Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 17)

— Люблю дивитися на молодняк, — пояснив він. — Щось є в цих маленьких ципах у цьому віці.

— Мій чоловік теж так вважає, — сказала вона. — Я розумію.

Джон Нефастис приязно їй усміхнувся та виніс з майстерні позаду нього свою Машину. Виглядала вона так само, як і описувалась у патенті.

— Знаєте, як це працює?

— Стенлі мені пояснив кількома словами.

Тоді він почав плутано розповідати про щось, що називалося ентропією. Йому це слово не давало спокою, так само, як Едіпі не давало спокою «Тристеро». Та для неї всі ці пояснення були занадто технічними. Вона зрозуміла, що існують два різновиди цієї ентропії. Один пов’язаний з тепловими двигунами, інший — з комунікацією. Ще в 30-ті роки з’ясували, що рівняння для одного різновиду дуже схоже на рівняння для іншого. Але то був збіг. Ці дві галузі ніяк не були пов’язані, окрім одного пункту: Демон Максвелла. Оскільки Демон сидить і сортує свої молекули на гарячі та холодні, то вважається, що система втрачає ентропію. Та у якийсь спосіб ця втрата компенсується інформацією про розташовування молекул, яку отримує Демон.

— Комунікація — це ключ, — виголосив Нефастис. — Демон передає свої дані чутливим, а ті повинні відповідати тим самим. У цій коробці незліченна кількість мільярдів молекул. Демон збирає дані про кожну з них. На якомусь глибинному ментальному рівні ця інформація повинна просотуватися. Чутливі мають отримувати приголомшливий набір енергій і віддавати щось подібне з тією ж кількістю інформації. Щоб зберігати весь цикл. На практичному рівні найбільше, на що можемо сподіватися, — це лише побачити рух поршня. Один невеликий порух супроти всього цього масиву інформації, який руйнується з кожним робочим ходом поршня.

— Здаюся, — сказала Едіпа, — я ніяк не втямлю.

— Ентропія — фігура мови, тож, — зітхнув Нефастис, — це метафора. Вона пов’язує світ термодинаміки зі світом інформаційних потоків. Машина використовує їх обидва. Демон робить метафору не тільки дослівно елегантною, але й об’єктивно правдивою.

— Але якщо, — вона відчула себе єретичкою, — Демон існує тільки тому, що ці два рівняння виглядають тотожно? Завдяки тій метафорі?

Нефастис усміхнувся; непохитний, спокійний адепт.

— Для Клерка Максвелла він існував задовго до виникнення метафори.

Та чи так уже фанатично Клерк Максвелл вірив у реальність свого Демона? Вона подивилася на малюнок на зовнішньому боці коробки. Там був профіль Клерка Максвелла, і вона не могла зазирнути йому в очі. Він мав опукле гладеньке чоло і кумедну ґулю під кучерявим волоссям на потилиці. Його око, що було у полі зору, дивилося лагідно та лукаво, й Едіпі стало цікаво, які ж нав’язливі ідеї, психічні розлади й опівнічні страхи чаїлися у вигині його витонченого рота, захованого під густою бородою.

— Дивіться на малюнок, — сказав Нефастис, — і зосередьтеся на циліндрі. Не хвилюйтеся. Якщо ви чутлива, то дізнаєтеся, на якому саме. Зробіть свідомість відкритою, сприйнятливою для повідомлення Демона. Я зараз. — Він відвернувся до свого телевізора, де тепер показували мультфільми. Вдивляючись у загадковий профіль Клерка Максвелла та чекаючи на спілкування з Демоном, Едіпа висиділа дві серії про ведмежатко Йоґі, одну Горилу-Маґилу та Пітера Потамуса[134].

Ти тут, приятелю, питала Едіпа Демона, чи Нефастис з мене кепкує? Поки поршень не зрушить, вона так і не дізнається. Руки Клерка Максвелла не помістилися на фотографії. Напевно, він тримав книжку. Він дивився вбік на якусь панораму вікторіанської Англії, видиво якої зникло назавжди. Стривоженість Едіпи зростала. Здавалося, за бородою почала проступати слабка усмішка. У його очах щось безумовно змінилося…

Аж ось. На верхній межі її зору: чи не зрушив ледь-ледь правий поршень? Вона не могла подивитися прямо, інструкції прикували її погляд до Клерка Максвелла. Минали хвилини, поршні залишалися непорушними. Із телевізора лунали тонкі комічні голоси. Вона фіксувала лише посмикування сітківки ока, втому нервових клітин. Хіба справжні чутливі бачать більше? Десь глибоко всередині з’явився і почав наростати страх, що нічого не станеться. Навіщо хвилюватися, захвилювалася вона; Нефастис — божевільний, справді божевільний, просто забудь про це. Справжній чутливий — це той, хто бачить галюцинації, ото й усе.

Мабуть, було б чудово також їх узріти. Вона силкувалася ще з п’ятнадцять хвилин, повторюючи, якщо ти там, хоч би чим ти був, явися, ти мені потрібен, явися. Та нічого не сталося.

— Мені дуже шкода, — гукнула вона, несподівано ледь не голосячи від розчарування, її голос тремтів. — Не виходить. — Нефастис підійшов до неї й обійняв за плечі.

— Усе гаразд, — сказав він. — Будь ласка, не треба голосити. Ходімте на диван. Ось-ось розпочнуться новини. Ми можемо зробити це там.

