Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 31)

Уся ця «втаємниченість» лишає нас наодинці з його досить специфічними текстами, які він, за винятком передмови до збірки «Відсталий учень» («Slow Learner», 1984), практично не коментує. Однак, як на мене, складність прози Пінчона — це перебільшення, легенда, адже за наявності досить гарних допоміжних коментарів і навичок уважного читання (радше навіть перечитування) його твори не видаються аж настільки «темними», «нечитабельними» чи розрахованими винятково на занудних інтелектуалів. Якщо порівняти його, скажімо, із деякими текстами сучасного американського «загубленого генія постмодернізму» Джозефа Макелроя, то Пінчон видаватиметься хоч і не простим, але принаймні таким, якого можна, доклавши певних зусиль, зрозуміти.

Певна річ, можна було б дати розгорнуті й докладні примітки до цього видання, прояснити абсолютно всі віднайдені дослідниками нюанси та натяки, і тоді книжка збільшилась би в обсязі десь утричі, та разом з тим повністю зникне насолода відшукування тих ідей самим читачем. А ТРП їх, повірте перекладачеві на слово, закодував безліч. І, власне, не треба забувати, що, за американською традицією, до художньої літератури (хіба що це не якесь спеціалізоване наукове видання) не подають жодних приміток, тож тамтешні читачі якось-то змушені обходитись навіть без усього того, що є у вас зараз.

Зважаючи на це, у примітках до роману подано лише найголовніші реалії, з’ясовано абревіатури й іншомовні слова-вирази. А цей супровідний есей покликаний накреслити лише декілька важливих контрапунктів та інтерпретацій, які допоможуть зорієнтуватися не так у смислах твору, як вказати шлях, де ті смисли віднайти. Маю сподівання на допитливого читача, який зможе відшукати значно більше, аби бажання було. Адже Пінчон — автор для тих, хто любить розгадувати загадки, читати між рядків і знає, що таке «алюзія». Зрештою, як сказано в романі: «Якщо знаєш, що це означає, знаєш, де дізнатися більше».

На перший погляд, фабула твору — нескладна та лінійна. Головна героїня — пересічна 28-річна домогосподарка з чудернацьким (як те часто буває в автора) ім’ям Едіпа нудьгується в подружньому житті, відвідує рекламні заходи та із задоволенням згадує свого екс-коханця, магната нерухомості Пірса Інверариті, аж раптом опиняючись (за влучним визначенням Едвіна Тернера, «полишаючи вежу заради лабіринту») у ролі детектива-переслідувача таємниці, пов’язаної із життям і смертю своєї колишньої пристрасті, а можливо — і з усією Америкою. Проте що ж змушує американців щороку купувати 15–20 тисяч примірників «Виголошення лоту 49», а критиків спонукає знов і знову повертатися до нього? Відомо, між іншим, що впродовж 1970–2015 років (подає дослідник Джеффрі Сіверз) про цей роман написали понад 330 статей, монографій і дисертацій — значно більше, ніж, наприклад, про «Лоліту» Набокова.

Із тексту стає зрозумілим, що сюжетні події відбуваються 1964 року, а Едіпа Маас — одноліток самого автора. Важливо, що добу Пінчон завжди відтворює з надмірною деталізацією та водночас з іронічним змішуванням реального й уявного, історичного та квазіісторичного. Найбільше його цікавить XX століття, а три його романи навіть об’єднують у своєрідну «каліфорнійську трилогію»:

— «Виголошення лоту 49» («The Crying of Lot 49», 1966) — 60-ті роки;

— «Внутрішня вада» («Inherent Vice», 2009) — 70-ті;

— «Винокрай» («Vineland», 1990) — 80-ті (і частково 60-ті).

Особливість стилю Пінчона полягає в тому, що, послуговуючись провідними символами доби та значущими деталями, він описує всю складність епохи з притаманним йому сарказмом, і до того ж так, що найважливіше залишається в підтексті. Певно, тільки специфічний гумор і ще, може, дурнуваті пісеньки, яких удосталь розкидано в усій його прозі, якось допомагають проковтнути гірку піґулку з невтішними думками письменника щодо Америки та світу.

Позірна хаотичність твору, багатоперсонажність (доволі відносна, порівняно з іншими його романами) і деяка сумбурність оповіді (чому ще «сприяє» особливий авторський синтаксис), що нібито нічим не закінчується, насправді має створити враження повноти життя, зробити описуване правдоподібним, оскільки буття постає у нашій свідомості саме таким: невпорядкованим, багатовимірним та, якщо вдуматися, доволі абсурдним, адже воно для нас нічим не закінчується, бо, за давнім прислів’ям, коли ми є — смерті нема, коли нас нема — смерть є. Смерть у романі — це теж лише зав’язка історії, поштовх до пошуків, які й не можуть закінчитися чимось конкретним, адже, найвірогідніше, як здогадується Едіпа, вона насправді шукає саму Америку, яку так своєрідно заповів Пірс Інверариті, зважаючи на притаманний нації «культ смерті» (обіграний у назві секти ACDC).

