Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 18)

— Тепер тут, — рвучко резюмував їхній гід з темними мацаками поту на комірі, — ви побачите представників третьої статі, голубий народ, яким справедливо славиться це місто біля затоки. Для декого з вас цей досвід може видатися трохи нетрадиційним, але запам’ятайте, не поводьтеся, як купка туристів. Якщо вам зроблять пропозицію, то все те буде жартома, лише частка егегейського нічного життя, яке можна знайти тут, на знаменитому Норт-Біч. Два напої, а коли почуєте свисток, це означає «на вихід» по двоє, перегрупуватися прямо тут. Як поводитиметеся гарно, ми ще вшкваримо у «Фіноккіо[136]». — Він двічі засюрчав, і туристи з вересками у несамовитому наступі на бар замели Едіпу досередини. Коли все трохи вляглося, вона вже була біля дверей з неідентифікованим напоєм у руці, застрягши напроти когось високого у замшевій спортивній куртці. Замість ще одного світло-вишневого бейджа вона помітила у нього в петлиці елегантний, зроблений з якогось блідого мерехтливого сплаву значок у формі поштового ріжка Тристеро — із сурдиною й усім іншим.

Гаразд, сказала вона собі. Ти програла. Ти чесно спробувала і протрималася лише годину. Варто було б усе облишити і повернутися в Берклі, до готелю. Та вона не змогла.

— А якщо я вам скажу, — звернулася вона до власника значка, — що я агент «Турн і Таксис»?

— Це що, — поцікавився він у відповідь, — якесь театральне агентство? — У нього були великі вуха, коротко стрижене волосся, вугрі на обличчі та напрочуд порожні очі, погляд яких саме ковзав у районі Едіпових грудей.

— Де ви ім’я таке взяли — Арнольд Снарб?

— Розповім, якщо скажете, де ви взяли цей значок на лацкані, — відказала Едіпа.

— Перепрошую.

Вона думала, чим його зачепити:

— Мені байдуже, якщо це якийсь гомосексуалістський знак чи щось таке.

По очах нічого не прочитати.

— То не мій спосіб життя, — сказав він. — Та й ваш мене не цікавить. — Відвернувся та замовив напій.

Едіпа зняла свій бейдж, поклала його в попільничку і спокійно, намагаючись не істерити, промовила:

— Послухайте, ви мусите мені допомогти. Бо мені справді здається, що я з’їжджаю з глузду.

— Ви помилились адресою, Арнольде. Поговоріть зі своїм священиком.

— Я користуюся поштою США, бо мене не навчили інших варіантів, — благала вона. — Але я вам не ворог. І я не хочу ним бути.

— А моїм другом? — обернувся він на стільці обличчям до неї. — Ви хочете ним бути, Арнольде?

— Я не знаю, — їй здалося, що так найкраще сказати.

Збентежений, він подивився на неї:

— А що ж ви знаєте?

Вона розповіла йому все. Чом би й ні? Нічого не приховувала. Наприкінці оповіді туристів уже звідти висвистували, він пив другу порцію, а Едіпа — третю.

— Я чув про «Кірбі», — сказав він, — це не реальна людина, а кодова назва. Але про інше не чув, ні про вашого любителя китайців на тому боці затоки, ні про пришиблену п’єсу. Я й не думав, що за цим криється ціла історія.

— Я не можу думати ні про що інше, — сказала вона дещо жалібно.

— I, — він почесав свою стерню на голові, — у вас навіть немає кому про це розповісти — тільки якомусь незнайомцю в барі, і ви навіть не знаєте його імені?

Вона не дивилася на Нього.

— Думаю, так і є.

— Ні чоловіка, ні мозкоправа?

— Є обидва, — сказала Едіпа, — але вони не знають.

— Ви не можете їм розповісти?

Вона лише на мить зустрілася очима з порожнечею його погляду і знизала плечима.

— Тоді я розповім вам, що знаю, — вирішив він. — Значок, що на мені, означає, що я — член АІ. Це Анонімні Інамораті. Інаморато — це закоханий. Найгірша з усіх залежність.

— Якщо хтось має намір закохатися, — запитала Едіпа, — ви сідаєте з ним поруч, чи якось так?

— Правильно. Уся ідея полягає в тому, щоб пояснити, що воно тобі не треба. Мені пощастило. Я кинув це замолоду. Але, хочете вірте, хочете ні, тут є шістдесятирічні чоловіки і навіть ще старші жінки, які серед ночі прокидаються з криками.

— Отже, ви збираєтесь, як АА[137]?

— Ні, звісно, ні. Ви отримуєте номер служби, куди можна зателефонувати. Ніхто не знає нічиїх імен, просто номер у разі, якщо буде так кепсько, що не зможете впоратися з цим самі. Ми одинаки, Арнольде. Зустрічі знищать усю суть.

— А як щодо людей, які приходять до вас? Якщо ви в них закохаєтеся?

— Вони просто йдуть, — сказав він. — Двічі їх не побачиш. Це регулює телефонна служба, і вони ж піклуються, щоб не було жодних повторних зустрічей.