— Це? — спитала Едіпа. — Зробити це? Що?

— Вступити в інтимний зв’язок, — відповів Нефастис. — Можливо, сьогодні ввечері там буде щось про Китай. Мені подобається робити це тоді, коли вони говорять про В’єтнам, але найкраще про Китай. Думаєш про всіх тих китайців. Аж кишить. Таке буяння життя. Це додає сексуальності, правда?

— Ой! — скрикнула Едіпа і чкурнула, а Нефастис погнався за нею крізь темні кімнати, клацаючи пальцями у стилі «гіпі-дріпі, давай-бувай-ципу-цап», чому він теж, безсумнівно, навчився, дивлячись телевізор.

— Переказуй вітання старому Стенлі, — гукнув він їй, коли вона скотилася сходами на вулицю, закрила хустинкою номерний знак і рвонула відтіль по Телеграф-авеню. Вона вела машину майже автоматично, допоки якийсь меткий хлопчина в «Мустанґу», який, можливо, не міг стримати нового відчуття мужності, що надавала йому автівка, заледве її не вбив, і вона зрозуміла, що вже була на автостраді, невідворотно прямуючи до мосту через затоку. Година пік була у розпалі. Едіпу вразило це видовище, бо вона вважала, що такий рух можливий тільки в Лос-Анджелесі або подібних йому місцях. За кілька хвилин оглядаючи Сан-Франциско з верхньої точки дуги мосту, вона побачила смог. Імлу, виправилася вона, ось вона, імла. Який смог може бути в Сан-Франциско? Побутувала думка, що смог мав починатися трохи південніше. То все, певно, через таке положення сонця.

Посеред вихлопів, поту, сліпучого блиску та кепського настрою літнього вечора на американській автостраді Едіпа Маас міркувала над проблемою Тристеро. Уся тиша Сан-Нарцисо — спокійна поверхня басейну в мотелі, замислені контури житлових вулиць, наче лінії від грабельок на піску японського саду — не давали їй змоги думати так неквапливо, як те автострадне божевілля.

Для Джона Нефастиса (якщо брати свіжий приклад) два види ентропії — термодинамічна й інформаційна — відбувалися, так би мовити, завдяки збігу, і якщо їх записати рівнянням, то вони схожі одна на одну. Проте за допомогою Демона Максвелла він зробив значущим цей простий збіг.

Аж ось тепер Едіпа зіштовхнулася з метафорою, що складалася із бозна-скількох частин — у будь-якому разі, з більш ніж двох. Завдяки буянню збігів, хоч би куди вона потикалася, скрізь наштовхувалася на слово Тристеро, лише завдяки якому все це й трималося купи.

Вона довідалася про них всього кілька речей: у Європі вони протистояли поштовій службі «Турн і Таксис», їхнім символом був поштовий ріжок із сурдиною; десь перед 1853 роком вони з’явилися в Америці та боролися з «Поні Експрес» і «Веллз, Фарґо» — або як грабіжники в чорному, або начебто як індіанці, і вони збереглися і дотепер, тут, у Каліфорнії, слугуючи каналом зв’язку для декого з неортодоксальними сексуальними поглядами, для винахідників, які вірили в реальність Демона Максвелла, і можливо, навіть для її власного чоловіка Мучо Мааса (але вона давно викинула лист Мучо, а у Чингіза Коена не було жодної можливості перевірити марку, тому, якщо вона хотіла знати напевне, їй доведеться поцікавитись у самого Мучо).

Чи існували Тристеро насправді, чи це була вигадка Едіпи, яка занадто перейнялася спадком мерця? Тут, у Сан-Франциско, поодаль від усіх активів цього спадку, ще мала бути нагода змінити все так, щоб усе відійшло вбік і тихомирно пощезло. Вона тільки мала плисти за течією сьогодні ввечері, навмання, і стежити, щоб нічого не трапилося, щоб переконатися, що все це — лише нерви, якась дрібниця, яку зможе залагодити її мозкоправ. Вона з’їхала з автостради до Норт-Біч, поїздила колами та зрештою припаркувалася на крутій бічній вулиці серед складів. Тоді пішла вздовж Бродвею, розчинившись у перших вечірніх натовпах.

Але їй знадобилося не більше години, щоб помітити поштовий ріжок із сурдиною. Петляючи вулицею, сповненою підтоптаних парубків у костюмах від Рус Еткінс[135], вона наштовхнулася на гурт туристів з гідом, які галасливо виходили з автобуса «Фольксваґен», тримаючи курс на декілька нічних місць Сан-Франциско.

— Дозвольте передати це вам, — сказав голос їй на вухо, — бо я вже йду, — і виявилося, що на її груди спритно чіпляли великий світло-вишневий ідентифікаційний бейдж, де було написано «Привіт! Мене звуть Арнольд Снарб! Хочу добре гульнути!» Едіпа роззирнулася і побачила янгельське обличчя, що, підморгнувши, зникало серед плечей без підкладок і смугастих сорочок, і так пішов Арнольд Снарб у пошуках кращої гульні.

Хтось засюрчав у спортивний свисток, й Едіпа разом з іншими людьми з бейджами опинилася загнаною до бару «Грецький Спосіб». О, ні, подумала Едіпа, тільки не це підарське кубло; і хвилину намагалася боротися з людським натовпом, доки не згадала, що сьогодні ввечері вирішила плисти за течією.