Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 13)
Метцґер слухав радіо. Вона сіла в авто і лише за дві милі зрозуміла, що примхи нічного радіоефіру доносили їм прямісінько з Кіннерета трансляцію КЯУХ, а говіркий диск-жокей був її чоловіком Мучо.
4
Вона знову бачилася з Майком Фалопяном і таки зуміла ще дещо з’ясувати про текст «
Насамперед вона ретельніше вчиталась у заповіт. Якщо це справді була спроба Пірса залишити щось впорядковане після власної смерті, то така вже була частина її обов’язку — чом би й ні? — присвятити життя тому, що від нього залишилося, спробувати, як Дріблетт, бути затемненим механізмом у центрі планетарію, вивести все успадковане майно на орбіту пульсуючого зоресяйного Смислу, запустити його у височину склепіння довкола неї. Аби так багато не ставало їй на заваді: її цілковита неосвіченість у юридичних питаннях, інвестиціях, нерухомому майні, зрештою, щодо самого померлого. Можливо, ухвалене судом у спадкових справах боргове зобов’язання якраз було доларовим еквівалентом того, як багато всього стояло у неї на перешкоді. Під символом, скопійованим нею до нотатника зі стіни у вбиральні «Кінескопа», вона написала «
А потім з’явилося якесь відчуття, що змусило її рано-вранці піти на зібрання акціонерів «Йойодини». І вона нічого не могла з цим вдіяти, хіба що відчула, що можливо через це стане дещо менш інертною. На одній з прохідних їй видали круглу білу картку відвідувача, і вона припаркувалася на величезній стоянці неподалік від пофарбованої в рожеве будівлі з куонсету[92], приблизно ста метрів завдовжки. Це була кав’ярня «Йойодини» і місце їхніх зборів. Дві години Едіпа просиділа на довгій лаві між стариганами, які, напевно, були близнюками, і чиї руки навперемінки (ніби їхні власники спали, а їхні руки у родимках і ластовинні блукали краєвидами сну) натрапляли на її стегна. Негри довкола них переносили тарелі з картопляним пюре, шпинатом, креветками, цукіні та тушкованим м’ясом до довгих блискучих мармитів[93], готуючись нагодувати обідню навалу працівників «Йойодини». Година пішла на поточні справи, ще годину акціонери, довірені особи і виконавчі керівники компанії хором співали пісню «Йойодини». На мотив Корнелльської alma mater[94] вони виспівували:
Гімн
Заспівував президент компанії, сам містер Клейтон («Кривавий») Чиклиц[95]; співали ж на мотив «Ори Лі[96]»:
Пісня хвали
І кільканадцять інших старих улюблених пісень, слів яких вона не запам’ятала. Потім для швидкої екскурсії фабрикою співців сформували у групи за принципом взводів.
Едіпа якось загубилася. Вона на якусь хвилину задивилася на макет космічної капсули, надійно оточеної сонними стариганами; а наступної хвилини вже опинилася самотня серед величного флюоресцентного шелесту офісних буднів. Хоч куди кинь оком, у будь-якому напрямку панував білий чи пастельний колір; чоловічі сорочки, папір, креслярські дошки. Єдине, що їй спало на думку, — одягти свої темні окуляри від усього того світла і чекати на порятунок. Але її ніхто не помічав. Вона почала блукати проходами поміж світло-блакитних столів, час від часу завертаючи за ріг. На звуки її підборів зводилися голови, на неї дивилися інженери, витріщалися, коли вона проходила повз них, та ніхто до неї так і не заговорив. Так минуло п’ять-десять хвилин, вона запанікувала: здавалося, звідси не було виходу. Потім випадково (якщо поцікавитися думкою доктора Гілеріуса, то він би її звинуватив у використанні підсвідомих сигналів у довкіллі для пошуку певної особи) чи якимось іншим чином вона підійшла до такого собі Стенлі Котекса, на якому були біфокальні окуляри[108] у залізній оправі, сандалі, шкарпетки з ромбічним візерунком і який, на перший погляд, видавався замолодим для цієї роботи. Як з’ясувалося, він не працював, а просто шкрябав товстим фломастером отакий знак:
— Мої вітання, — сказала ошелешена цим збігом Едіпа. Із якогось дива вона додала: — Мене послав Кірбі, — це ім’я було на стіні вбиральні. Це мало б звучати по-змовницькому, а натомість вийшло дурнувато.
