Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 29)

— Тож вони просто зосталися, — сказав Бортц, — і зберігали конспірацію. Інші іммігранти приїжджають до Америки у пошуках свободи від тиранії, вони переймають культуру, асимілюються тут, у цьому плавильному казані. Із початком Громадянської війни більшість з них як ліберали вступають у військо, щоб боротися за збереження Союзу. Але, вочевидь, не Трістеро. Єдине, що вони зробили, — це змінили напрям свого протистояння. Не зазнаючи протидії, вони до 1861 року вже встигли добре утвердитися. Поки «Поні Експрес» змагаються з пустелями, дикунами і бічними вітрами, Трістеро проводить для своїх співробітників інтенсивні курси діалектів сіу й атабаска[200]. Вдаючи із себе індіанців, їхні посланці проникають на захід. Вони щоразу дістаються узбережжя без жодних втрат і навіть без жодної подряпини. Тепер вони особливу увагу приділяють мовчанню, перевтіленню, протидії, яку ховають під маскою лояльності.

— А як щодо Коенової марки? Заки Усі Ждемо Мрійної Трістерової Імперії.

— За часів свого становлення вони були відкритіші. Пізніше, коли за них взялися федерали, вони почали застосовувати марки, що виглядали майже кошерно.

Едіпа знала їх напам’ять. На 15-центовій темно-зеленій марці випуску «Колумбової Виставки» 1893 року («Колумб сповіщає про своє відкриття») обличчя трьох придворних куртьє[201] праворуч, які отримують цю звістку, були невловимо змінені, щоб показати вираз неконтрольованого переляку. На 3-центовій випуску «Матері Америки», погашеній у День матері[202] 1934 року, квіти ліворуч внизу «Матері» Вістлера[203] були замінені венериною мухоловкою, беладонною, сумахом отруйним та іншими рослинами, яких Едіпа ніколи не бачила. На випуску 1947 року з нагоди сторічного ювілею поштової марки та на честь великої поштової реформи, яка ознаменувала початок кінця для приватних кур’єрських служб, голова вершника «Поні Експрес» внизу ліворуч була повернута під неприродним, несумісним із життям, кутом. На 3-центовій марці насиченого фіолетового кольору стандартного випуску 1954 року на обличчі статуї Свободи блукала ледь помітна загрозлива посмішка. Випуск з нагоди Брюссельської виставки 1958 року, де на фото павільйона США, зробленого з повітря у Брюсселі, безпомильно вгадувався силует коня з вершником, що стояв дещо віддалік крихітних відвідувачів виставки. Була ще марка «Поні Експрес», яку Коен показував їй під час перших відвідин, Лінкольнівська 4-центова «Поштобий звір США», зловісна 8-центова авіапоштова, яку вона бачила на листі татуйованого моряка в Сан-Франциско.

— Інтригує, — сказала вона, — якщо тільки ця стаття не підробка.

— Це досить легко перевірити, — Бортц дивився їй прямісінько в очі. — Чому б тобі цього не зробити?

Зубний біль посилювався, їй ввижалися безтілесні зловісні голоси, від яких годі було заховатися, м’яка пітьма дзеркал, із яких щось намагалося вийти, і порожні кімнати, що чекали на неї. І не існувало таких гінекологічних тестів, щоб визначити, чим вона вагітна.

Одного дня їй зателефонував Коен, щоб сказати про остаточну домовленість щодо продажу з аукціону колекції марок Інверариті. Трістерові «фальсифікати» мали йти лотом 49.

— І ще дещо тривожне, міз Маас. На сцені з’явився новий заявний учасник аукціону, про якого ніколи не чув ні я, ні жодна з місцевих організацій. Таке рідко трапляється.

— І що з того?

Коен пояснив, що бувають наявні учасники аукціону, присутні на аукціоні особисто, та заявні учасники, які надсилатимуть свої ставки поштою. Ці ставки аукціонна організація запише у спеціальну книгу заявок, звідси й назва. Й у цьому разі ім’я осіб, ставки яких відбуватимуться за «книгою», не розголошується.

— А як вам тоді відомо, що це новий учасник?

— Чутками світ повниться. Надто він потайний — працює через агента К. Морріса Шрифта, дуже шановану, доброчесну людину. Морріс учора зв’язався з організаторами аукціону, щоб повідомити їм, що його клієнт хоче заздалегідь перевірити наші фальсифікати лоту 49. Зазвичай це не викликає жодних заперечень, якщо відомо, хто хоче оглянути лот, і якщо він готовий сплатити всі поштові збори та страховку і повернути увесь вміст упродовж 24 годин. Але Морріс щодо цих питань поводився досить загадково — не назвав ні імені свого клієнта, ні надавав будь-якої іншої інформації про нього. За винятком того, що, як Моррісу відомо, він не належить до цього кола. І зрозуміло, що вони як консервативний аукціонний дім вибачилися і відмовили.

— І що ти про все це думаєш? — спитала Едіпа, уже й так усе знаючи.

— Що наш таємничий покупець може бути від Трістеро, — сказав Коен. — Вони побачили опис лота в аукціонному каталозі. І хочуть вберегти від непосвячених докази існування Трістеро. Цікаво, яку вони ціну запропонують.

Едіпа повернулася до «Палат Ехо» і аж до заходу сонця пила бурбон, а потім запала глибока темрява. Тоді вона виїхала з готелю та якийсь час ганяла автострадою з вимкненими фарами, щоб подивитися, що з того буде. Та янголи її берегли. Невдовзі як перейшло за північ, вона опинилася в телефонній будці у безлюдному, незнайомому і неосвітленому районі Сан-Нарцисо. Замовила розмову з «Грецьким Способом» у Сан-Франциско, потім мелодійному голосу на тому кінці дроту описала вугруватого пухнастоволосого Інаморато Анонімного, із яким там розмовляла, і чекала, а тим часом їй на очі наверталися незбагненні сльози. Минуло півхвилини бряцання склянок, вибухів сміху, звуків музичного автомата. Тоді він підійшов.

— Це Арнольд Снарб, — схвильовано сказала вона.

— Був у туалеті для хлопчиків, — сказав він. — Туалет для дорослих забитий.

Не довше ніж за хвилину вона йому швиденько розповіла про те, що дізналася про Трістеро і що сталося з Гілеріусом, Мучо, Метцґером, Дріблеттом і Фалопяном.

— Тож ви, — сказала вона, — єдиний, хто у мене залишився. Я не знаю і не хочу знати вашого імені. Та я мушу знати, чи ви перебуваєте з ними у змові. Чи була підлаштована ця випадкова зустріч і розповідь про поштовий ріжок? Бо для вас це міг бути лише розіграш, а для мене кілька годин тому він перестав ним бути. Я напилась і поїхала ганяти цими автострадами. Наступного разу я можу бути ще менш розсудливою. Заради Бога, життя людського, будь-чого, що ви там поважаєте, будь ласка. Допоможіть мені!

— Арнольде, — сказав він на тлі відлуння гамору з бару.

— Досить, — сказала вона, — вони мене задовбали. Віднині я більше не граюся в ці ігри. Ви вільні. Звільнені. Можете мені розповісти.

— Уже надто пізно. — сказав він.

— Для мене?

— Для мене. — Поки вона спромоглася запитати його, що він мав на увазі, він поклав слухавку. Монет більше не було. За той час, який вона б витратила, щоб десь розміняти купюру, він уже зникне. Вона геть самотня стояла посеред ночі між муніципальною будкою й орендованою машиною і намагалася стати обличчям до моря, проте втратила орієнтацію. Вона повернулася, крутнувшись на підборі, однак гір теж не змогла віднайти. Наче між нею та рештою землі не було жодних перешкод. Тієї миті щезло Сан-Нарцисо (цілковита загубленість, миттєва, сферична і звук мелодії бездоганного оркестру, яка ніжно бриніла поміж зірок), позбулося залишків своєї унікальності для неї та знову стало просто назвою у поєднанні з корою і мантією Американського континенту. Пірс Інверариті справді був мертвий.

Вона йшла вздовж залізничної колії поруч із шосе. Подекуди рейки відгалужувалися і тяглися на територію фабрики. Можливо, цими фабриками також володів Пірс. Хоча яка тепер різниця, хай йому навіть належало все Сан-Нарцисо. Сан-Нарцисо — то тільки назва; випадок у хроніці кліматичних змін наших сновидінь і денних спогадів про ці сновидіння, мить існування грозового фронту чи торнадо на тлі могутніших континентальних звершень — уривчасті пориви вітру, зітканого зі страждань і потреб, переважання вітрів достатку. Цьому не було кінця, Сан-Нарцисо не мало кордонів. Ніхто й не знав, як їх накреслити. Тижні вона присвятила себе відшукуванню сенсу у тому, що залишив по собі Інверариті, навіть не підозрюючи, що тією спадщиною була вся Америка.

Чи була взагалі Едіпа Маас його спадкоємицею, чи, можливо, цей пункт і справді вносився або ж зашифровувався у заповіті без відома Пірса, який на той час надто переймався черговим безрозсудним розширенням статків, чи йому просто щось стрелило в голову? Вона ніколи більше не могла викликати у пам’яті образу померлого, вигляду його одягу, постави, не могла заговорити й отримати відповідь, так само як не могла співчувати його пошукам виходу з глухого кута створеної його власними зусиллями загадки.

Хоча він ніколи й не говорив з нею про справи, вона знала, що в ньому була частка, яка ніколи не вичерпувалася і тривала нескінченним рядком десяткового дробу; її кохання, хай там як, було несумісним з його потребою владарювати, видозмінювати світ, створювати нові перспективи, множити власні суперечності і збільшувати темпи зростання.

— Усе має крутитися, — якось сказав він їй, — оце й уся таємниця, усе має крутитися. Пишучи заповіт, охоплений лихими передчуттями, він мав знати, чим закінчаться ці каруселі. Він міг написати той заповіт лише для того, щоб завдати клопоту колишній коханці, — цинічно впевнений, що вона його викинула зі своєї пам’яті, і тому вирішив нагадати про себе саме так. Він міг це важко переживати. Та от тільки вона про це не знала. Він міг сам дізнатися про Трістеро і зашифрувати його в заповіті, вчиняючи так через упевненість, що вона їх знайде. Чи, може, він навіть спробував пережити смерть як параною; як змову проти когось, кого він любив. Чи не виявиться врешті-решт, що це збочене породження не по зубах навіть самій смерті — можливо, ця хитромудра витівка із заповітом, що зародилася в його невеселій віце-президентській голові, така складна і заплутана, що навіть темному Янголу несила її зрозуміти і усвідомити всі її можливі наслідки? Невже щось із всього цього вдалося, і Інверариті в такий спосіб зумів побороти смерть?