Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 2)
Едіпа не розуміла, чому він ще й досі був таким засмученим. Коли вони одружилися, він уже два роки працював на радіостанції КЯУХ[20], й автосалон на тьмяній ревучій транспортній артерії залишився так само далеко, як Друга світова та Корейська війни для старшого покоління чоловіків. Можливо, хай Господь милує, йому варто було взяти участь у війні: япошки на деревах, німчури на «тиграх», азіати з трубками-плювачками вночі — він зміг би це забути раніше, аніж той свій автосалонний жереб, який марудив його впродовж п’яти років. П’ять років. Ти заспокоюєш їх, коли вони прокидаються, обливаючись потом, чи голосять щось мовою поганих снів, так, ти стримуєш їх, заколисуєш, і одного дня це минає: їй це все було знайоме. Але ж коли Мучо мав усе це забути?
Вона підозрювала, що місце диск-жокея (яке він дістав завдяки своєму приятелю, рекламному менеджеру на КЯУХ, що раз на тиждень відвідував автосалон, оскільки радіостанція виступала спонсором) було способом пролізти на програму Топ-200, і навіть у новини, що тарабарщиною лунали з радіо — усі ці оманливі мрії підліткових жадань бути лише буфером між ним і тим автосалоном.
Він занадто увірував в автосалонний жереб і геть не йняв віри радіостанції. А подивитися на нього тепер, у сутінковій вітальні, — кружляє, немов великий птах, усміхається, описуючи широкі кола, прямуючи у висхідному потоці до спітнілого шейкера з алкоголем, — то можна подумати, що все мир і тишина, блаженна сторона.
Допоки він не відкрив рота.
— Сьогодні Фанч, — наливаючи, розповідав він їй, — покликав мене до себе, хотів поговорити про мій образ, який йому не подобається. — Фанч — це режисер програми та найбільший ворог Мучо. — Тепер я для них надто перчений. А від мене вимагається вдавати чи то молодого батька, чи то старшого брата. Фанч вважає, що ці малі ципи, які дзвонять із замовленнями, — сама тобі хтивість, як вважає Фанч, — тремтять від кожного мого слова. Тож тепер мені потрібно записувати всі телефонні розмови, Фанч особисто буде редагувати все, що вважатиме образливим, тобто редагуватиме всі мої репліки. Цензура, сказав я йому, Фанч-підслуханч, бовкнув я і чкурнув. — У них із Фанчем так завжди приблизно раз на тиждень.
Вона показала йому лист від Метцґера. Мучо все знав про неї та Пірса: усе скінчилося за рік до їхнього з Мучо одруження. Він прочитав лист і, полохливо кліпаючи очима, відсторонився.
— Що мені робити? — запитала вона.
— О, ні, — сказав Мучо, — тут уже без мене. Тільки не я. Я не можу правильно вирахувати навіть наш податок на прибуток. Виконуй заповіт, більше я тобі нічого не скажу, зустрінься з Розманом. — Це їхній адвокат.
— Мучо. Венделл.
— Угу, угу. Я про те й кажу, Ед. Я в цьому не спеціаліст.
Тож наступного ранку вона так і зробила: пішла й зустрілася з Розманом. Минуло півгодини, допоки вона, малюючи та перемальовуючи перед дзеркалом на туалетному столику темні лінії на повіках, які щоразу уривалися чи вигиналися норовливою хвилею, змогла відкласти щіточку. Після ще одного дзвінка о третій ранку вона майже всю ніч була на ногах, його вимогливе дзеленчання мало не довело її до серцевого нападу — ще мить тому мовчазний апарат раптом вибухнув вереском. Вони одночасно прокинулися й лежали, розімкнувши обійми, не бажаючи навіть дивитися одне на одного під час перших кількох дзвінків. Зрештою, розуміючи, що їй вже нічого втрачати, вона взяла слухавку. То був доктор Гілеріус, її мозкоправ, тобто психотерапевт. Проте його голос нагадував голос Пірса, що вдає гестапівця.
— Я ж не розбудив вас, так? — почав він стримано. — У вас переляканий голос. Що там ті піґулки, не допомагають?
— Я їх не вживаю, — сказала вона.
— Думаєте, вони можуть вам зашкодити?
— Я не знаю, що в них.
— Ви не вірите, що це просто заспокійливе.
— А я маю вам довіряти? — Вона йому не довіряла, і те, що він сказав далі, пояснювало, чому саме.
— Нам усе ще потрібна сто четверта для мосту. — Сухий смішок. Міст, die Brücke, його улюблена назва експерименту, в якому на широкій вибірці домогосподарок з передмістя він допомагав приватній лікарні досліджувати ефекти ЛСД-25, мескаліну, псилоцибіну[21] та споріднених наркотиків. Внутрішній міст. — Коли вас можна буде внести у наш розклад?
— Ні, — сказала вона, — вибирайте з півмільйона інших. Зараз третя ранку.
— Ви нам потрібні. — У повітрі над її ліжком утворився — вона його так і бачила — добре відомий портрет Дядька[22], що розвішаний у всіх наших поштових відділеннях, його очі хворобливо вилискують, його запалі жовті щоки густо нарум’янені, його палець вказує їй межи очі. Ти мені потрібна. Вона ніколи не запитувала доктора Гілеріуса навіщо, боячись усього того, що може почути у відповідь.
— У мене вже й без наркотиків зараз галюцинація.
— Не описуйте її, — квапливо сказав він. — Гаразд. Чи не хочете ви поговорити ще про щось?
— Хіба це я вам дзвоню?
— Думаю, що так, — сказав він, — у мене таке відчуття. Це не телепатія. Та взаєморозуміння з пацієнтом — то іноді курйозна штука.
— Тільки не тепер. — Вона поклала слухавку. І потім не змогла заснути. І провалитися їй крізь землю, якщо вживатиме видані ним піґулки. Буквально провалитися. Вона йому так і сказала, що не хоче ні на що підсідати.
— І що, — знизав він плечима, — хіба ви не підсіли на мене? Тоді можете бути вільні. Ви вилікувані.
Вона не пішла. Не тому, що цей мозкоправ мав над нею якусь темну владу. А тому, що простіше було лишитися. Хто знає, коли вона вилікується? Тільки не він — він сам це визнавав.
— Піґулки бувають різні, — виправдовувалася вона. Гілеріус лише продовжував корчити гримаси. У нього було повно подібних дивовижних відхилень. Його теорія полягала в тому, що обличчя теж можна застосовувати так само, як пляму Роршаха[23], яка спонукає до розповіді, чи як малюнки ТАТ[24], що спонукають сказати у відповідь потрібне слово. Чом би й ні? Він стверджував, що якось за допомогою свого номера 37 вилікував випадок істеричної сліпоти. Це була «Фу Манчу[25]» (одна з-поміж багатьох гримас, що, наче німецькі симфонії, мали номер і назву) — кутики очей підняті догори за допомогою вказівних пальців, відтягнуті середніми пальцями ніздрі, широко розтягнений мізинцями рот і висолоплений язик. У виконанні Гілеріуса це справді бентежило. І справді, коли галюцинація Едіпи у вигляді Дядька Сема потьмяніла, її місце посіла гримаса «Фу Манчу» і вже лишалася з нею аж до світанку. Тож у неї не було жодного бажання зустрічатися з Розманом.
Але у Розмана також була безсонна ніч, що минула у розмірковуваннях про телепрограму з Перрі Мейсоном[26], яку показували ввечері напередодні та яку любила його дружина, а у самого ж Розмана до неї було двоїсте ставлення, оскільки він прагнув бути таким самим успішним адвокатом, як Перрі Мейсон, але через те, що це було неможливо, водночас хотів знищити Перрі Мейсона, накопавши на нього компромат. Едіпа заявилася трохи неочікувано, заскочивши свого перевіреного сімейного адвоката зненацька, коли той з винуватою квапливістю запихав у шухляду столу стос різних за кольором і розміром документів. Вона знала, що то була чернетка «Професія проти Перрі Мейсона. Не такі вже й гіпотетичні обвинувачення», розпочата ще тоді, коли ТВ-шоу вперше вийшло в ефір.
— Не пригадую, щоб коли бачила вас з винуватим виглядом, — сказала Едіпа. Вони часто їздили машиною до однієї групи колективної терапії у компанії з фотографом із Пало-Альто[27], який вважав себе волейбольним м’ячем. — Це гарний знак, хіба ні?
— Ви могли бути шпигуном Перрі Мейсона, — сказав Розман. Трохи поміркувавши, він додав: — Ха, ха.
— Ха, ха, — сказала Едіпа у відповідь. Вони перезирнулися. — Мені треба виконувати заповіт, — сказала вона.
— Ну, тоді вперед, — сказав Розман, — я вас не затримую.
— Та ні, —- сказала Едіпа і все йому розповіла.
— Як він міг так вчинити? — спантеличено сказав Розман, перечитавши листа.
— Тобто — померти?
— Ні, — сказав Розман, — назвати вас повіреною у виконанні його заповіту.
