Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 6)

— Перше запитання, — нагадав їй Метцґер. Із телевізора загавкав сенбернар. Едіпа глипнула і побачила Малюка Ігоря, замаскованого під турецького хлопчика-жебрака, що ховався з собакою біля декорації, яка їй видалася Константинополем.

— Інша рання плівка? — спитала вона з надією.

— Такі запитання не допускаються, — сказав Метцґер. Наче жертовне молоко для садового гнома, «Параноїки» поставили пляшку «Джека Деніелза» біля одвірка[49].

— Ух, — сказала Едіпа. Вона налила собі випити. — Малюк Ігор дістався до Константинополя в тій гарній субмарині «Жюстін»?

— Ні, — заперечив Метцґер. Едіпа зняла сережку.

— Він дістався туди, як там вона називається, субмариною класу Е?

— Ні, — сказав Метцґер. Едіпа зняла ще одну сережку.

— Він дістався туди суходолом, можливо, через Малу Азію?

— Можливо, — сказав Метцґер. Едіпа зняла ще одну сережку.

— Ще одну сережку? — спитав Метцґер.

— Якщо я відповім, ти щось знімеш?

— Я зроблю це, не чекаючи відповіді, — загарчав Метцґер, вивільняючись з піджака. Едіпа знов наповнила свою склянку, Метцґер ще раз ковтнув з пляшки. Потому Едіпа п’ять хвилин сиділа та дивилася телек, забувши, що має запитувати. Метцґер із зосередженим виглядом знімав штани. Здається, батько якраз мав постати перед військово-польовим трибуналом.

— Так це, — сказала вона, — попередня частина. Це тут його звільняють зі служби, ха-ха.

— Може, це він згадує, — сказав Метцґер. — Або це з ним траплялося двічі. — Едіпа зняла браслет. Так це і тривало: зміна сцен фільму, поступове звільнення від одягу, яке, здавалося, ніяк не наближало її до оголеності, пиятика, невтомний галас голосів і гітар, що линули звідкись від басейну. Час від часу показували рекламу, і щоразу Метцґер казав «належить Інверариті» або «значний пакет акцій», та згодом він обмежився лише кивками й усмішками. Едіпа похмуро глипала у його бік, відчуваючи, як потойбіч її очей розквітав головний біль, і все більше переконуючись, що з-поміж усіх можливих варіантів стати коханцями вони обрали той спосіб, який максимально сповільнює плин часу. Усе навколо втрачало ясність. Якоїсь миті вона пішла до ванної кімнати, намагаючись віднайти своє відбиття в дзеркалі, та не змогла. Вона була майже нажахана. Тоді згадала, що дзеркало розбилося і впало до раковини.

— Сім років нещасть, — сказала вона вголос. — Мені буде 35. — Вона зачинилась і скористалася нагодою, щоб навмання майже автоматично натягнути на себе ще нічну сорочку та спідницю, а також пояс-корсет і декілька пар гольфів. Здавалося, що якщо коли-небудь настане світанок, то Метцґер просто зникне. Вона не була впевнена, що хоче того. Едіпа повернулася до кімнати і побачила Метцґера в самісіньких трусах-боксерах, який, засунувши голову під ліжко, міцно спав з ерекцією. Вона також завважила черевце, яке до того приховував одяг. На екрані новозеландці та турки нанизували один одного на багнети. Галасуючи, Едіпа кинулася до нього, впала зверху і почала його цілувати, намагаючись розбудити. Він розклепив свої блискучі очі і пронизав її поглядом, який вона аж ніби гостро відчула десь поміж грудей. Із її легень вирвалося гучне зітхання, яке, здавалося, немов казкова повінь, змила з неї всю її суворість, і вона обм’якла поруч нього, занадто слабка, щоб допомогти йому остаточно роздягнутися; минуло двадцять хвилин борсання та крутіння, і тут їй спало на думку, що він нагадує збільшену, короткочубу, маленьку дівчинку з лялькою Барбі та незворушним обличчям. Можливо, вона раз чи двічі засинала. Коли вона знову прокинулася, то зрозуміла, що з нею вже злягаються; вона почала поступово наближатися до сексуального крещендо, усе було наче під час зміни плану у сцені, коли камера вже почала рухатися. Надворі розпочалася гітарна фуга, і вона рахувала кожен новий електронний голос, допоки не дійшла до шести чи близько того, і згадала, що тільки три «Параноїки» грали на гітарах; тож, вочевидь, інші також мали б під’єднатися.

Вони так і зробили. Їхню з Метцґером кульмінацію супроводжувало одночасне зникнення всього світла у номері, усе, включно з телевізором, раптово згасло, стало мертвим і чорним. Дивне відчуття. «Параноїки» вибили запобіжник. Коли знову з’явилося світло, а вони з Метцґером лежали сплівшись у розкиданому від стіни до стіни одягу та розлитому бурбоні, то телек явив батька, собаку та Малюка Ігоря, що потрапили в пастку всередині «Жюстін», у якій темнішало з невблаганним зростанням рівня води. Першим у супроводі купи бульбашок утопився пес. Камера впіймала великий план Малюка Ігоря, який галасував і тримав руку на пульті керування. Щось там коротко замкнуло, Малюка Ігоря жахнуло струмом, ним почало теліпати, і він страхітливо зарепетував. Завдяки одвічному голлівудському нехтуванню правдоподібністю батька не било електричним струмом, тож він зміг виголосити прощальну промову, вибачаючись перед Малюком Ігорем і собакою за те, що втягнув їх у це, і жалкуючи, що вони не зустрінуться на небесах: «Твої оченята востаннє бачать татка. На тебе чекає спасіння. А на мене — геєна». Наприкінці його страдницькі очі заповнили екран, звук прибувалої води став оглушливим, наростала ця дивакувата музика з фільмів 30-х років з потужною саксофонною секцією, а потім усе стихло і з’явився напис «Кінець».

Едіпа скочила на ноги, перебігла до іншої стіни, обернулась і визвірилася на Метцґера.

— У них не вийшло! — вигукнула вона. — Наволоч, я виграла.

— Ти виграла мене, — посміхнувся Метцґер.

— Що тобі про мене розповідав Інверариті? — нарешті спитала вона.

— Що з тобою не буде легко.

Вона заголосила.

— Вертайся, — сказав Метцґер. — Ну.

Трохи згодом вона сказала: «Я повернуся». Так вона і зробила.

3

А тоді обставини не забарилися досить цікаво обернутися. Якщо кінцевою метою, крім відкриття того, що вона називала «системою Трістеро», чи часто просто «Трістеро» (ніби то була чиясь таємна назва), було покласти край її ув’язненню в башті, то за логікою та ніч її зради із Метцґером була вихідною точкою цього; так, за логікою. І, можливо, саме це їй найбільше і допікатиме — як воно все логічно збіглося. Неначе (як вона здогадалася першої ж миті в Сан-Нарцисо) це було одкровення, яке поступово відкривало все довкола неї.

Найбільшим одкровенням була колекція марок, що залишилася після Пірса, і яка йому часто замінювала саму Едіпу — тисячі маленьких кольорових вікон у глибокі анфілади простору та часу: савани, заполонені антилопами канна і газелями, галеони, що пливуть на захід у порожнечу, голови Гітлера, заходи сонця, ліванські кедри, алегоричні обличчя, яких ніколи не існувало, — ігноруючи її, він міг годинами вдивлятися у кожну з них. Вона ніколи цього не могла збагнути. Думка про те, що тепер це все треба інвентаризувати й оцінювати, лише додавала їй головного болю. У неї не виникало жодної думки про те, що вони можуть їй про щось розповісти. А ще коли у неї не було відповідного настрою чи передчуття, яке викликає спершу щось одне, потім — інше, уже щось геть несподіване, то про що, урешті-решт, могли їй розповісти німотні марки, які продовжували залишатися хіба колишніми суперниками, як і вона, ошуканими смертю, уже майже розбитими на лоти на шляху до невідомої кількості нових господарів?

Усе ставало дедалі серйознішим, через передчуття, яке виникло завдяки листу від Мучо або через той вечір, коли їх з Метцґером занесло до чудернацького бару, відомого як «Кінескоп». Потім вона не могла пригадати, що саме сталося спершу. У самому листі не було нічого особливого — він надійшов у відповідь на одну з її періодичних, безладних чи не дуже, записок, які вона надсилала йому двічі на тиждень й у яких вона не зізналася про той епізод з Метцґером, бо відчувала, що Мучо якось і так дізнається. А відтак на танцюльках студії звукозапису КЯУХ знову позиратиме вздовж блискучої підлоги спортзали, де в одній з велетенських замкових шпарин, намальованих на баскетбольному майданчику, видивиться її, ту, яка недоладно вимахуватиме руками, ніби вертикально пливучи на спині, і яку підбори робили вищою на дюйм за будь-якого хлопця, сімнадцятирічна Шерон, Лінда чи Мішель, про яку відомо, що вона в темі, чиї оксамитові очі врешті-решт, за статистикою, здибаються з очима Мучо та зреагують у відповідь, і тоді все станеться буденно, як воно буває, коли дізнаєшся, що не можеш зі своєї законослухняної голови викинути незаконне розбещення малолітньої. Їй була знайома ця схема, бо таке вже траплялося кілька разів, хоча заради справедливості треба сказати, що насправді Едіпа про це згадувала лише раз, теж десь о третій ранку, коли те питання ніби впало з темного світанкового неба: а чи не турбує його Кримінальний кодекс. «Звичайно», — відповів Мучо незабаром, і на тому все; та вона, здавалося, вчула ще щось у його тоні, щось середнє між роздратуванням і мукою. Тоді вона подумала, що, можливо, це роздратування є наслідком якогось вчинку. Вона колись теж була сімнадцятирічною, готовою сміятися майже над будь-чим, аж тоді усвідомила, що її здолали ніжністю, назвімо це так, якій вона так ніколи цілковито і не відкрилася, щоб остаточно не загрузнути. Це стримувало її від подальших запитань. Як і у всіх пояснень, чому вони не можуть знайти спільної мови, у цього теж був доброчесний мотив.