Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 3)

2

Тож вона залишала Кіннерет, навіть не здогадуючись, що вирушає до чогось нового. Мучо Маас стояв, тримаючи руки в кишенях, і з загадковим виглядом насвистував «Хочу твої ніжки цілувати[30]», новий запис гурту «Хворий Хер і Фольксваґени» (англійців, якими він тоді захоплювався, однак у яких не вірив), тимчасом як вона пояснювала, що має на деякий час поїхати до Сан-Нарцисо, щоб розібратися з Пірсовою бухгалтерією та документами, а ще зустрітися з Метцґером, співвиконавцем заповіту. Мучо, хоча й сумував через її від’їзд, та не впадав у розпач, тож вона дала йому вказівки класти слухавку, коли раптом зателефонує Гілеріус, і доглядати в саду орегано, яке опосіла чудернацька цвіль, і поїхала.

Сан-Нарцисо було на півдні, поблизу Лос-Анджелеса. Як і багато місцевостей у Каліфорнії, які мають назви, воно було не стільки містом, як збірним поняттям — округів перепису населення, районів, збудованих за допомогою спеціального цільового облігаційного займу, торговельних осередків, які розташовувалися вздовж під’їздних доріг, що вели до автостради. Але там була вотчина Пірса, а ще його штаб-квартира: саме тут десять років тому він починав перепродувати земельні ділянки, у такий спосіб заклавши наріжний камінь свого капіталу, на якому потім розбудував усе інше, хиткі й гротескні утворення, які, утім, сягали небес; і їй здавалося, що саме це робило цю місцевість особливою, надавало їй якоїсь незвичної аури. Але якщо між Сан-Нарцисо і рештою Південної Каліфорнії і була якась різниця, то, на перший погляд, вона була непомітною. Вона в’їхала у Сан-Нарцисо в неділю на орендованій «Імпалі[31]». Нічого не відбувалося. Мружачись від сонця, вона поглянула вниз схилом на обшир розкиданих будинків, які виростали із блякло-брунатної землі, як урожай на доглянутій грядці; їй пригадалася та мить, коли вона відкрила кришку транзисторного радіоприймача, щоб замінити батарейку, і вперше в житті побачила електронну друковану плату. Із висоти цього ракурсу упорядковане мереживо будинків і вулиць постало перед нею з такою ж несподіваною дивною ясністю, мов на електронній платі. Хоча на радіо вона розумілася навіть менше, аніж на південних каліфорнійцях, та в обох випадках у зовнішньому впорядкуванні прозирав певний заплутаний сенс із якимось потаємним значенням. Здавалося, друкована плата могла б їй розповісти про що завгодно (якби вона спробувала розібратися в ній), тож уже в її перші хвилини перебування у Сан-Нарцисо десь на самій межі її усвідомлення замайоріло якесь одкровення. Увесь обрій довкола був затканий смогом, сліпуче сонце забарвлювало передмістя у яскраві пастельні кольори, здавалося, вони із «Шеві» опинилися тут у час чудернацького релігійного звершення. Так, ніби на якійсь іншій частоті були вимовлені слова або ж долинули з невидимого звідси епіцентру смерчу, що обертався занадто повільно, щоб її гаряча шкіра відчула прохолоду від його подуву. Принаймні їй так задавалося. Вона згадала про свого чоловіка Мучо, який намагався увірувати у свою роботу. Чи не було це його відчуття подібним до того, коли він крізь звуконепроникне скло спостерігав за котримсь зі своїх колег з одягненими навушниками, коли той ставив наступний запис і рухався, наче священик на помазанні з кадилом і потіром, уже розчинившись у голосі, співах, музиці, її посланні, купаючись у ній, проникаючи в неї, так, як поводять себе всі віряни; чи знав Мучо, стоячи біля студії А та зазираючи всередину, що навіть якби він почув це, то навряд чи так само увірував би.

Та ось, чи то через хмару, що затулила сонце, чи то від того, що згустився смог, вона оговталася і через це порушила «мить релігійного звершення», хоч би чим там воно було; вона рвонула з місця і помчала на швидкості близько 70 миль на годину співучим асфальтобетоном автостради, яка, на її думку, прямувала у бік Лос-Анджелеса, а потім їхала районом, який майже повністю складався зі смуг вузьких узбіч, на яких вишикувалися автосалони, нотаріальні контори, придорожні кафе-кінотеатри, невеликі офісні будівлі та заводи, чиї номери адрес спершу перевалили за сімдесят тисяч, а там і за всі вісімдесят. Вона й не знала, що бувать такі великі номери адрес. Це видавалося неприродним. Ліворуч від неї з’явилися криті видовжені й широкі рожеві будівлі, оточені милями паркану з колючим дротом, що деінде переривався вартовими вежами: згодом промайнув головний вхід, обабіч нього — дві шестидесятифутові ракети, на кожному носовому конусі яких невигадливими літерами була виведена назва «ЙОЙОДИНА[32]». Це був підрозділ «Ґалактронікс», який належав корпорації «Йойодина», один з велетів аерокосмічної промисловості, на якому працювало багато мешканців Сан-Нарцисо. Вона дізналася, що, володіючи значним пакетом акцій, Пірсові якось довелося брати участь у перемовах і вдалося домовитися з муніципальною податковою службою, щоб розмістити «Йойодину» тут, на першій лінії. Якщо вже тобі випала доля бути батьком міста, то мусиш так чинити, пояснював він.

