Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 10)

— Знаєте, братани, — зазначила одна з дівчат, красуня-шатенка з низькою талією у чорному трикотажному леотарді[76] та гостроносих кедах, — це все дивовижно скидається на ту чумову яковитську драму помсти[77], на яку ми ходили минулого тижня.

— «Трагедія кур’єра», — сказав Майлз, — вона права. Такі ж самі вибрики, ага. Кістки загубленого батальйону в озері, які виловили і переробили на вугілля…

— Вони підслухали, — закричав Ді Пресо, — ця шпана! Увесь час хтось підслуховує, пронози, ставлять жучки у квартирі, прослуховують телефон…

— Але ми не розповідаємо про те, що почули, — зауважила інша дівчина. — І до того ж ніхто з нас не смалить «Біконсфілди». Ми більше по траві. — Сміх. Але жарти жартами, а ударник Леонард відразу ж заліз до кишені пляжного халата і видобув звідти пригоршню цигарок з марихуаною, розподіливши їх між корефанами. Пробурмотівши «Зберігання», Метцґер звів очі вгору і відвернувся.

— Рятуйте! — закричав Ді Пресо, здичавіло озираючись із роззявленим ротом у бік озера. З’явився ще один моторний човен і поплив у їхньому напрямку. За лобовим склом бовваніли двоє у сірих костюмах. — Метц, я змиваюся. Якщо він зупиниться тут, не залякуй його, він мій клієнт. — І скотився вниз сходами. Зітхнувши, Едіпа відкинулася на спину та задивилася крізь вітер на порожнє блакитне небо. Незабаром вона почула, як запустили «Ґодзиллу II».

— Метцґере, — второпала вона, — він бере катер? Нас кинули.

Так вони і сиділи, аж поки не споночіло і Майлз, Дін, Серж і Леонард зі своїми ципами за допомогою вогників підкурених косяків почали виписувати букви С та О, нагадуючи вболівальників, що вимахували двобічними картками на футбольній трибуні, і врешті привернули увагу Сил безпеки Лаґун Фанґозо, гарнізону, що проти ночі формувався з колишніх акторів-ковбоїв і підрозділу мотоциклетної поліції Лос-Анджелеса. А весь час до цього вони збавляли, слухаючи пісні «Параноїків», підпиваючи, годуючи бутербродами з баклажанами зграю не надто тямущих чайок, що помилково сприйняли Лаґуни Фанґозо за Тихий океан, та слухаючи сюжетні перипетії «Трагедії кур’єра» Ричарда Верфінґера, що базувався на свідченнях пам’яті восьми людей, які все більше заплутувалися і з часом зайшли у геть дивні площини, що скидалися на сизуваті кільця і хмарки диму, які ширилися від їхніх косяків. Усе настільки ускладнилося, що наступного дня Едіпа вирішила на власні очі подивитися ту п’єсу і навіть змусила Метцґера запросити її на неї.

«Трагедію кур’єра» ставила трупа з Сан-Нарцисо, відома як «Актори Танка». «Танк» — невеличкий театр без авансцени, що розташовувався між фірмою, яка займалася аналітикою транспортних потоків, та підпільною конторою, що паяла транзистори, якої ще торік не було і якої через рік також не буде, але поки що її ціни були навіть нижчі за японські, і ця контора гребла бабло повним ковшем парового екскаватора. Коли Едіпа з позбавленим ентузіазму Метцґером увійшли досередини, приміщення було заповнене лише частково. До початку вистави кількість присутніх також не збільшилася. Проте костюми були препишні, а освітлення винахідливим, і хоча розмовляли середньозахідною театральною британською говіркою, за п’ять хвилин Едіпа відчула, що вона цілковито поринула в ту зловісну атмосферу, яку Ричард Верфінґер витворив для своєї аудиторії XVII століття — таку смертоносну, виснажливу, хаотичну і дещо пікантну атмосферу напередодні апокаліпсису[78], що передувала холоду та чорній безодні громадянської війни[79], яка мала вибухнути всього за кілька років.

Анджело, а згодом — злий герцог Сквамульї, приблизно за десять років до початку подій вистави, вбив доброго герцога прилеглих земель Фаджіо: він у придворній каплиці намастив отрутою стопи статуї Святого Нарциса, Єпископа Єрусалимського, які герцог мав звичку цілувати щонеділі під час меси. Це дало змогу незаконнонародженому синові, Паскуале, стати регентом при його зведеному братові Ніколо, який за сюжетом вистави — законний спадкоємець і гарний хлопець, аж допоки він не досягне повноліття. У Паскуале, звичайно, не було наміру дозволити йому так довго жити. Разом із герцогом Сквамульї Паскуале планує змову, щоб покінчити з молодим Ніколо, пропонуючи йому погратися в хованки, а потім ошукує його, примусивши залізти всередину величезної гармати, яку згодом його поплічник має підпалити, сподіваючись вистрелити через неї дитиною, як пізніше з жалем згадує Паскуале у третій дії:

Хотів він, щоб кривава злива напувала поле, Поміж Менад[80] ревти селітри пісню І сірці заспівати кантус фірмус[81].

Із жалем, бо поплічник, привабливий інтриган на ім’я Ерколе, таємно пов’язаний з дисидентами при дворі Фаджіо, які хочуть зберегти Ніколо живим, тож він примудряється замість нього запхнути до гармати козеня, а тим часом під виглядом літньої звідниці крадькома виводить Ніколо з герцогського палацу.

