Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 11)

Третя дія відбувалася при дворі Фаджіо та присвячувалася вбивству Паскуале як кульмінації перевороту, спровокованого агентами Ерколе. Тоді як за стінами палацу на вулицях лютує битва, Паскуале, зачинившись у своїй аристократичній оранжерії, влаштовує оргію. У веселощах бере участь і нестримна чорна приручена мавпа, привезена з недавньої подорожі до Індії. Звичайно, це хтось перевдягнений у мавпу, яка за сигналом стрибає на Паскуале з люстри, тоді ж, коли з півдесятка травесті, що до того вешталися навколо, вдаючи танцівниць, теж з усіх кутків сцени насуваються на узурпатора. Хвилин за десять мстива ватага вже калічить, душить, труїть, палить, копає, осліплює та чинить інші подібні практики щодо Паскуале, а він у цей час задля задоволення глядачів докладно описує свої різноманітні відчуття. Урешті-решт, він помирає в страшній агонії, і такий собі Дженнаро, повний нікчема, проголошує себе тимчасовим правителем держави, допоки не з’ясують місце перебування законного герцога Ніколо.

Тоді почався антракт. Метцґер пішов покурити до тісного вестибюля, Едіпа ж попрямувала до дамської кімнати. Вона намарно озиралася довкола, шукаючи символ, який вона бачила попередньої ночі в «Кінескопі», але всі стіни виявилися несподівано чистісінькими. Невідь-чого, та через цю відсутність навіть найменшої спроби комунікації, якою славляться туалети, вона відчула загрозу.

У четвертій дії «Трагедії кур’єра» показували злого герцога Анджело, який був знервований і лютий. Він дізнався про переворот у Фаджіо та вірогідність того, що після всього, що сталося, десь може бути живий Ніколо. Він отримує звістку, що Дженнаро стягує війська для нападу на Сквамулью, а також до нього докочуються чутки, що через вбивство кардинала збирається втрутитися Папа. Зусібіч оточений зрадою, герцог, який ще не підозрює про справжню роль Ерколе, урешті-решт змушує того викликати кур’єра «Турн і Таксис», з огляду на те, що він більше не довіряє своїм людям. Ерколе вводить Ніколо, щоб той чекав на Герцогові накази. Анджело дістає перо, пергамент і чорнило, пояснюючи аудиторії, а не тим хорошим хлопцям, які все ще не знають про останні події, що запобігти набігу війська з Фаджіо він може, лише надавши Дженнаро виключні запевнення у своїх добрих намірах. Шкрябаючи листа, він кидає кілька безладних і загадкових ремарок щодо використовуваного ним чорнила, маючи на увазі, що це, насправді, дуже особлива рідина. Щось на кшталт:

Це вариво смольне французи «анкр[86]» звуть; Сквамулья ж галла тут надумав мавпувати, Бо ж «енкр[87]» теж із безодень чорних підіймають.

та:

Так лебідь віддає перо останнє, А свій смушок — ягнятко бідолашне; Але чорнило все ж інакше добувають, І не скубуть і не здирають, А геть від інших звірів мають.

Усе це його дуже тішить. Послання до Дженнаро завершене та скріплене печаткою, Ніколо ховає його у камзол і вирушає до Фаджіо, усе ще не знаючи, як і Ерколе, про переворот і власне майбутнє поновлення у титулі законного герцога Фаджіо. На сцені з’являється Дженнаро, який уже прямує на чолі невеликої армії, щоб напасти на Сквамулью. Розмови про те, що як Анджело хоче миру, то хай він спорядить гінця, щоб дати їм знати, перш ніж вони досягнуть кордону, бо інакше вони без особливих зусиль схоплять його за сраку. Повертаємося до Сквамульї, де Вітторіо, кур’єр герцога, рапортує про балаканину Ніколо щодо зради. Хтось вбігає з новиною, що тіло Доменіко, підступного друга Ніколо, знайшли понівеченим, а в його черевикові — приховане послання, нашкрябане кров’ю, де викривалася справжня подоба Ніколо. Анджело навісніє і наказує переслідувати та знищити Ніколо. Але це мають зробили не його люди.

Насправді, приблизно із цього місця п’єси, усе набуває дивного забарвлення, і репліки починають звучати якось тривожно і неоднозначно. Досі імена були буквальними або метафоричними. Але від миті, коли герцог віддає фатальне розпорядження, починає панувати новий спосіб вираження. Його можна було б назвати різновидом ритуального замовчування. Стає зрозуміло, що про певні речі не говоритимуть, певні події не покажуть на сцені, хоча, враховуючи насиченість попередніх дій, у це було важко повірити. Герцог уже не може чи, можливо, не хоче все пояснювати. Крику на Вітторіо видається досить, щоб дати зрозуміти, хто не буде переслідувати Ніколо: просто в обличчя своїм власним охоронцям він заявляє, що вони паразити, блазнюки і серуни. Але хто ж тоді буде тими переслідувачами? Але Вітторіо це відомо — відомо це й кожному лакею, що байдикує при дворі у своїй сквамульївській лівреї й обмінюється Багатозначними Поглядами. Усе скидається на прихований грандіозний жарт. Це було зрозуміло тогочасним глядачам. Анджело також усе знає, але нічого не пояснює. Наближається впритул до відповіді, але так і не проливає світла.