— Привіт, — сказав Стенлі Котекс, спритно скинувши великий конверт, на якому він шкрябав фломастером, у відкриту шухляду, яку потім засунув. Затримав погляд на її значку:
— Загубилися, так?
Вона знала, що тупі запитання на кшталт «що означає цей символ?» нічого їй не дадуть, тому сказала:
— Я просто турист. Акціонер.
— Акціонер, — змірявши її поглядом, він біля сусіднього столу зачепив ногою стілець, що обертається, і повернув його до неї. — Сідайте. А ви насправді впливаєте на політику, вносите пропозиції, які вони змушені брати до уваги?
— Так, — збрехала Едіпа, щоб побачити, що буде далі.
— Бачте, — сказав Котекс, — якби ви могли змусити їх викинути той пункт щодо патентів. Він мені, пані, дуже муляє.
— Патенти? — спитала Едіпа. Котекс пояснив, що, підписуючи контракт з «Йойодиною», кожен інженер також відписує йому всі патентні права на будь-які винаходи, які він може зробити.
— Це гальмує творче начало будь-якого інженера, — сказав Котекс, додаючи з гіркотою, — незалежно від того, де він працює.
— Я й не думала, що люди ще щось винаходять, — сказала Едіпа, відчуваючи, що якраз це його роз’ятрить. — Тобто, хто там ще насправді був після Томаса Едісона[109]? Хіба тепер це не прерогатива командної роботи? — Кривавий Чиклиц у своїй вітальній промові зранку наголошував на командній роботі.
— Командна робота, — загарчав Котекс, — є таке слово, ага. А насправді то такий спосіб уникати відповідальності. Це ознака безхребетності всього суспільства.
— Божечки, — сказала Едіпа, — вам, мабуть, забороняють говорити таке?
Котекс роззирнувся навсібіч і підкотив стілець ближче:
— Чули про машину Нефастиса?
Едіпа зробила круглі очі.
— Ну, її винайшов Джон Нефастис, він тепер у Берклі[110]. Джон — той, хто все ще щось винаходить. Ось. У мене є копія патенту. — Він дістав із шухляди пак ксерокопій, на одній з яких був відбиток коробки із зображенням якогось бородатого вікторіанця на зовнішньому боці і двома поршнями зверху, прикріпленими до колінчастого валу та маховика.
— Хто цей бородань? — поцікавилася Едіпа.
Джеймс Клерк Максвелл[111], пояснив Котекс, відомий шотландський науковець, який колись теоретично припустив існування крихітного інтелекту, відомого як Демон Максвелла. Демон сидів у коробці поміж молекулами повітря, швидкість руху яких була довільно різна, і відсортовував швидкі молекули від повільних. Швидкі молекули мають більшу енергію, аніж повільні. Зосередьте їх в одному місці в достатній кількості — і матимете зону високих температур. Потім можна використовувати різницю температур між цією гарячою зоною коробки та будь-якою прохолоднішою, щоб запустити тепловий двигун. Через те, що Демон сидить і сортує, для роботи системи не потрібно докладати жодних інших зусиль. У такий спосіб ви порушуєте другий закон термодинаміки, отримуєте щось із нічого, спричиняючи безперервний рух.
— А хіба сортування — то не робота? — спитала Едіпа. — Скажіть їм таке в поштовому відділенні — й опинитесь у поштовому лантуху на шляху до Фербенкса на Алясці, і навіть без позначки «FRAGILE[112]».
— Це розумова робота, — сказав Котекс. — А не робота у сенсі термодинаміки. — Він почав розводитися про те, що Машина Нефастиса вміщає того-таки, — Бог свідок, — Демона Максвелла. Усе, що потрібно, — вдивлятись у фотографію Клерка Максвелла та зосередитися на тому циліндрі, правому чи лівому, де ви хотіли б, щоб Демон підвищив температуру. Повітря розшириться та штовхне поршень. Здається, найкраще працює загальновідоме фото «Спілки з пропагування християнського знання[113]», де Максвелл знятий у профіль з правого боку.
Намагаючись не крутити головою, Едіпа уважно роззирнулася прихованим за окулярами поглядом. На них ніхто не звертав жодної уваги: гудів кондиціонер, клацали друкарські машинки IBM, рипіли обертові стільці, шурхотіли товстелезні довідники, згорталися і розгорталися рулони креслень, а високо над головою весело виблискували довгі мовчазні флюоресцентні лампи; із «Йойодиною» було все гаразд. Окрім цього місця, де Едіпа Маас разом із тисячею інших обраних мала добровільно постати перед божевіллям.