, сонце сховалося. Вони втрьох стривожено роззирнулися і побачили нависле над ними блідо-зелене громаддя зали засідань, із якою вони вже майже зіштовхнулися. Здавалося, її високі стрільчасті вікна, оздоблені фігурним куванням у вигляді квітів, усеохопна тиша та застигле повітря ніби чекали на них. Дін, «Параноїк» біля стерна, підвів катер точно до невеликого дерев’яного причалу, і всі зійшли на нього, а Ді Пресо нервово попрямував до пожежної драбини.

— Хочу перевірити свою машину, — сказав він.

Едіпа і Метцґер, тягнучи провіант для пікніка, піднялися сходами вздовж балкона, вийшли з-під тіні будівлі й нарешті піднялися металевою драбиною на дах. Це було як іти поверхнею барабана: вони чули, як їхні власні кроки відлунювали у порожнечі під ними, а ще — захоплений вереск «Параноїків». Вилискуючи водолазним костюмом, Ді Пресо видирався збоку на склепіння. Едіпа розстелила ковдру і налила напої у чашки з білого пресованого пінопласту.

— Він ще там, — сказав Ді Пресо, спускаючись. — Треба буде втікати.

— Хто твій клієнт? — запитав Метцґер, подаючи текіловий коктейль.

— Тип, який мене переслідує, — заявив Ді Пресо, тримаючи в зубах чашку так, що вона повністю закрила його ніс, та водночас грайливо поглядаючи на них.

— Бігаєте від клієнтів? — запитала Едіпа. — Чухраєте від швидкої допомоги?

— Він хотів позичити у мене гроші, — повідомив Ді Пресо. — Відтоді як я сказав йому, що я не розраховую навіть на аванс за той процес.

— Отже, ви вважаєте, що справа програшна, — припустила вона.

— У мене до цього не лежить душа, — зізнався Ді Пресо, — та якщо я не можу навіть сплачувати за той «ХКЕ[69]», який купив у нападі тимчасового божевілля, як я можу позичати комусь гроші?

— Понад 30 років, — пирхнув Метцґер, — дуже тимчасово.

— Не такий я вже й божевільний, щоб у це влазити, — сказав Ді Пресо, — Тоні Я., друзі, теж у цьому замішаний. Здебільшого це азартні ігри, а ще кажуть, що він має вплив на місцевих шишок, і тепер творить, що хоче. Мені цього не треба.

Едіпа визвірилася на нього:

— Ти — егоїстичний мудак.

— Коза Ностра завжди пильнує, — заспокоїв її Метцґер, — спостерігає. І ще не було такого, щоб підтримку отримували ті, кому організація не хоче допомагати.

— У мене є родичі на Сицилії, — комічно сказав Ді Пресо ламаною англійською. На тлі яскравого неба з-за башточок, фронтонів, вентиляційних труб з’явилися «Параноїки» зі своїми ципами і посунули до кошика з баклажановими бутербродами. Метцґер сидів на термосі із бухлом, тож із цим вони пролетіли. Здійнявся вітер.

— Розповідай про судовий процес, — сказав Метцґер, притримуючи обома руками волосся на голові.

— Ти в курсі бухгалтерії Інверариті, — сказав Ді Пресо. — Знаєш про справу з фільтрами «Біконсфілда». — Метцґер зробив ухильну міну.

— Кісткове вугілля, — пригадала Едіпа.

— Саме так, ну і Тоні Ягуар, мій клієнт, стверджує, що він постачав кістки, — продовжував Ді Пресо. — Інверариті ніколи йому не платив. Ось у чому річ.

— Щось грубувато, — зауважив Метцґер, — не схоже на Інверариті. Він був скрупульозний у подібних оплатах. Хіба що то хабар. Я займався лише його офіційними податками, тож усе одно нічого б не помітив. На яку будівельну фірму працює твій клієнт?

— На одну будівельну фірму, — примружився Ді Пресо.

Метцґер озирнувся. «Параноїки» та їхні ципи були задалеко, щоб щось почути.

— Людські кістки, так?

Ді Пресо ствердно кивнув.

— Так ось як він їх здобув! Різні дорожнобудівні підприємства в цьому районі діставали контракти, тільки-но Інверариті купував їхні акції. Усе складено найкошернішим способом, Манфреде. Якби там були якісь хабарі, сумніваюся, щоб це десь зазначалося.