А звідки ж узявся той поштовий ріжок? Це ще з часів їхнього заснування. На початку 60-х один службовець «Йойодини», який жив поблизу Лос-Анджелеса і у корпоративній кореневій системі займав місце десь вище керівника середньої ланки та нижче віце-президента, через автоматизацію виробництва у 39 років опинився без роботи. Із семирічного віку отримуючи суворі есхатологічні[138] настанови, у яких не йшлося ні про що, окрім як про президентство та смерть, вишколений тільки ставити свій підпис на певних службових документах, він і гадки не мав звинуватити певні програми у збої, який трапився з певних причин, які йому ніхто не пояснив, отож перша думка цього службовця була, звичайно ж, про самогубство. Але тут дався взнаки його вишкіл: він не міг прийняти рішення, не почувши перед тим думки комісії. Він розмістив оголошення в особистій колонці «Лос-Анджелес Таймс», запитуючи, чи хтось, хто опинявся в подібній ситуації, знаходив якісь гідні причини не коїти самогубства. Він був переконаний, що жоден самогубець не зміг би відповісти, що автоматично забезпечувало його лише коректними вхідними даними. Це переконання виявилося помилковим. Після тижня тривожного спостереження за поштовою скринькою в японський бінокль, який йому подарувала дружина на честь свого переїзду (вона покинула його наступного ж дня після того, як йому вручили повідомлення про звільнення), коли, крім папірця зі списком товарів, що можна було отримати доставкою додому, які приносили щодня ополудні, він так нічого й не видивився, раптом наполегливий стукіт у двері вирвав його з п’яного чорно-білого сну, в якому він стрибав з Розв’язки[139] в годину пік. Був пізній недільній полудень. Він відчинив двері і побачив літнього волоцюгу у плетеній шапочці на голові та гаком замість руки, який подав йому жмут листів і, ні слова не сказавши, гайнув геть. Більшість листів була від самогубців, які зазнали невдачі або через незграбність, або через страх перед останньою миттю. Однак ніхто з них не міг назвати жодної вагомої причини залишатися жити. Службовець продовжував вагатися: витратив ще тиждень, перераховуючи на папірцях у колонках із заголовками «pro» та «con[140]», причини за та проти здійснити це. Виявилося, що за браком вирішальної мотивації неможливо ухвалили бодай якесь чітке рішення. Нарешті одного дня на першій шпальті «Таймс» він помітив доповнену фототелеграфією «АП[141]» статтю про ченця-буддиста у В’єтнамі, який спалив себе на знак протесту проти політики уряду. «Кльово!» — вигукнув службовець. Він пішов у гараж, злив увесь бензин з бензобака свого «Б’юїка», одягнув зелений костюм з жилетом від «Захарі Ол[142]», запхнув усі листи від нещасливих самогубців у кишеню пальта, пішов на кухню, сів на підлогу і почав сумлінно обливати себе бензином. Він збирався прощально клацнути коліщатком своєї вірної «Зіппо», що пройшла з ним поля Нормандії, Арденни, Німеччину та повоєнну Америку, коли почув голоси і звук обертання ключа у вхідних дверях. Це була його дружина з якимось чоловіком, у якому він згодом упізнав того самого фахівця з питань ефективності виробництва з «Йойодини», завдяки якому його замінили на IBM 7094[143]. Заінтригований такою іронією, він сидів на кухні та слухав, полишивши свою краватку, що, неначе своєрідний гніт, була замочена в бензині. Наскільки він зрозумів, фахівець з питань ефективності виробництва хотів вступити в інтимний зв’язок з його дружиною на марокканському килимку у вітальні. Дружина була не проти. Службовець чув непристойний сміх, шурхотіння застібок, стукіт взуття, важке дихання, стогони. Він вийняв з бензину свою краватку і захихотів. Закрив кришку «Зіппо».

— Я чую сміх, — сказала його дружина.

— А я чую запах бензину, — сказав фахівець з питань ефективності виробництва. Взявшись за руки, вони вдвох голими увійшли до кухні.

— Я збирався зробити як чернець-буддист, — пояснив службовець.

— І щоб відважитися, — здивувався фахівець з питань ефективності виробництва, — тобі знадобилося три тижні? Знаєш, як довго б це вирішувало IBM 7094? Дванадцять мікросекунд. Не дивно, що тебе замінили.

Службовець відкинув голову та реготав добрих десять хвилин, ближче до середини яких його дружина та її приятель стривожено відійшли, одяглися і дременули на пошуки поліції. Службовець роздягнувся, помився у душі і повісив свій одяг сушитися. Потім він помітив щось дивне. Марки на деяких конвертах у кишені його піджака стали майже білими. Він зрозумів, що бензин, мабуть, розчинив друкарську фарбу. Він неквапом зняв марку, аж раптом побачив малюнок поштового ріжка з сурдиною. Крізь той водяний знак проступала шкіра його руки. — Знамення, — прошепотів він, — ось воно. — Якби він був релігійним, то впав би на коліна. Але він тоді лише дуже врочисто продекламував: «Кохання було моєю великою помилкою. Віднині я присягаюся лишатися поза коханням: гетеро, гомо, бі, пес чи кіт, машина, будь-що. Я знайду спільноту одинаків, присвячу себе цій меті, і її емблемою буде цей знак, явлений тим самим бензином, що ледь не знищив мене». Так він і зробив.