Загалом 60-ті у США постають у ТРП як напрочуд неоднозначний і цікавий історичний період. Серед визначних лейтмотивів доби легко помітити такі:

1) захоплення радіо (окрім поширення портативних приймачів і радіостанції як місця роботи Мучо, Інверариті ще говорить про радіосеріал «Тінь» і персонажів з нього) та телебаченням (мультиками та фільмами);

2) у музиці все під тотальним впливом «The Beatles»: згадується одна їхня пісня («Вона тебе любить»), а заголовок іншої пародіюється («Хочу твої ніжки цілувати»); на них натякає назва музколективу «Хворий Хер і Фольксваґени» (найвідоміша модель фольксваґенів називається «жук» (англ. beetle), що суголосно назві ліверпульської четвірки); показано американський гурт, який «купою дивиться» англійські телефільми заради правильного акценту. Важливо, що 1964 року «The Beatles» з колосальним успіхом виступили в Америці на шоу Еда Саллівана, що, можливо, і пояснює обрання Пінчоном саме цього року для розгортання сюжету;

3) якщо 70-ті минули під гаслом «ЛСД уже заборонили, а маріхуану ще ні», то у «Виголошенні лоту 49» приватна клініка використовує ЛСД задля експериментів, молодь тягає маріхуану в кишенях халатів, а Едіпа навіть вважає себе кришталиком «білого коника» («white horse» — сленгова назва героїну, «герконина») тощо;

4) танцюють усі, навіть глухонімі. Перераховано заледве не всі тодішні популярні танці — шимі, ватусі, танго, ту-степ, боса нова, слоп, фраг, свім і навіть щось химородне з «вимахуванням рук, як у вертикальному плаванні на спині»;

5) захоплення молоденькими дівчатами (німфетками) як модна тема, пов’язана з романом «Лоліта» (Пінчон, імовірно, відвідував курси Набокова в Корнеллі — цей виш двічі згадується в романі). Є два «Гумберти Гумберти» (про нього співають «Параноїки») — Мучо Маас і китаєлюб Нефастис. Це також актуалізує проблему інцесту.

Значна кількість літературознавців відзначає, що у ТРП фактичний історичний період у творах ніколи не є стовідсотково вірогідним. Американський письменник повсякчас не дозволяє читачу забути про те, що він постмодерніст і його розуміння історії — іронічне. Звідси своєрідне «метаісторичне» бачення ним розвитку людства. Так, зокрема, у «Виголошенні лоту 49» є промовиста «помилка» (зумисна чи випадкова — це вже як кому до смаку), коли Пінчон, пишучи про 1864 рік, називає тодішнім російським царем Миколу II, тоді як він почав правити лише за тридцять років потому, а тоді мав би бути Олександр II. Можливо, це зроблено, щоб поєднати Niccolo з «Трагедії кур’єра» та Nicholas II, своєрідно пов’язавши історичне та псевдоісторичне.

У подібний спосіб Пінчон (ре)конструює події постання «Спільноти Пітера Пінґвіда». Він називає реальні назви крейсерів конфедератів «Алабама» і «Самтер», що задіює відповідний історичний контекст. Як відомо, Самтер — це округ у штаті Алабама. Також Самтер — це форт поблизу міста Чарлстон (штат Південна Кароліна), з обстрілу якого 12 квітня 1861 року почалася Громадянська війна в США (війна Півночі та Півдня). За версією Мартіна Пола Іва, усю інформацію щодо вигаданої «Спільноти Пітера Пінґвіда» Томас Пінчон запозичив зі статті Ф. Ґолдера «Російський флот і громадянська війна» («The American Historical Review», t. 20, № 4 за 1915 p.), дещо перекрутивши історичні факти. Було два російські флоти біля берегів Америки, більший (вирушив до Нью-Йорка) і менший. Останній, під командуванням контр-адмірала Попова, справді мав чотири крейсери («Богатир», «Калевала», «Ринда», «Новик») і два кліпери («Абрек» і «Гайдамак»), проте не було жодної незрозумілої стрілянини, а натомість шість російських кораблів увійшли до гавані Сан-Франциско 12 жовтня 1863 року (доволі мирно пробувши там усю зиму, а в листопаді російські моряки навіть допомагали гасити велику пожежу в місті), щоб нібито допомогти Півночі в боротьбі проти Півдня. Хоча, як свідчать документи, цар вивів флот з Кронштадта, щоб його не заблокували у разі війни Європи проти Польщі. Попов мав намір охороняти місто від крейсерів південників і залишив гавань тільки у квітні 1864 року.

Реальні міста й організації ТРП майстерно поєднує з вигаданими: фіктивні Кіннерет і Сан-Нарцисо оточені реальними Лос-Анджелесом і Сан-Франциско, а поруч зі справжніми поштовими системами «Поні Експрес», «Веллз, Фарґо» та «Турн і Таксис» є примарна ЗУЖИТІ (WASTE). Наявність останньої утверджує, на думку автора, неминучість існування контркультури, якогось альтернативного історичного процесу, де «кожне відчуження і вилучення» (вигнанці, самогубці, винахідники, біженці, анархісти, підпільники, «анонімні інаморато» тощо) пов’язане з таємною системою зв’язку, чий символ — поштовий ріжок з сурдиною (сурдина англ. mute — дослівно «німий»), символ «замовчуваної комунікації». Зрештою, саме тому зеленаве око телевізора в першому розділі — мертве.