Про це стає відомо в першій сцені, коли Ніколо звіряється своєму другові, Доменіко. Уже дорослий Ніколо байдикує при дворі вбивці свого батька, герцога Анджело, вдаючи із себе спеціального кур’єра роду Турн і Таксис[82], у той час — поштового монополіста на значній частині Священної Римської імперії. Він нібито прагне освоїти новий ринок, бо злий герцог Сквамулья у спілкуванні зі своєю маріонеткою Паскуале в сусідньому Фаджіо наполегливо відмовляється використовувати будь-кого, крім своїх власних посланців, навіть зважаючи на низькі ставки та швидкість обслуговування служби «Турн і Таксис». Звичайно, справжньою причиною вичікування Ніколо є бажання дістатися герцога і завдати йому удару.

Тим часом злий герцог Анджело планує об’єднати герцогства Сквамульї та Фаджіо, видавши заміж за Паскуале, узурпатора Фаджіо, єдину королівську особу жіночої статі, яка є в його розпорядженні — власну сестру Франческу. На шляху до цього шлюбу лише одна перешкода, а саме те, що Франческа — це матір Паскуале. Її незаконний зв’язок з добрим екс-герцогом Фаджіо — одна з причин, чому Анджело вирішив його отруїти. Показують кумедну сцену, де Франческа делікатно прагне нагадати своєму братові про соціальні табу на інцест. Вона, здається, їх призабула, відповідає Анджело, за ті десять років, коли він і Франческа мали цю інтрижку. Інцест чи ні, а шлюб має відбутися, це життєво важливо для його далекосяжних політичних планів. Церква ніколи не дасть санкції на це, каже Франческа. Тож, говорить герцог Анджело, я підкуплю кардинала. Він починає лапати свою сестру та покусувати їй шию; діалог переходить у запальну форму нестримного бажання, і сцена закінчується тим, що пара звалюється на канапу.

Сама дія завершується тоді, коли Доменіко, якому наївний Ніколо напочатку вибовкав свою таємницю, тепер прагне побачитися з герцогом Анджело та зрадити свого любого друга. Герцог, звичайно ж, у своїх апартаментах, але він якраз шпокається, тож найкраще, що може зробити Доменіко, — це звернутися до його повіреного, яким виявляється той самий Ерколе, що колись врятував життя молодого Ніколо та допоміг йому втекти з Фаджіо. Про це він розповідає Доменіко, але тільки потому, як обдурює цього наклепника, змусивши його легковажно нахилитися і засунути голову до дивної чорної скриньки, пообіцявши показати йому порнографічну діораму. Сталеві лещата швидко стискаються на Доменіковій невірній голові, і скринька приглушує його волання про допомогу. Ерколе зв’язує йому руки та ноги пурпуровими шовковими шнурами, розповідає йому, кого той хотів обдурити, засовує щипці до скриньки, висмикує Доменіку язика, штрикає його кілька разів, наливає у скриньку мензурку царської горілки, виголошує перелік інших радощів, включно з кастрацією, яких Доменіко зазнає, перш ніж йому дозволять померти, — усе це відбувається під супровід криків, без’язиких молінь і конвульсій конаючої жертви. Із насадженим на рапіру язиком Ерколе біжить до палахкотливих смолоскипів на стіні, запалює язик і, наче божевільний, розмахуючи ним навсібіч, завершує дію, вигукуючи:

Твоє знемужнення безжальне — це одвіт, Гадаю Ерколе — блазенний Паракліт[83]. Дух Несвятий, низринь цю згубну злость, Дозволь почать твій лячний Пентекост[84].

Світло згасло, і в запалій тиші хтось у протилежному від Едіпи кінці зали виразно сказав: «Фу».

— Хочеш піти? — поцікавився Метцґер.

— Хочу побачити про кістки, — відповіла Едіпа.

Треба було дочекатися четвертої дії. Значна частина другої дії минула у затяжних тортурах, що завершились убивством правителя церкви, який вважав за ліпше страждати, аніж благословити шлюб Франчески з її сином. Єдиний відступ був, коли Ерколе, що таємно спостерігав за конанням кардинала, відсилає кур’єрів до Фаджіо, до тих порядних громадян, які там мають щось проти Паскуале, наказуючи їм поширити звістку щодо планів Паскуале одружитися на своїй матері і розраховуючи, що це має трохи скаламутити громадську думку; і ще в іншій сцені, де Ніколо, збавляючи час з одним із кур’єрів герцога Анджело, чує оповідь про Загублену Гвардію, загін десь з п’ятдесяти добірних лицарів, цвіт Фаджіанської молоді, що колись виїхали на захист доброго герцога. Одного дня на маневрах поблизу кордонів Сквамульї всі вони безслідно зникли, а доброго герцога невдовзі отруїли. Щиросердний Ніколо, якому завжди було важко приховувати свої почуття, зауважує, що якщо ці дві події можуть бути пов’язані і в це навіть може бути вплутаний герцог Анджело, то тоді нехай той герцог справді начувається. Інший кур’єр, такий собі Вітторіо, ображається, заприсягаючись про себе за першої ж нагоди повідомити Анджело про цю зрадницьку розмову. Тим часом у кімнаті тортур кардинала змушують націдити кров у потир і освятити її, але не Богові, а сатані. Крім того, вони відрізають йому великий палець на нозі, щоб він тримав його, неначе просфору, і казав «то є тіло моє», щодо чого кмітливий Анджело зазначив, що це вперше за п’ятдесят років безперервних брехонь він говорить щось схоже на правду. Загалом найантиклерикальніша сцена, напевно, мала на меті підлеститися до тогочасних пуритан[85] (марний вчинок, бо жоден з них ніколи не ходив на вистави, чомусь вважаючи їх аморальними).