Нехай личина ця прямує до могили,

Що марно узурпує чесне імено;

Ми маску цю його за правду приймем,

Зманив-бо Тих меткий кинджал, що поклялись

Вендеті невсипущій бути своєчасні

І ледь хтось навіть прошепоче,

Що не тому належить ім’я Ніколо,

Як вмить його скарають, він паде,

І Фатумом бездушним,

Невимовним…

Але повернемося до Дженнаро та його армії. Зі Сквамульї прибуває шпигун і розповідає, що Ніколо в дорозі. Це викликає бурхливі радощі, у розпалі яких Дженнаро, що рідко розмовляє, а тільки декламує, прохає всіх пам’ятати, що Ніколо все ще їздить у кольорах «Турн і Таксис». Веселощі вщухають. Знову, як і при дворі Анджело, з’являється тривожне передчуття. Усі на сцені (вочевидь, це все спеціально заплановано) добре усвідомлюють, що це може означати. Дженнаро, навіть ще скупіший на пояснення, аніж Анджело, прохає Бога та Святого Нарциса захистити Ніколо, і вони всі вирушають. Дженнаро запитує лейтенанта, де вони перебувають; виявляється — лише за лігу чи близько того від озера, де востаннє бачили Загублену Гвардію Фаджіо перед їхнім таємничим зникненням.

Тим часом у палаці Анджело востаннє з’являється хитрий Ерколе. Вітторіо і п’ятеро інших звинувачують його в убивстві Доменіко. Лунають свідчення, судилище перетворюється на фарс, і Ерколе зустрічає свою смерть у вигляді простого й бадьорого колективного заколювання.

У наступній сцені також востаннє з’являється Ніколо. Він зупинився відпочити на березі озера, де, як він пригадує з розповідей, зникла Фаджіанська Гвардія. Він сідає під деревом, відкриває листа Анджело та нарешті дізнається про переворот і смерть Паскуале. Він розуміє, що на нього чекає відновлення титулу і любов усього герцогства, втілення всіх його найшляхетніших сподівань. Спершись на дерево, він читає частини листа вголос, саркастично коментуючи ту небувалу брехню, яку вигадали, щоб заспокоїти Дженнаро, поки Анжело зможе зібрати свою власну армію сквамулійців задля нападу на Фаджіо. За сценою лунають кроки. Ніколо схоплюється на ноги, вдивляючись в один з бокових проходів, його рука заклякла на руків’ї меча. Він тремтить і не може говорити, лише затинається, можливо, найкоротшим рядком, коли-небудь написаним білим віршем: «Т-т-т-т-т…». Неначе виборсуючись з якогось сонного паралічу, він починає, — кожен крок вимагає неймовірних зусиль, — відступати. Раптом, у в’язкій і страшній тиші, із грацією танцюристів на сцені підстрибом вигулькують три цибаті жіночі постаті, одягнені у чорні панчохи, трико та рукавички, обличчя сховані за чорним шовком, і зупиняються, вдивляючись у нього. Запони приховують і спотворюють їхні обличчя. Вони чекають. Світло згасає.

Повертаємося до Сквамульї, де Анджело безуспішно намагається зібрати армію. У розпачі він збирає тих лакеїв і привабливих дівчат, які лишилися, ритуально замикає всі виходи, наказує принести вина та розпочинає оргію.

Дія закінчується тим, що війська Дженнаро шикуються на березі озера. Військовий рапортує, що тіло, яке за дитячим амулетом на шиї розпізнали як Ніколове, виявили в такому жахливому стані, що й не описати. Знову тиша, і всі озираються. Солдат подає Дженнаро знайдений на тілі пергаментний сувій, заплямований кров’ю. Печатка свідчить, що то лист від Анджело, який ніс Ніколо. Дженнаро проглядає його, потім ще раз, а тоді зачитує вголос. Це вже зовсім не той сповнений брехні документ, із якого Ніколо читав уривки, — він тепер дивовижним чином перетворився на довгу сповідь Анджело в усіх його злочинах, що завершується одкровенням про те, що насправді сталося із Загубленою Гвардією Фаджіо. Їх усіх, до одного, — о, несподіванка! — вирізав Анджело та скинув в озеро. Пізніше їхні кістки виловили та переробили на вугілля, а вугілля — на чорнило, яке Анджело, маючи чорне почуття гумору, використовував у всьому своєму подальшому листуванні з Фаджіо, і цей документ не є винятком.

Аж ось кістки цих Непорочних Змішались з кров’ю Ніколо, Невинність із невинністю з’єднались, Законний шлюб, чиїм дитям одним є диво: Життя засноване на лжі, знов писаній, мов правда. Та правда ця, засвідчуєм тут всі ми, Гвардійців Фаджіо і Фаджіо шляхетна смерть.

Від цього дива всі падають на коліна, славлять ім’я Боже, тужать за Ніколо й обіцяють зужити Сквамулью дощенту. Але Дженнаро закінчує найрозпачливішою нотою, певно, справді приголомшливою для тогочасних глядачів, бо називає зрештою ім’я, яке не вимовив Анджело, і силкувався вимовити Ніколо: