Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 14)

— Звісно, це не в усіх виходить, — осідлавши улюблену тему, оповідав їй Котекс. — Тільки в обдарованих. Джон називає їх «чутливими».

Едіпа зсунула окуляри на кінчик носа і закліпала очима, вважаючи кокетування єдиним виходом з цього розмовного глухого кута:

— А з мене вийде гарна чутлива, як думаєте?

— Справді хочете спробувати? Можете йому написати. Він знає тільки кількох чутливих. Він дозволить вам спробувати. — Едіпа дістала свій нотатничок і відкрила на скопійованому символі та словах «Чи треба мені проектувати світ?».

— Скринька 573, — сказав Котекс.

— У Берклі?

— Ні, — веселі нотки в його голосі враз зникли, аж вона здивовано глипнула на нього, а він ще встиг додати: у Сан-Франциско; бо там немає жодного…, — і аж тоді зрозумів, що зробив помилку. — Він живе десь біля Телеграфу, — промимрив він. — Я дав вам не ту адресу.

Вона скористалася нагодою:

— То адреса ЗУЖИТІ вже не підходить? — Але вона вимовила це одним словом «зужиті». Його обличчя застигло маскою недовіри.

— Це З.У.Ж.И.Т.І., пані, — сказав він їй, — акронім, а не «зужиті», і краще нам не продовжувати про це.

— Я побачила його в жіночому туалеті, — зізналася вона. Але Стенлі Котекс більше не був люб’язним.

— Забудьте, — порадив він, відкрив книжку та перестав звертати на неї увагу.

Певна річ, вона й не думала забувати. Тепер їй спало на думку, що на тому конверті, на якому Котекс шкрябав олівцем, був символ «ЗУЖИТІ», і вона ладна була закластися, що його надіслав Джон Нефастис. Або хтось такий, як він. Її підозри ще більше посилив Майк Фалопян зі «Спільноти Пітера Пінґвіда».

— Я впевнений, цей Котекс — частина якогось підпілля, — сказав він їй за кілька днів, — імовірно, якогось підпілля шизиків, тож як їх можна звинувачувати в тому, що вони, можливо, трохи нещасні? Подивись, що з ними відбувається. У школі їм промили мізки, як і всім нам, щоб вони увірували в Міф про американського винахідника — Морзе[114] з його телеграфом, Белла[115] з його телефоном, Едісона з його електричною лампочкою, Тома Свіфта[116] із ще чимось. Одна людина — один винахід. Згодом, подорослішавши, вони зрозуміли, що мають відписати всі свої права такому монстру, як «Йойодина»; влізти в якийсь «проект», або «оперативну групу», чи «команду», розчинитися в анонімності. Нікому не були потрібні їхні винаходи — лише щоб вони виконували свої маленькі ролі в проектувальному ритуалі, що вже передбачений для них у якійсь інструкції. І як воно, Едіпо, бути одним-однісіньким у такому жахітті? Звичайно, вони гуртуються, вони підтримують зв’язок. Вони завжди можуть зв’язатися, коли надибують іншого собі подібного. Можливо, таке трапляється лиш раз на п’ять років, але все одно вони негайно дізнаються.

Метцґер, який того вечора пішов разом з нею до «Кінескопу», вирішив подискутувати:

— Ти настільки правий, що аж полівішав, — заперечив він. — Як ти можеш бути проти корпорації, яка хоче, щоб працівник відмовився від своїх патентних прав? Як на мене, це виглядає як Теорія доданої вартості, друже, а ти говориш як марксист.

Вони поступово п’яніли, а разом з ними — і ця типова південнокаліфорнійська розмова. Едіпа сиділа самотня та похмура. Вона вирішила зайти сьогодні ввечері до «Кінескопу» не лише через ту зустріч зі Стенлі Котексом, а й через інші відкриття; адже, здавалося, почала вимальовуватися схема, що стосувалася питань пошти і шляхів її доправляння.

На іншому боці озера в Лаґунах Фанґозо була бронзова історична дошка. На ній було написано: На цьому місці 1853 року десь із десяток людей з «Веллз, Фарґо[117]» відважно билися з бандою мародерів у масках і таємничих «чорних мундирах». Ми маємо цей опис завдяки поштовому вершникові, єдиному свідкові різанини, який невдовзі потому помер. Єдина інша підказка — хрест, накреслений у пилюці однією з жертв. Особи вбивць і дотепер лишаються оповиті таємницею.

Хрест? Чи ініціал «Т»? На те ж саме натякав Ніколо у «Трагедії кур’єра». Едіпа замислилася. Вона зателефонувала Рендольфу Дріблетту з автомата, щоб дізнатися, чи він знає про інцидент з «Веллз, Фарґо», і чи не тому він для своїх зарізяк обрав чорний одяг. Телефон дзвонив і дзвонив у порожнечу. Вона повісила слухавку та попрямувала до букіністичного Цапфа. Цапф особисто вийшов з тьмяного конуса, який освітлювала 15-ватна лампа, щоб допомогти їй знайти згадувану Дріблеттом книжку в м’якій обкладинці — «Яковитські п’єси помсти».

— Вона мала значний попит, — розповів їй Цапф. Череп на обкладинці спостерігав за ними крізь бліде світло.

Він мав на увазі тільки Дріблетта? Вона вже відкрила рот, щоб спитати, але так і не спитала. Це було її перше вагання з багатьох наступних.

