Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 15)

— Мій дід відтяв його разом з пальцем одного з убитих ним. Уявляєте собі такого звірячого 91-річного старого?

Едіпа уважно вивчала перстень. Емблемою на ньому був той-таки символ ЗУЖИТІ.

Вона роззирнулася, немов сполохана сонячним світлом, що лилося з усіх вікон, через що здавалося, ніби це пастка у самісінькому центрі якогось хитромудрого кристала, і сказала:

— Боже мій.

—  І я відчуваю його, у деякі дні, у дні за певної температури, — сказав містер Тот, — і певного атмосферного тиску. Знаєте? Я відчуваю, що він поруч.

— Ваш дідусь?

— Ні, мій Бог.

Тоді вона вирушила до Фалопяна, який мав би знати про долю «Поні Експрес» і «Веллз, Фарґо», адже він писав про них книжку. І він таки знав, однак не про їхніх темних супротивників.

— Звичайно, були натяки, — сказав він їй. — Я писав до Сакраменто щодо меморіальної дошки, і вони кілька місяців мусолили запит у своєму бюрократичному болоті. Колись я таки отримаю першоджерела і зможу з ними ознайомитися. Там буде щось на кшталт: «Старожитці пам’ятають бувальщину про те», незалежно від того, про що йдеться. Старожитці. Ага, справді цінні документи, цей їхній каліфорнійський мотлох. Закладаюся, автор виявиться мертвим. І не буде жодної зачіпки, щоб його відшукати, хіба що хапатися за випадкові ниточки, наприклад, за таку, як ти отримала від старого.

— Гадаєш, тут усе ж є зв’язок? — вона подумала, який же цей зв’язок слабкий, ніби довга біла волосина завдовжки в ціле століття. Двоє дуже старих людей. Усі ці втомлені клітини мозку між нею та істиною.

— Розбійники, безіменні, безликі, одягнені в чорне. Мабуть, їх найняв федеральний уряд. Будь-який спротив жорстоко карався.

— А це не могла бути кур’єрська служба-конкурент?

Фалопян знизав плечима. Едіпа показала йому символ ЗУЖИТІ, і він знову знизав плечима.

— Майку, це було у жіночому туалеті, прямісінько тут, у «Кінескопі».

— Жінки, — лише сказав він. — Хто може сказати, що там з ними коїться?

Якби вона тоді здогадалася перевірити кілька рядків у п’єсі Верфінґера, то, вочевидь, змогла б і сама відшукати наступну зачіпку. Але тоді їй допоміг такий собі Чингіз Коен, найвидатніший філателіст на теренах Лос-Анджелеса. Діючи за інструкціями в заповіті, Метцґер найняв цього люб’язного, трохи гугнявого експерта за відсоток від належних йому виплат, щоб той здійснив інвентаризацію й оцінку колекції марок Інверариті.

Одного дощового ранку, коли над басейном здіймався туман, Метцґер знову кудись завіявся, а «Параноїки» були десь на звукозаписі, Едіпі зателефонував цей Чингіз Коен, який був такий стривожений, що Едіпа відчула це навіть по телефону.

— Тут є певні невідповідності, міз Маас, — сказав він. — Ви могли б приїхати?

Їдучи слизькою автострадою, у неї звідкись з’явилася певність, що «невідповідності» будуть пов’язані зі словом «Тристеро». Тиждень тому Метцґер в «Імпалі» Едіпи відвіз до Коена альбоми з марками, що зберігалися у сховищі в сейфі, а до того вона навіть не поцікавилася зазирнути до них. Але тепер вона усвідомила, наче це дощ нашепотів, що, на відміну від Фалопяна, Коен міг би щось знати про таємну кур’єрську службу.

Коли він відчинив двері свого помешкання, яке водночас слугувало йому офісом, вона побачила його в обрамленні довгої анфілади дверних пройм, які кімната за кімнатою розчахалися приблизно в напрямку Санта-Моніки, усе було просякнуте пітьмавим світлом дощового дня. У Чингіза Коена була легка літня нежить, напіврозстебнуті штани, і светр із зображенням Баррі Ґолдвотера[123]. Едіпа одразу ж відчула до нього щось материнське. Мабуть, у третій за рахунком кімнаті він всадовив її в крісло-гойдалку та пригостив справжнім домашнім кульбабовим вином у невеликих акуратних келишках.

— Я зібрав ці кульбабки на кладовищі два роки тому. Тепер цього кладовища немає. Вони знищили його заради Східної Сан-Нарцисівської автостради.

Вона вже достатньо прожила, щоб навчитися розпізнавати такі сигнали, кажуть, це притаманно епілептикам — певний запах, колір, нотка чистої пронизливої благодаті, що сповіщає їх про наближення нападу. Опісля всього залишається тільки цей сигнал, насправді — всього лише післясмак, мирське відчуття, а ось явлені під час удару одкровення ніколи не запам’ятовуються. Едіпа подумала, чи й вона у кінці всього цього (якщо, звичайно, передбачався кінець) так само не залишиться тільки з упорядкованими спогадами про докази, сповіщення і натяки, але без найголовнішої істини, яка щоразу чомусь виявлятиметься заяскравою, щоб утриматися в її пам’яті; завжди засвічуватиметься, невідворотно знищуючи сутність власного відображення, і з поверненням звичайного світу, мов на засвіченій плівці, лишатиметься лише порожнеча. За час, який знадобився для ковтка кульбабового вина, вона збагнула, що ніколи не дізнається, як часто з нею вже ставався той напад, чи як зрозуміти, коли він знову має статися. Можливо, це станеться навіть цієї секунди — та не існувало жодного способу дізнатися про це. Вона кинула погляд на дощ через коридор, що проходив кімнатами Коєна, і саме тоді вперше побачила, як можна легко посеред них загубитися.