Колючий дріт знову поступився місцем знайомій вервечці бежевих збірних будівель зі шлакоблоків, у яких розташовувалися офіси торговців оргтехнікою, виробників герметиків, газових балонів, застібок, склади тощо. Усіх їх заспокоїла та паралізувала неділя, усіх, крім поодиноких бюро нерухомості або стоянок для вантажівок. Едіпа вирішила зупинитися у наступному мотелі, хай яким він буде відразливим, оскільки зараз спокій і чотири стіни видавалися їй жаданішими, аніж ця ілюзія швидкості, свободи, вітру у волоссі та мінливий краєвид. Вона уявляла, що насправді дорога — це голка, яка десь попереду встромлена у вену автостради, у вену, яка живить наркомана Лос-Анджелес, робить його щасливим, зрозумілим, захищає від болю чи того, що в тому місті вважається болем. Але якби навіть Едіпа була одним маленьким кристаликом «білого коника[33]», розчиненим у Лос-Анджелесі, то за її відсутності місто продовжувало б ловити той самий кайф.

Проте, побачивши черговий мотель, вона якусь мить вагалася. На пофарбованому листовому металі на тридцять футів угору височіла німфа, зображена з білою квіткою в руці; на вказівнику, який світився попри сонячну погоду, значилося «Палати Ехо». Обличчя німфи багато в чому скидалося на обличчя Едіпи, проте її це вразило менше, ніж та прихована повітродувна система, що примушувала постійно коливатися серпанковий хітон німфи, під час кожного помаху відкриваючи величезні, окраплені кіноваррю груди та стрункі рожеві стегна. Вона усміхалася яскравою відвертою усмішкою, не зовсім такою, як у шльондр, але й не схожою на усмішку німфи, яка марніє з любові. Едіпа заїхала на парковку, вийшла з машини і трохи постовбичила у застиглому повітрі під палючим сонцем, споглядаючи, як штучний буревій над нею коливає хітон у п’ятифутовій амплітуді. Згадувала своє видиво повільного смерчу та нерозчутих нею слів.

Як на той час, який вона збиралася тут пробути, номер її цілковито влаштовував. Його двері виходили на видовжене подвір’я з басейном, поверхня якого нині була незворушна та виблискувала на сонці. У віддаленому кінці двору був водограй з іще однією німфою. Все завмерло. Якби навіть за іншими дверима хтось жив чи наодинці зі своїм деренчливим кондиціонером спостерігав за нею крізь вікна, вона все одно б нікого не побачила. Адміністратор готелю на ім’я Майлз, недоук років шістнадцяти, із бітлівською зачіскою, у шерстяному піджаку на один ґудзик, без лацканів і вилогів, ніс її багаж і наспівував собі, а можливо, і їй:

Пісня Майлза

Для Фрагу я товстий, Весь час мені торочиш, Коли мене ти хочеш попустить. Але я в темі шарю, так, ага, А ти закрий губешник свій, ага, Для Фрагу може я й товстий Та все ж і не худий для Свіму[34].

— Як мило, — прокоментувала Едіпа, — а чого ти співаєш з англійським акцентом, якщо говориш без нього?

— То все через мій гурт, — пояснив Майлз, — «Параноїки». Ми ще новачки. Наш менеджер каже, що співати треба саме так. Ми дивимося купу англійських фільмів для засвоєння вимови.

— Мій чоловік — диск-жокей. — Едіпа захотіла допомогти. — Це лише тисячоватова станція, але, якщо у вас є якийсь запис, я могла б дати йому, щоб він поставив у ефір.

Майлз зачинив за собою двері і, хитро зблиснувши очима, почав іти на неї:

— Що ви за це хочете? Ви хочете того, що я думаю? Так, якщо хочете знати — я справжній пайола-пацан[35].

Едіпа схопила, що було під рукою, і це виявилася схожа на кроляче вухо антена від телевізора, що стояв у кутку.

— Ох, — зупинився Майлз, блиснувши очима з-під чуба, — ви теж мене ненавидите.

— Ти справді параноїк, — сказала Едіпа.

— У мене молоде гладеньке тіло, — сказав Майлз, — Я думав, що старші ципи задля цього і приїжджають. — Він забрався, лише вимотавши з неї півбакса за принесені сумки.

Тієї ж ночі заявився юрист Метцґер. Він виявився настільки гарним, що Едіпа навіть спершу подумала, що вони — хтось із тих, що нагорі, — у такий спосіб пожартували з неї. Він мав би бути актором. Він стояв у проймі дверей, — позаду нього у лагідних відблисках нічного неба мерехтливо мовчав видовжений басейн, — промовляючи «Місіс Маас» з нотками докору у голосі. Його величезні променисті очі із зухвалими віями розпусно усміхалися до неї; вона роззирнулася довкола, шукаючи рефлектори, мікрофони, кабелі камер, але був лише він і вишукана пляшка французького Божоле, яку, за його зізнанням, він торік відчайдушно і протизаконно провіз контрабандою до Каліфорнії прямісінько повз прикордонників.