Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 8)
ЗУЖИТІ? Едіпа зацікавилася. Під повідомленням простим олівцем був виведений символ, якого вона ніколи раніше не бачила — петля, трикутник і трапеція, отак:
Це могло означати щось сексуальне, та вона чомусь сумнівалася в цьому. Вона знайшла в сумочці ручку та переписала адресу і символ до записника, міркуючи: боже, ієрогліфи. Коли вона вийшла, Фалопян уже повернувся і сидів з кумедним виразом на обличчі.
— Ви не мали б цього бачити, — сказав він їм. У нього був конверт. Едіпа помітила поставлені ручним штемпелем ініціали ППС[59] замість поштової марки.
— Звичайно, — сказав Метцґер. — Доправляння пошти — державна монополія. Ви мали б бути проти цього.
Фалопян криво посміхнувся:
— Це все не настільки бунтарське, як здається. Ми використовуємо міжофісну доставку «Йойодини». Тишком-нишком. Але важко знайти кур’єрів, а обсяги у нас значні. Вони працюють за напруженим графіком і стають нервовими. Служба безпеки на заводі вже про щось здогадується. Вони пильно стежать. — Де Вітт, — вказуючи на гладкого листоношу, якого тягали та смикали вздовж бару, пропонуючи напої, яких він не хотів, — найзнервованіший з цьогорічних.
— І яку територію це охоплює? — поцікавився Метцґер.
— Лише в межах нашого місцевого відділу Сан-Нарцисо. Вони запустили схожі пілотні проекти у Вашингтоні і, здається, у Даласському відділенні. Але поки що у Каліфорнії ми й досі однісінькі. Деякі з багатших учасників — так ті обгортають цеглу своїми листами, а потім усе те — у цупкий папір і відправляють їх залізничним експресом, та я не знаю…
— Трохи скидається на відступництво, — поспівчував Метцґер.
— Це принцип, — погодився Фалопян так, ніби виправдовувався. — Задля збереження більш-менш прийнятного обсягу кожен учасник має відправляти системою «Йойодини» хоча б одного листа на тиждень. Інакше — штраф. — Він відкрив листа і показав Едіпі та Метцґеру.
— Отаке воно, — гірко зізнався Фалопян, — у більшості випадків.
— Яку книжку вони мали на увазі? — запитала Едіпа.
Як виявилося, Фалопян працював над історією приватних поштових служб у США, прагнучи прив’язати Громадянську війну до поштового реформаторського руху, розпочатого близько 1845 року. Він доходив висновку, що то не просто збіг, що за всі роки саме 1861 федеральний уряд розпочав енергійне придушення тих незалежних поштових маршрутів, які пережили різноманітні Акти 45-го, 47-го, 51-го та 55-го років, розроблених виключно для того, щоб призвести будь-яку приватну конкуренцію до фінансового банкрутства. Йому це бачилося як притча про владу, її вигодовування, зростання та систематичне зловживання нею, хоча тієї ночі, оповідаючи їй про все це, він не став аж так заглиблюватися в подробиці. Насправді все, що потім при згадці про нього першим спадало Едіпі на думку, була його струнка статура й акуратний вірменський ніс, а ще певна подібність його очей на зеленаве неонове світло.
Ось так поволі, мляво й лиховісно, перед Едіпою почало розквітати Трістеро. Чи точніше, вона немов опинилася на додатковому акті якоїсь унікальної вистави, що розігрувалася спеціально для тих, хто вирішив залишитися на решту цієї ночі. Подібно до того, як відкриті сукні, сітчасті бюстгальтери, підв’язки з коштовностями й архаїчні стрінги, що скоро вийдуть із моди, були нашаровані на Едіпі у тій її грі з Метцґером перед фільмом з Малюком Ігорем; так само й занурення у чорні передсвітанкові години невизначеності було справді необхідне для того, щоб згодом Трістеро змогло проявитися у всій своїй жахливій відвертості. Може, воно скромно усміхнеться, а потім, не зробивши нічого лихого, гайне за лаштунки, перед тим з бурбон-стрітовим[60] уклоном побажавши «на добраніч», та залишить її у спокої? Або ж навпаки, скінчивши танець, воно спуститься помостом зі сцени, його осяйний погляд буде прикутий до Едіпи, посмішка у нього зробиться зловісною та безжальною; воно перехилиться до неї через порожні ряди і промовить слова, яких вона ніколи б не хотіла почути?
Початок цієї вистави був доволі зрозумілий. Почалося все тоді, коли вона з Метцґером чекала на оформлення документів щодо успадкування власності в Аризоні, Техасі, Нью-Йорку та Флориді, де Інверариті займався нерухомістю, і в Делавері, де він володів нею. Вони з Метцґером вирішили збавити день у Лаґунах Фанґозо, одному з останніх великих проектів Інверариті, разом з «Параноїками» Майлзом, Діном, Сержем і Леонардом та їхніми ципами на кабріолеті. Подорож була без пригод, за винятком двох-трьох випадків, яким «Параноїки» майже виключно мали завдячувати водію Сержу, що практично нічого не бачив через свою чуприну. Тож його переконали віддати кермо одній з дівчат. Десь за надокучливими вервечками дерев’яних будинків на три спальні, які тисячами бовваніли вздовж пагорбів, за пихатістю і задушливим смогом, не притаманним сонному, віддаленому від океану Сан-Нарцисо, вгадувалося море, неймовірний Тихий океан, байдужий до всіх тих серферів, пляжних яток, каналізаційних систем, туристичних набігів, засмаглої гомосексуальності, фрахтової риболовлі, діри на місці видертого місяця та пам’ятника на честь його вигнання[61]; не було ні звуку, ні його запаху, та він був там, оминав очі та барабанні перетинки, і мозок почав фіксувати якісь припливи і відпливи — занадто слабкі навіть для найтендітніших мікроелектродів. Ще задовго до від’їзду із Кіннерета Едіпа увірувала у принцип моря як спокути для Південної Каліфорнії (але, звичайно, не для тієї частини штату, де жила сама і яка, скидалося, не потребувала жодної спокути), вона вважала, що не має значення, що відбувається на узбережжі, справжній Тихий океан лишався недоторканним і єдиним, або ж поглинає потворність будь-якого узбережжя і перетворює її на якусь загальнішу істину. Можливо, то була лиш фантазія, марне сподівання, яке у неї виникло тієї передобідньої пори, коли вони взяли напрямок у бік води, який міг привести до узбережжя будь-якого моря.
Вони проїхали поміж землерийних машин, — цілковита відсутність дерев, звичайна ієратична[62] геометрія, — станцювали шимі[63] піщаними дорогами і спустилися серпантином до скульптурного водоймища під назвою «Озеро Інверариті». Там, на круглому острівці посеред блакитних хвильок, розташувалася зала зібрань: міцна, стрільчаста будівля мідного кольору — реконструкція якогось європейського казино насолод у стилі ар-нуво[64]. Едіпі будівля одразу ж страшенно сподобалася. «Параноїдальний» елемент висадився з автівки, тягнучи музичні інструменти й роззираючись навсібіч, ніби збираючись під’єднатися до розеток під навезеним сюди білим піском. Едіпа дістала з багажника «Імпали» кошик з холодними баклажаново-парміджановими бутербродами з італійського придорожнього кафе, а Метцґер видобув величезний термос текілового коктейлю. Вони всі разом спустилися вниз до просторої ділянки пляжу з невеликим причалом для тих катерів, власники яких не мали своєї частки території безпосередньо на воді.
— Егей, братани! — заволав Дін чи, може, Серж. — Поцупимо катер?
— Гайда, гайда! — заголосили дівчата. Метцґер прикрив очі й перечепився об старий якір.
— Чого це ти, Метцґере, блукаєш із заплющеними очима? — поцікавилася Едіпа.
— Крадіжка, — сказав Метцґер. — Можливо, їм знадобиться адвокат. — Серед прогулянкових катерів, нанизаних уздовж пірса мов поросята, здійнялося дирчання, яке супроводжувалося димом, вказуючи на те, що «Параноїки» таки запустили чиюсь моторку.
— Сюди! — загукали вони. — Раптом за кільканадцять катерів від них підвелася якась постать у синьому поліетиленовому брезенті та заявила:
— Малюк Ігор, мені потрібна допомога.
— Знайомий голос, — пробурмотів Метцґер.
— Скоріше, — сказав синій брезент, — візьміть мене покататися, народ.
— Хутчіш, хутчіш, — загукали «Параноїки».
— Мані Ді Пресо, — вочевидь, без великого задоволення промовив Метцґер.
— Твій друг актор/адвокат, — пригадала Едіпа.
— Гей, не так гучно, — сказав Ді Пресо, ненав’язливо крадучись за ними брезентовим конусом. — Вони спостерігають у біноклі. — Метцґер підсадив Едіпу на вже майже захоплене судно, 17-футовий алюмінієвий тримаран, що називався «Ґодзилла II», і потягнувся за тим, що мало б бути рукою Ді Пресо, але, здається, схопив лише порожній поліетилен, і коли потягнув за нього, спало все маскування, і Ді Пресо постав у водолазному костюмі і захисних окулярах.
— Я можу це пояснити, — сказав він.
— Агов! — слабко, майже в унісон, заволало декілька голосів трохи віддалік від пляжу. Кремезний дуже засмаглий чоловік в окулярах і з волоссям їжачком вискочив з укриття і кинувся бігти. Одна його рука, наче складене крило, була схована під курткою на рівні грудей.
— Нас знімають? — сухо запитав Метцґер.
— Та ладно, усе по-справжньому, — заторохтів Ді Пресо. — Ну ж бо. — «Параноїки» відчалили, задкуючи «Ґодзиллою II» від пірса, розвернулись і під загальні крики рвонули, як кажан із дупла, ледь не перекинувши Ді Пресо з юта. Озирнувшись, Едіпа змогла побачити, що до їхнього переслідувача доєднався ще один такої ж статури. Обидва — у сірих костюмах. Вона не могла розгледіти, чи тримали вони в руках щось на кшталт пістолетів.