Коли вони повернулися до «Палат Ехо», Метцґер на цілий день запропав у Лос-Анджелесі в якихось своїх справах, а вона одразу ж повернулася до єдиної згадки слова Тристеро. Навпроти рядка вона прочитала напис олівцем «Пор. варіант, вид. 1687-го». Можливо, це написав якийсь студент. Це її якось збадьорило. Інше прочитання цього рядка в подальшому могло б допомогти пролити світло на темну сутність цього слова. Згідно з невеликою передмовою, текст був узятий з недатованого видання фоліо[118]. Дивно, але передмова була без підпису. Вона перевірила зворот титульного аркуша та виявила, що оригінальна книжка у твердій палітурці — це навчальний посібник «П’єси Форда, Вебстера, Тернера та Верфінґера[119]», видрукований «Аналой Прес» у Берклі, Каліфорнія, ще 1957 року. Вона налила собі півсклянки «Джека Деніелза» (напередодні ввечері «Параноїки» залишили їм свіжу пляшку) і зателефонувала до Лос-Анджелеської бібліотеки. Вони перевірили, але в них не було такої книжки у твердій палітурці. Вони могли пошукати її для неї в міжбібліотечному абонементі.

— Заждіть, — спало їй на думку, — видавець же в Берклі. То, може, я звернуся безпосередньо до них. — Міркуючи, що водночас можна було б зустрітися і з Джоном Нефастисом.

Вона помітила меморіальну дошку тільки тому, що якось повернулася до «Озера Інверариті» саме через те, що можна було б назвати нестримною одержимістю «вкласти частку себе» — навіть якщо це виражалося лише її присутністю — у різні бізнеси, які залишилися від Інверариті. Вона дасть їм лад, створить з них сузір’я; наступного дня вона поїхала до «Вечірньої Гавані», будинку для літніх людей, збудованому Інверариті десь тоді, коли в Сан-Нарцисо з’явилася «Йойодина». У передній кімнаті відпочинку сонце, здавалося, світило у кожне вікно; якийсь старий куняв перед телеком з тьмяним мультфільмом Леона Шлезинґера[120], а чорна муха випасалася уздовж його рожевого, вкритого лупою охайного пробору. Гладка медсестра вбігла з балончиком антикомашиного спрею та заволала на муху, щоб та злетіла і її можна було вбити. Обережна муха лишалася на місці.

— Ти непокоїш містера Тота, — гаркнула вона на ту дрібноту. Прокидаючись, містер Тот сіпнувся і струсив безталанну муху, яка розпачливо полетіла до дверей. Бризкаючись отрутою, медсестра кинулася за нею навздогін.

— Привіт, — привіталася Едіпа.

— Я бачив сон, — мовив містер Тот, — про свого діда. Дуже старого, десь такого ж, як і я тепер, дев’яносто один рік. Хлопчиком я думав, що йому все його життя було дев’яносто один. Тепер я почуваюся так, — засміявся він, — наче мені все моє життя було дев’яносто один. Ох, а ті історії, які розповідав старий! Він їздив верхи в «Поні Експрес[121]» ще за часів золотої лихоманки. Я пам’ятаю, що його коня звали Адольф.

Думаючи про бронзову дошку, розчулена Едіпа усміхнулася йому, мов онука, так, як вона вміла, і запитала:

— Йому коли-небудь доводилося відбиватися від розбійників?

— Та той жорстокий стариган, — сказав містер Тот, — убивав індіанців. Боже, як тільки він, бувало, заговорить про вбивство індіанців, у нього аж слина текла з рота. Любив він це діло.

— А як він вам наснився?

— О, та цей, — дещо сором’язливо мовив старий, — усе змішалося з мультиком про Поросятка Піґа[122]. — Він кивнув у бік телека. — Це проникає у ваші сни, розумієте? Клята машина. Чи Ви бачили колись отой про Поросятка Піґа й анархіста?

Певно, що вона його мала бачити, але сказала, що ні.

— Анархіст у всьому чорному. У темряві видно лише його очі. Він десь 1930-х років. Поросятко Піґ — маленький хлопчик. Діти казали мені, що тепер у нього є небіж Ціцерон. Пам’ятаєте, як під час війни Поросятко працювало на оборонному підприємстві? Він і Баґз Банні. Той мультик теж був гарний.

— У всьому чорному, — нагадала йому Едіпа.

— Він так змішався з індіанцями, — намагався він пригадати, — цей сон. Індіанці, які носили чорне пір’я, індіанці, що не були індіанцями. Дід розповідав. Їхнє пір’я було біле, але ті фальшиві індіанці, мабуть, спалювали кістки та змішували попіл з пір’ям, щоб воно почорніло. Це робило їх невидимими вночі, бо вони приходили саме вночі. І саме так мій старий, благослови Господи його душу, зрозумів, що вони не були індіанцями. Жоден індіанець ніколи не нападає вночі. Якщо його вб’ють, його душа завжди блукатиме темрявою. Язичники.

— Якщо вони не індіанці, — запитала Едіпа, — то хто ж тоді?

— Якась іспанська, — спохмурнів містер Тот, — мексиканська назва. Ох, не згадаю. Може, вони на перстні написали? — Він потягнувся, зняв зі спинки стільця в’язану торбинку і дістав звідти блакитну пряжу, голки, викрійки і зрештою тьмяний золотий перстень-печатку.