— Я взяв на себе сміливість, — казав Чингіз Коен, — зв’язатися з Експертною комісією. Я ще не надсилав їм марок, про які йдеться, чекаючи на ваш особистий дозвіл і, звичайно ж, на дозвіл містера Метцґера. У будь-якому разі, я певен, що всі витрати можна вирахувати зі спадку.

— Не певна, що я вас розумію, — відповіла Едіпа.

— Дозвольте, — він підкотив до неї столик і делікатно дістав пінцетом з пластикової теки червоно-брунатну ювілейну марку США, випуску «Поні Експрес» 1940 року за 3 центи. Марка була погашена.

— Дивіться, — сказав він, увімкнувши невелику потужну лампу та подаючи їй видовжене збільшувальне скло.

— Це не той бік, — сказала вона, поки він обережно протирав марку бензином і клав її на чорну тацю.

— Водяний знак.

Едіпа придивилася. І знов це був він, її символ ЗУЖИТІ, що чорнів трохи правіше від центру.

— Що це? — запитала вона, і їй здалося, що вже встигло минути багато часу.

— Я не зовсім впевнений, — сказав Коен. — Ось чому я надіслав запит у комісію щодо неї та інших. Я показував їх деяким близьким друзям, та їхня реакція була досить обережною. Але погляньте, що ви на це скажете? — Із тієї ж пластикової теки він тепер дістав марку, схожу на стару німецьку, із цифрами 1/4 у центрі, словом Freimarke[124] у горішній частині та надписом Турн і Таксис уздовж правого поля.

— Вони були, — пам’ятала вона з п’єси Верфінґера, — у певному розумінні приватними кур’єрами, так?

— Десь із 1300 року, допоки Бісмарк[125] їх не викупив 1867-го, міз Маас, вони таки були європейською поштовою службою. Це одна з дуже небагатьох їхніх марок з шаром клею. А подивіться на кутики. — Едіпа побачила, що кожен кутик марки декорувався ріжком з однією петлею в ньому. Майже як символ ЗУЖИТІ.

— Поштовий ріжок, — сказав Коен, — символ «Турн і Таксис». Був на їхньому гербі.

І так, сей ріг златий тавровано вузлом мовчання, згадала Едіпа. Звісно.

— Тоді цей знайдений вами водяний знак, — сказала вона, — зображує майже такий самий, за винятком тої невеличкої штукенції, що виходить з розтрубу.

— Це прозвучить смішно, — сказав Коен, — але думаю, що то сурдина[126].

Вона кивнула. Чорні вбрання, мовчазність, таємничість. Хоч би ким вони були, вони мали на меті заткнути сурдиною поштовий ріжок «Турн і Таксис».

— Зазвичай на цьому випуску, та й на інших, не ставлять водяних знаків, — сказав Коен, — зважаючи на інші деталі — штрихування, кількість зубців, спосіб зістарення паперу — очевидно, що це підробка. Не просто помилка.

— Тоді це нічого не варте.

Коен усміхнувся і висякався.

— Ви здивуєтеся, за скільки можна продати досконалу підробку. Деякі колекціонери на них спеціалізуються. Питання в тому, хто це зробив? Із цими грубими помилками. — Він перевернув марку та вказав їй кінчиком пінцета. На малюнку вершник «Поні Експрес» виїжджав галопом з якогось форту часів Дикого заходу. З-за чагарника праворуч — можливо, саме туди прямував вершник — виступало єдине, ретельно вигравіруване чорне перо. — Нащо робити навмисну помилку? — запитав він, ігноруючи — якщо й помітив — вираз її обличчя. — Дотепер я натрапив на вісім таких. Кожна має схожу помилку, дуже копітку у виконанні, наче навмисне глузування. Там навіть на них усіх є транспозиція — США Поштобий звір.

— Їх недавно зробили? — бовкнула Едіпа дещо гучніше, ніж треба.

— Щось не так, міз Маас?

Вона розповіла йому про перший лист Мучо з погашенням, у якому її просили повідомляти про всі непристойні листи своєму пошматайстру.

— Дивно, — погодився Коен. — Друкарські помилки, згідно з нотатником, є тільки на 4-центовому «Лінкольні». Звичайний випуск 1954-го. Інші підробки простежуються з 1893 року.

— Це ж 70 років, — сказала вона. — Вона мала би бути досить старою.

— Якщо це та сама, — сказав Коен. — А якщо вона така ж стара, як «Турн і Таксис»? Омедіо Тассис, вигнанець з Мілана, організував свою першу кур’єрську службу у Бергамських краях близько 1290 року.

Вони мовчки сиділи, дослухаючись, як дощ млосно вгризається у вікна та скляний дах, зненацька зіштовхнувшись із цими дивовижними ймовірностями.

— Таке коли-небудь раніше траплялося? — запитала вона.