Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 12)

У того, хто відомий нам як Турн і Таксис, Тепер господарем слугує лиш жало стилета, І так, сей ріг златий тавровано вузлом мовчання. Не ввартувати тих священним юрмищем зірок, Хто раз хоч стрічу мав із Тристеро.

Тристеро. Це слово повисло у повітрі, коли скінчилася дія і на мить згасло світло; воно продовжувало висіти у темряві, спантеличивши, одначе ще не підкоривши Едіпу Маас.

У п’ятій дії, де геть спало напруження, кривавий Дженнаро відвідує двір Сквамульї. Тут у хід ідуть усі різновиди насильницької смерті, на які була здатна людина доби Відродження, зокрема яма з лугом, закопування живцем, навчені соколи з отруєними кігтями. Це було зіграно, як зазначив пізніше Метцґер, ніби мультик про Дорожнього Бігунця[88], озвучений білим віршем. Наприкінці на вщерть заваленій трупами сцені живим лишився лише один персонаж — невиразний адміністратор Дженнаро.

Як було зазначено у програмі, автором постановки «Трагедії кур’єра» був якийсь Рендольф Дріблетт. Він же виконував роль Дженнаро-переможця.

— Слухай, Метцґере, — сказала Едіпа, — пішли зі мною за лаштунки.

— Ти когось із них знаєш? — запитав Метцґер, який хотів уже їхати.

— Хочу дещо дізнатися. Хочу поговорити з Дріблеттом.

— А, про кістки. — Він виглядав замисленим.

— Я не знаю. Воно не дає мені спокою. Ці дві штуки наскільки пов’язані, - сказала Едіпа

— Чудово, — сказав Метцґер. — А що далі — пікет Ради Ветеранів? Марш на Вашингтон? Боже збав, — звернувся він до стелі маленького театру, змусивши кількох із тих, хто вже виходив, обернутися до нього, — від цих лібералок, занадто освічених баб з розм’яклими мізками та знекровленими серцями. Мені 35 років, я мав би вже це знати.

— Метцґер, — прошепотіла Едіпа збентежено, — я з Молодих Республіканок.

— Комікси Гепа Герріґена[89], — тепер Метцґер говорив ще гучніше, — які вона була ще замала щоб читати, Джон Вейн[90], що суботнього полудня рве зубами десять тисяч япошок, це, друзі, Друга світова війна Едіпи Маас. Дехто сьогодні може їздити у «Фольксваґенах», носити радіо «Соні» у кишені сорочки. Та не вона, народ, вона хоче виправляти все, що було неправильного, через двадцять років після того, як воно закінчилося. Розворушити минуле. І все через п’яне варнякання з Мані Ді Пресо. Забуваючи, що передовсім, з правового та морального погляду вона має перейматися спадком, розпорядницею якого вона є. А не нашими хлопцями у військових одностроях, незалежно від того, як доблесно вони зустріли свій кінець.

— Це не так, — заперечила вона. — Начхати мені, що там «Біконсфілд» використовує у своєму фільтрі. Начхати мені, що там Пірс купив у Коза Ностри. Не хочу про них думати. Чи про те, що там сталось у Лаґо ді П’єта, чи про рак… — Почуваючись безпорадною, вона озирнулась, ніби у пошуках слів.

— Що ж тоді? — докопувався Метцґер, стаючи навшпиньки та нависаючи над нею. — Що?

— Я не знаю, — сказала вона дещо розпачливо. — Метцґере, не діставай мене. Будь на моєму боці.

— Проти кого? — запитав Метцґер, начепивши темні окуляри.

— Я хочу дізнатися, чи є тут зв’язок. Я допитлива.

— Так, ти допитлива, — сказав Метцґер. — Я чекатиму в машині, гаразд?

Едіпа провела його поглядом, поки він не зник з очей, а тоді пішла шукати гримерку; вона двічі пройшлася кільцевим коридором, перш ніж опинилася біля дверей, розташованих у темному проміжку між лампами на стелі. Вона потрапила до м’якого елегантного хаосу, вираження взаємопроникних еманацій, що надходять від кінчиків оголених нервових закінчень.

Дівчина, яка змивала з обличчя штучну кров, вказала Едіпі у напрямку яскраво освітлених дзеркал. Вона рушила туди, ковзаючи повз спітнілі біцепси та колихання довгого волосся, поки, нарешті, не опинилася перед Дріблеттом, який усе ще був у сірому вбранні Дженнаро.

— Це було велично, — сказала Едіпа.

— Помацайте, — сказав Дріблетт, простягаючи руку. Вона помацала. Убрання Дженнаро було із сірої фланелі. — Пітнієш як чорт, але ніяким іншим воно бути не може, правда ж?

Едіпа кивнула. Вона не могла відірвати погляду від його очей. Вони були глибоко-чорні, в оточенні неймовірного сплетіння тонких зморшок, що скидалися на лабіринт у лабораторії з вивчення інтелекту у тріщинках. Здавалося, ці очі знали, чого вона хоче, навіть якщо й вона сама цього не знала.

— Ви прийшли поговорити про п’єсу, — сказав він. — Мушу вас розчарувати. Вона писалася для розваги людей. Як фільми жахів. Це не література, вона нічого не варта. Верфінґер — не Шекспір.

— А ким він був? — спитала вона.

— А ким був Шекспір? Це було давно.

— Можна поглянути на сценарій? — Вона достеменно й не знала, чого шукала. Дріблетт вказав їй на шафу для паперів поряд з душовою.

— А я краще в душ, — сказав він, — поки туди не набився натовп милопідкидастів. Сценарії в горішній шухляді.

Та вони всі були фіолетові й однакові — зашмульгані, пошарпані, у кавових плямах. У шухляді більше нічого не було.

— Агов! — закричала вона до нього. — Де оригінал? Із чого ви зробили ці копії?

— Книжка в м’якій обкладинці, — відгукнувся Дріблетт. — Не запитуйте про видавництво. Я знайшов її в букіністичній крамниці Цапфа біля автостради. Це антологія «Яковитські п’єси помсти». Там череп на обкладинці.

— Я можу її позичити?

— Хтось її вже взяв. Вечірки на честь прем’єри. Щоразу втрачаю штук по п’ять щонайменше. — Із душу вигулькнула голова. Інша частина його тіла була оповита парою, від чого його голова скидалася на моторошну повітряну кулю, що висіла в повітрі. Вдивляючись у неї із глибокою задумою, він обережно сказав:

— Там була ще одна копія. Мабуть, вона все ще у Цапфа. Знайдете те місце?

На мить щось усередині неї здригнулося в короткому танці і заспокоїлося.

— Ви знущаєтеся?

Оточені зморшками очі пильно дивилися на неї.

— Чому, — зрештою запитав Дріблетт, — усіх так цікавлять ці тексти?

— А кого ще? — надто швидко. Можливо, він не мав на увазі нічого такого.

Дріблетт похитав головою:

— Не втягуйте мене в ці ваші наукові суперечки. — І додав зі знайомою усмішкою: — Хоч би ким ви там усі були.

І саме тоді Едіпа усвідомила, наче відчувши на шкірі холодні пальці мерця, що під час вистави таким самим поглядом він обмінювався зі своєю трупою, вони так само перезиралися, коли зринала тема з найманими вбивцями Тристеро. Знайомий погляд, яким хтось недобрий дивиться на тебе уві сні. Вона вирішила розпитати про цей погляд.

— Це було прописано в авторських ремарках? Усі ці персонажі, які так прозоро на щось натякали? Чи то одна із ваших ідей?

— Це моє власне, — відповів їй Дріблетт, — це і виведення на сцену трьох убивць у четвертій дії. Верфінґер їх узагалі не показав, ось так.

— А вам вони навіщо? Ви десь про них почули?

— Ви не розумієте, — сказав він навісніючи. — Ви всі, ви так поводитися, наче пуритани з Біблією. Так чіпляєтеся за ті слова, слова! Ви знаєте, де ця п’єса? Не на полиці, і не в якійсь там книжці у м’якій обкладинці, яку ви шукаєте, а отут! — із завіси пари з’явилася рука і вказала на підвішену голову. — Ось навіщо. Одухотворити плоть. Слова не мають значення! Вони лише набір завчених механічних шумів, які тримають рядок, що пробивається крізь кісткові бар’єри довкола пам’яті актора, так? Але реальність — у цій голові. Моїй. Я проектор у планетарії, увесь замкнений маленький всесвіт, видимий на сцені, виходить з мого рота, очей, а іноді ще й з інших отворів.

Та вона не могла так просто відступити:

— Що ж змусило вас трактувати оте Тристеро інакше, аніж Верфінґер?

На цьому слові обличчя Дріблетта раптово розчинилося, повернувшись назад у пару. Наче його вимкнули. Едіпа цього не хотіла — вимовляти те слово. За кулісами Дріблетт зумів створити навколо нього таку ж ауру ритуального замовчування, що й на сцені.

— Якби я отут розчинився, — припустив голос з клубів пари, — якби мене змило каналізацією до Тихого океану, то побачене вами сьогодні теж би зникло. Ви, ота частинка вас, що вже бозна-як переймається цим маленьким світом, також зникла б. Єдиним залишком насправді буде те, про що Верфінґер не збрехав. Можливо, Сквамулья та Фаджіо, якщо вони коли-небудь існували. Можливо, поштова служба «Турн і Таксис». Філателісти мені розповідали, що вона справді існувала. Можливо, також ще щось. Супротивник. Та це були б сліди, викопні рештки. Мертві, скам’янілі, позбавлені цінності чи потенціалу.

— Ви могли б закохатися в мене, поговорити з моїм мозкоправом, сховати магнітофон у моїй спальні, дізнатися, про що я говорю, коли сплю. Ви цього хочете? Ви можете зібрати всі підказки докупи, зробити з них дисертацію або відразу декілька дисертацій про те, навіщо персонажі відображають Тристеро у такий спосіб, навіщо з’явилися ці наймані вбивці, і навіщо чорне вбрання. Можете зужити своє життя, так ніколи й не сягнувши істини. Верфінґер надав слова та історію. Я вдихнув у них життя. Ото й усе, — він замовк. Захлюпотіла вода в душі.

— Дріблетт? — за деякий час покликала Едіпа.

Його обличчя ненадовго вигулькнуло.

— Ми могли б це зробити. — Він не усміхався. Його очі чекали в осередді зморшок[91].

— Я зателефоную, — сказала Едіпа. Вона вже встигла піти, аж коли на вулиці подумала: я йшла запитати про кістки, а натомість ми проговорили про оте Тристеро. Вона стояла на майже пустельній парковці, спостерігаючи, як до неї наближаються фари автівки Метцґера, і запитувала себе, наскільки все те було випадковим.