Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 7)
Коли надійшов лист, напевно, саме інтуїція, яка підказувала, що у ньому не буде жодних новин, змусила Едіпу уважніше оглянути його ззовні. Спочатку вона нічого не помітила. Це був звичайний конверт від Мучо, відправка з поштового відділення, звичайна марка авіапошти, ліворуч від погашення — поставлена урядом блямба: «ПОВІДОМЛЯЙТЕ ПРО ВСІ НЕПРИСТОЙНІ ЛИСТИ СВОЄМУ ПОШМАТАЙСТРУ». Прочитавши листа від Мучо і занудьгувавши, вона знову заходилася його проглядати, щоб перевірити, чи немає там яких непристойностей.
— Метцґер, — спало їй на думку, — а що таке «пошматайстер»?
— Майстер у посудомийні, — авторитетно відповів Метцґер з ванної кімнати, — відповідальний за всякі важкі шмаття, паровики, канонерки, голландські пічки…
Вона жбурнула в нього бюстгальтером і сказала:
— Я маю повідомляти про всю непристойну пошту моєму пошматайстру.
— Це у них друкарська помилка, — сказав Метцґер, — трапляється. Клацнули не ту клавішу, розумієш?
Мабуть, це було того ж вечора, коли вони натрапили на «Кінескоп», бар поруч з дорогою на Лос-Анджелес, неподалік від заводу «Йойодини». Цього вечора, як і завжди, «Палати Ехо» ставали просто нестерпними — чи то через застиглість басейну і порожні вікна, що блимали на нього, чи то більше через підлітків-вуайєристів, які всі мали копії запасного ключа Майлза, тож могли заскочити їх за будь-якими химерними сексуальними ігрищами. Дійшло до такого паскудства, що Едіпа з Метцґером взяли за звичку перетягати матрац до гардеробної, де Метцґер потім пересував до дверей комод, витягав звідти нижню шухляду та клав її зверху, встромляв ноги у вивільнений простір — єдиний спосіб для нього повністю випростатися у цій комірчині, але тут він зазвичай геть втрачав інтерес до справи.
«Кінескоп» виявився місцем, де збиралися працівники, що складали електроніку на «Йойодині». Зелена неонова вивіска ззовні була дотепно зроблена у вигляді екрана осцилоскопа[50], яким плив вічно мінливий танок фігур Ліссажу[51]. Як виявилося, того дня видавали платню, і всередині всі вже були напідпитку. Роззирнувшись на ходу, Едіпа і Метцґер знайшли столик у глибині. Матеріалізувався висхлий бармен у темних окулярах, і Метцґер замовив бурбон. Оглядаючи бар, Едіпа занервувала. Із відвідувачами «Кінескопа» було щось вочевидь не так: усі вони були в окулярах і мовчки витріщалися. Хіба що за винятком двох-трьох поблизу дверей, які брали активну участь у конкурсі носодлубання, спостерігаючи, як далеко вони зможуть вистрілити через кімнату отриманим результатом.
Раптом з чогось на кшталт музичного автомата в дальньому кінці кімнати вихопився хор гуків і йойків. Усі облишили балачки. Бармен з напоями позадкував навшпиньки.
— Що трапилося? — прошепотіла Едіпа.
— Це Штокгаузен[52], — поінформував її сивобородий, який шарив. — Ці ранні чуваки угорають від «Радіо Кельн». Пізніше вже реально відірвемся. Шариш, ми єдиний бар у цьому районі, що гне строгу лінію в плані електронної музики. Завалюйте сюди щосуботи, тут з опівночі у нас «Синусоїдний Сейшн», це туса наживо, камради з усього штату завалюють поджемити — Сан-Госе, Санта-Барбара, Сан-Дієґо…
— Наживо? — спитав Метцґер, — електронну музику, наживо?
— Вони записують усе на плівку, тут, наживо, братан. У нас тут ціла кімната, забита всіма цими аудіоосциляторами[53], модуляторами для імітування звуку пострілів, контактними мікрофонами, у нас є все, чувак. Це якщо ти не взяв свої цимбали, шариш, але якщо є поняття та бажання поугорать з іншими котофанами, то тут завжди щось знайдеш.
— Не сумніваюся, — сказав Метцґер, виграючи усмішкою Малюка Ігоря.
Молодий доходяга у водостійкому одязі ковзнув у крісло навпроти них, відрекомендувався Майком Фалопяном і почав пропагувати організацію під назвою «Спільнота Пітера Пінґвіда».
— Ти з якогось із тих шизанутих правих об’єднань? — запитав дипломатичний Метцґер.
Фалопян кліпнув:
— Вони звинувачують нас у тому, що ми параноїки.
— Вони? — запитав Метцґер, також кліпаючи.
— Вас? — спитала Едіпа.