— Даруйте, — запитала Едіпа, — а яким узагалі боком дорожні будівельники пов’язані із торгівлею кістками?

— Вони розкопують старі кладовища, — пояснив Метцґер. — Як, наприклад, те, що опинилося на шляху Східного Сан-Нарцисівського Шосе, його там не мало бути, тож ми просто попрямували через нього — невелике діло.

— Нема хабарів — нема шосе, — похитав головою Ді Пресо. — Це кістки з Італії. Пряма поставка. Деякими з них, там, унизу, — він кивнув у бік озера, — прикрашають дно для шизанутих пірнальників. Саме це я сьогодні і робив — розглядав цей суперечливий крам. Допоки, само собою, Тоні не почав мене переслідувати. Решта кісток ще на початку 50-х використовувалися дослідниками у програмі розробки фільтра для запобігання раковим захворюванням. Тоні Ягуар казав, що він їх усі зібрав на дні Лаґо ді П’єти[70].

— Боже мій, — сказав Метцґер, лише зачувши назву. — Військові?

— Приблизно рота, — відповів Мані Ді Пресо. Лаґо ді П’єта було поруч з Тиренським узбережжям, десь між Неаполем і Римом, і було місцем тепер забутої виснажливої битви (у трагічному 1943) на мізерному плацдармі, утвореному під час наступу на Рим. Відрізана від основних сил, без зв’язку, дрібка американських солдатів тижнями тулилася на вузькому березі чистого та спокійного озера, тоді як зі скель, що круто нависали над берегом, німці вдень і вночі поливали їх навісним анфіладним вогнем. Вода в озері була захолодна, щоб у ній плисти: перш ніж дістатися безпечного берега, можна було померти від холоду. І жодного деревця, щоб побудувати плоти. Не було ніяких інших літаків, окрім випадкових «Штук[71]», що атакували з низького лету. Це дивовижно, що так мало людей трималося так довго. Вони закопалися так глибоко, наскільки їм дозволив кам’янистий пляж, вони робили невеликі вилазки на скелі, із яких здебільшого не поверталися, але одного разу їм пощастило захопити кулемет. Вони розвідували шляхи відходу, але ті кілька, що зуміли повернутися з розвідки, прийшли ні з чим. Вони робили все можливе, щоб вирватися; програючи, вони, допоки могли, чіплялися за життя. Але вони загинули — усі, мовчки, безслідно, безсловесно. Одного дня німці спустилися зі скель, і їхні солдати поскидали в озеро всі тіла, що були на пляжі, разом зі зброєю та іншою екіпіровкою, яка їхнім ворогам уже була ні до чого. Тоді тіла потонули, і так і залишалися там аж до початку 50-х, коли Тоні Ягуар, що був капралом в італійському підрозділі німецьких сил на Лаґо ді П’єта і знав про те, що лежить на дні, разом з колегами вирішив подивитися, що можна звідти витягти. Усе, що вони спромоглися дістати, — це кістки. Беручи до уваги певні темні мотиви, що, вочевидь, випливали зі спостережень за американськими туристами, яких тоді з’являлося все більше і більше і які майже за будь-що були готові платили непогані гроші, розповіді про кладовище Форест-Лавн[72] і американський культ померлих, можливо, ще якесь сподівання, що сенатор Маккарті[73] та решта з подібними поглядами, тими днями, узявши гору над багатими заморськими кретинами, все-таки приділять належну увагу полеглим у Другій світовій, особливо тим, чиї тіла не були знайдені; отож, зважаючи на такий лабіринт передбачливих мотивів, Тоні Ягуар вирішив, що, звичайно ж, він, завдяки своїм зв’язкам із «сім’єю», відомою тепер як Коза Ностра, може вивантажити свій урожай кісток у якійсь американській глушині. І він мав слушність. Експортно-імпортна фірма купила кістки і продала їх на добриво одному підприємству, що, певно, використало одну чи дві стегнові кістки для лабораторних досліджень, але, урешті-решт, натомість вирішило повністю замінити їх менгаденом[74] і передало залишки, декілька тонн, до холдингової компанії, що десь рік зберігала їх на складі за межами Форт-Вейна в Індіані, аж поки ними зацікавився «Біконсфілд».

— Ага, — підстрибнув Метцґер. — Тож це «Біконсфілд» їх купив. Не Інверариті. Єдині акції, що він мав, були корпорації «Остеоліз[75]», компанії, яку вони створили для розробки фільтра. «Біконсфілдових» він ніколи не мав.