— Він був непередбачуваний. — Вони вийшли поснідати. Розман пробував загравати з нею ногою під столом, та вона була в чобітках і нічого такого не відчувала. Тож, маючи такий захист, вона вирішила просто не звертати уваги.
— Тікайте зі мною, — сказав Розман, коли принесли каву.
— Куди? — поцікавилася вона. На цьому його заціпило.
Уже в офісі він окреслив те, що на неї чекало: щонайприскіпливіше вивчити видаткові книги та сам бізнес, пережити затвердження заповіту судом, зібрати всі борги, скласти перелік активів, зробити оцінку нерухомого майна, вирішити, що ліквідувати, а що залишити, сплатити позови на відшкодування збитків, упорядкувати податки, роздати спадщину…
— Агов, а хтось може зробити це за мене? — спитала Едіпа.
— Я, — сказав Розман, — лише дещо з цього, звичайно. А вам хіба це не цікаво?
— Що саме?
— Те, про що зможете дізнатися.
У перебігу справи на неї чекало багато відкриттів. І це головним чином стосувалося не Пірса Інверариті чи її самої, а чогось іще, чогось, що повсякчас залишалося поза увагою. З’явилося відчуття загальмованості, відчуження, усе було розмите, наче у розфокусованому фільмі, у якому кіномеханік не навів чіткість. А ще вона тишком приміряла на себе чудернацьку роль Рапунцель[28] — журливої дівчини, якимось магічним чином ув’язненої межи сосен і солоних туманів Кіннерета, яка чекає на того, хто б їй сказав: «Агов, спусти вниз своє волосся». Коли цим кимось виявився Пірс, вона втішено повитягала всі шпильки та бігуді і шелесткою, граційною лавиною розпустила коси, одначе, заледве Пірс подолав півшляху нагору, її викохане волосся під впливом якоїсь зловісної ворожби перетворилося на величезну незакріплену перуку, і той гепнувся додолу, прямісінько на зад. Та він безстрашний, можливо, скориставшись однією з багатьох своїх кредиток як відмичкою, відімкнув замок на дверях її вежі, зійшов мушлеподібними сходами нагору, звідкіля, власне, йому і слід було б починати, якби він був від природи хитрішим. Проте все, що тоді насправді відбувалося між ними, так і не звільнилося б із ув’язнення у цій вежі. У Мехіко вони якось натрапили на виставку картин чудової іспанки у вигнанні Ремедіос Варо: на центральній картині триптиху під назвою «Bordando el Manto Terrestre[29]» багато тендітних дівчаток з личками у формі серця, величезними очима, золотавими кучериками були ув’язнені в горішній кімнаті круглої вежі і вишивали щось схоже на гобелен, який звисав з вікон у порожнечу, безнадійно силкуючись її заповнити: адже на цьому гобелені містилися всі інші будівлі й істоти, усі хвилі, кораблі та ліси на землі, і гобелен був цілим світом. Вражена, Едіпа стояла перед картиною і плакала. Ніхто цього не помітив; на ній були темно-зелені булькаті окуляри. На мить вона подумала, що якби скельця окулярів щільно прилягали до її очниць, то сльози заповнили б усю лінзу і ніколи б не висихали. У такий спосіб вона могла б завжди носити із собою смуток цієї миті й дивитися на світ крізь оптику цих сліз, цих особливих сліз, немовби з кожним новим плачем відкриваючи важливі, але поки що невідомі шляхи. Вона поглянула на свої ноги, уже знаючи завдяки малюнку, що те, на чому вона стояла, було лише сплетене в її власній вежі за кілька тисяч кілометрів звідси, і лише випадково було відоме як Мехіко, тож Пірс нізвідки її і не забирав, а отже, й не було ніякої втечі. Що ж змушувало її так бажати втекти звідти? Так, полонене дівча, маючи багато часу на роздуми, зрештою усвідомило, що ця вежа, її висота і форма були випадковими, як і її его: насправді її там утримувала магія — невідома та зловісна, яка з невідомих причин з’являлася звідкись іззовні. Не маючи жодних інших приладів, окрім внутрішнього страху та жіночої хитрості, щоб дослідити ту невизначену магію, щоб зрозуміти, як вона працює, щоб виміряти напругу її поля, порахувати її силові лінії, вона могла скотитися до забобонів або ж захопитися чимось корисним, наприклад вишиванням, чи зійти з глузду, або ж вийти заміж за диск-жокея. А що лишається, якщо вежа повсюди, а лицар-рятівник не може здолати її магії?