«Спільноту Пітера Пінґвіда» назвали так на честь командира військового корабля Конфедерації «Невдоволений», що на початку 1863 року відплив із зухвалим планом привезти оперативні сили, обігнувши мис Горн, та атакувати Сан-Франциско і, отже, відкрити другий фронт у війні за незалежність Півдня. Шторми та цинга знищили або завадили всім суднам у цій армаді, крім малого сміливця «Невдоволеного», що десь за рік з’явився біля берегів Каліфорнії. Однак, без відома Командора Пінґвіда, цар Микола II з Росії надіслав свій Далекосхідний флот, чотири корвети та два кліпери, усі під командуванням такого собі контр-адмірала Попова, до затоки Сан-Франциско як частину маневру для утримання Великобританії та Франції від (серед іншого) втручання на боці Конфедерації. Пінґвід не міг обрати гіршого часу для нападу на Сан-Франциско. Тієї зими за кордоном ширилися чутки, що крейсери Півдня «Алабама» та «Самтер» справді налаштовані атакувати місто, і російський адмірал, у разі такої спроби, під свою відповідальність дав своїй Тихоокеанській ескадрі наказ бути у повній готовності та готуватися до бою. Однак видавалося, що крейсери вирішили обмежитися лише маневрами. Це не завадило Попову проводити періодичну розвідку. Те, що сталося 9 березня 1864 року, у святий тепер для всіх членів «Спільноти Пітера Пінґвіда» день, не надто зрозуміло. Попов таки відправив корабель, чи то корвет «Богатир», чи то кліпер «Гайдамак», щоб побачити, що там видно. Біля узбережжя того, що тепер називається Кармел-бай-зе-Сі[54], чи того, що тепер — Пізмо-Біч[55], десь ополудні або, можливо, ближче до сутінок, два кораблі побачили один одного. Можливо, один із них вистрілив, і якщо це так, то інший відповів, але обидва були поза зоною враження, тож на жодному згодом не виявилося подряпин, щоб можна було щось довести. Споночіло. Уранці російський корабель зник. Точніше, це було взаємне зникнення. Якщо вірити уривку з судового журналу «Богатиря» чи «Гайдамака», відправленого у квітні до генерал-ад’ютанта в Санкт-Петербурзі, а тепер кудись до «Красного архива[56]», саме «Невдоволений» зникнув тієї ночі.
— Кому яке діло? — Фалопян знизав плечима. — Ми не робимо з цього Святого Письма. Авжеж, це коштувало нам значної підтримки у біблійному поясі[57], де ми могли б уже гарненько піднятися. Стара Конфедерація.
— Але ж то було найперше військове протистояння між Росією й Америкою. Дія, протидія, обидва гарматні набої поховані в морях назавжди, і Тихий океан котить хвилі далі. А брижі цих двох сплесків поширювалися, зростали і сьогодні поглинають нас усіх.
— Пітер Пінґвід — то справді наша перша жертва. А не фанатик, якого наші лівоухильніші друзі в «Спільноті Берна[58]» обрали мучеником.
— Командора згодом убили? — спитала Едіпа.
Значно гірше, на думку Фалопяна. Після конфронтації, приголомшений створенням військового союзу між аболіціоністською Росією (Микола звільнив кріпаків 1861 року) та Союзом, який на словах був проти аболіціонізму, тоді як продовжував тримати промислових робітників у стані найманців-рабів, Пітер Пінґвід у розмислах тижнями сидів у своїй хатинці.
— Звучить так, — заперечив Метцґер, — наче він був проти промислового капіталізму. Хіба це не спростовує його антикомуністичні засади?
— Ви думаєте, як бернеріанець, — сказав Фалопян. — Гарні хлопці та погані хлопці. Ви ніколи не сягнете жодної з основних істин. Звичайно, він був проти промислового капіталізму. Та й ми теж. Хіба це конче призводить до марксизму? Загалом і те і те — частини того самого повзучого жаху.
— Індустріалізація
— Слушна думка, — кивнув Фалопян.
— Що сталося з Пітером Пінґвідом? — прагнула дізнатись Едіпа.
— Зрештою, він склав свої повноваження. Знехтувавши вихованням і кодексом честі. Його до цього змусили Лінкольн і цар. Оце я мав на увазі, коли казав про жертву. Він і більшість його команди облаштувалися неподалік Лос-Анджелеса, і решту свого життя він займався майже виключно накопиченням статків.
— Як прикро, — сказала Едіпа. — І у який спосіб?
— Спекулюючи нерухомим майном у Каліфорнії, — відповів Фалопян.
Заходячись у реготі, Едіпа, що якраз пригубила напій, приснула лискучим віялом крапель щонайменше на десять футів.
— Ага, — сказав Фалопян. — Під час посухи цього року можна було купити лоти-ділянки в центрі Лос-Анджелеса по 63 центи за штуку.
Біля дверей здійнявся могутній крик, і натовп посунув до гладкуватого блідого молодика, що з’явився, несучи через плече шкіряну поштову торбу.
— Видача пошти, — заверещали люди. І це справді була пошта, точнісінько як в армії. Гладкий хлопчак зі знесиленим виглядом видерся на барний шинквас і почав називати імена й кидати конверти у натовп. Фалопян вибачився і приєднався до інших.
Метцґер підніс окуляри та примружився крізь них на хлопця на шинквасі:
— У нього значок «Йойодини». Як гадаєш — що це означає?
— Мабуть, якась міжофісна пошта, — припустила Едіпа.
— Серед ночі?
— Може, нічна зміна? — Та Метцґер лише спохмурнів.
— Скоро повернуся, — знизала плечима Едіпа, прямуючи до дамської кімнати.
На стіні вбиральні серед виведених помадою непристойностей вона помітила повідомлення, охайно написане креслярським шрифтом: