Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 30)
Проте, похнюпившись і зашпортуючись об шлакобетон і старі шпали, вона вже знала, що існувала й інша можливість. Така, що все це могло бути насправді. Що Інверариті просто помер — і більше нічого. Тоді припустимо (о Боже!), що Трістеро справді існує і що вона таки випадково на нього натрапила. Якщо Сан-Нарцисо та власність Інверариті нічим не відрізнялися від будь-якого іншого містечка, будь-якої іншої власності, то через цю подібність, за бажання, вона могла б знайти Трістеро будь-де у Республіці, у будь-якому із сотні ледь замаскованих відгалужень, у сотні психічних розладів. Вона на хвильку спинилася між сталевими рейками і підвела голову, немов принюхуючись до повітря. Усвідомлюючи напружену, болючу присутність, вона стояла і стояла, розуміючи, що так само, як для неї на небі спалахували зоряні шляхи, так і ці колії тягнуться і вливаються в інші, а потім — ще в інші, знаючи, що вони обплітали, пронизували, скріплювали печаттю автентичності велику ніч довкола неї. Варто було лише придивитися. Цієї миті вона подумала про старі пульманівські вагони, полишені у тих місцях, де зникли гроші чи пасажири, розкидані посеред зелені сільськогосподарських угідь, із розвішаним одягом на шворках, і димом, що ліниво стелився із колінчастих труб. Чи підтримували там поселенці зв’язок з іншими за допомогою Трістеро; чи допомогли вони організації пережити ці 300 років позбавлення спадку? Звичайно, нині вони забули, що саме мало успадкувати Трістеро, як, можливо, колись мала успадкувати сама Едіпа. Що лишалося у спадок? Ця зашифрована у заповіті Інверариті Америка, кому вона належала? Її думки рухалися далі: завмерлі вантажні вагони, де на підлозі сиділи діти та, щасливі, як коти у сметані, підспівували всьому, що лунало з материного кишенькового радіо; інші поселенці, які напинали полотнища для накриття позаду усміхнених рекламних щитів уздовж усіх шосе або спали на звалищах в обідраних мушлях розбитих «Плімутів» чи навіть зухвало ночували на якомусь стовпі в будці ремонтника електроліній, завернувшись, наче гусінь, у павутину телефонних дротів, живучи якраз поміж мідних клем і мирського дива спілкування, не потривожені німою напругою сигналів, що усенощно долають милі у тисячах нечутних повідомлень. Вона згадала, як почула колись балачку волоцюг, американців, які говорили своєю мовою дбайливо, науково, наче були вигнанцями з якогось невидимого місця, яке, утім, мало якийсь стосунок до того привітного світу, у якому вона жила; і нічних мандрівників уздовж доріг, що, не підводячи очей, наближалися і віддалялися у світлі фар, занадто далекі від будь-якого міста, щоб мати реальний пункт призначення. І голоси, що зринали до і після голосу небіжчика в телефоні, які навмання дзвонили в найтемнішу, найсповільненішу годину, невпинно шукаючи серед десятків мільйонів можливих з’єднань того магічного Іншого, який би явився з тріскоту реле, монотонних літаній образ, бруду, фантазій, любові, чиї грубі повторювання коли-небудь мають викликати у світ спонуку до дії, що не має назви, спонуку до пізнання, до Слова.
Як багато людей були посвячені в таємницю Трістеро та їхнього вигнання? Що сказав би суддя у справах правонаступництва щодо ідеї розподілити ту спадщину рівними частками серед усіх них, усіх цих безіменних? Ох! Він би за секунду взяв її за дупу, відкликав би її повноваження виконавиці заповіту, вони б по-всякому її обзивали, проголосили б на увесь округ Оріндж[204] адептом перерозподілу власності та комунячкою, підсунули б старого з «Ворп, Вістфул, Кубічек і Макмінґус» як розпорядника майна померлого за призначенням суду — і на тому кінець, мала, усім шифрам, констеляціям і прихованим спадкоємцям. Хтозна. Можливо, її колись переслідуватимуть, аж поки вона не приєднається до самого Трістеро, якщо воно, звичайно, існує, зануриться в його присмерк, його замкнутість, його очікування. Очікування насамперед; якщо немає іншої можливості замінити тих, що змушують землю без жодних рефлексій чи голосінь приймати у свою найніжнішу плоть будь-яке Сан-Нарцисо, то тоді хоча б очікувати, поки порушиться і розбалансується симетрія варіативності. Вона чула про закон вилучення третього[205]; це лихо лайняне, якого треба уникати; і як воно взагалі могло тут трапитися, за такого розмаїття можливостей? Адже тепер це нагадувало блукання серед матриць великого цифрового комп’ютера: сполучені нулі й одиниці звисають, наче збалансовані мобайлі[206], рясними, а може, й нескінченними рядами — праворуч, ліворуч, попереду. Чи стоїть за плутаниною вулиць якийсь трансцендентний смисл, або ж це просто земля? Чи є у піснях, які виконували Майлз, Дін, Серж і Леонард, якась частка божественної краси істини (як тепер увірував Мучо), чи це просто звуковий спектр? Чи було питанням несправедливості відстрочення вогненного голокосту для торговця свастиками Тремейна, або ж це просто відсутність вітру; чи пояснювалося перебування солдатських кісток на дні Озера Інверариті причиною світового масштабу, або ж лише потребою аквалангістів і курців? Одиниці та нулі. Так утворюються пари. Чи досягли у будинку для літніх «Вечірня Гавань» якоїсь гідної угоди з Янголом Смерті, чи там лише смерть і щоденні, виснажливі приготування до її приходу? Інше значення, що ховається за очевидним, або ж його відсутність. Едіпа перебуває у коловороті екстазу реальної параної, або ж реальним є Трістеро. А тоді вже — чи стоїть якесь Трістеро за фасадом спадщини Америки, чи є просто Америка, і якщо є просто Америка, то, здається, єдиною для неї можливістю продовжити існування і вписатися в усе це було відчуження — незаймане, оточене колом параної.
Наступного дня з тією мужністю, яка з’являється, коли не маєш чого втрачати, вона зв’язалася з К. Моррісом Шрифтом і запитала про його таємничого клієнта.
— Він вирішив особисто бути присутнім на аукціоні, — оце й усе, що їй сказав Шрифт. — Можливо, ви його там побачите.
Так, можливо.
Аукціон відбувався, як і має бути, недільного полудня, у найстарішій, мабуть, будівлі Сан-Нарцисо, зведеній ще до Другої світової. Едіпа прибула одна на кілька хвилин раніше, і в холодному вестибюлі з блискучою, з червоного дерева підлогою і запахом воску й паперу зустріла Чингіза Коена, який видавався украй збентеженим.
— Будь ласка, не сприймайте це за конфлікт інтересів, — мовив він щиро і протяжно. — Тут є кілька чудових мозамбіцьких трикутників, і я не зміг втриматися. Можна поцікавитися: ви прийшли брати участь в аукціоні, міз Маас?
— Ні, — відказала Едіпа, — просто цікавлюся.
— Нам пощастило. Сьогодні виголошуватиме Лорен Пассерин, найкращий аукціоніст на Заході.
— Що робитиме?
— Ми кажемо: аукціоніст «виголошує» торги, — сказав Коен.
— У вас штани розстебнуті — прошепотіла Едіпа. Вона не була певна того, що робитиме, коли з’явиться покупець. Мала лише якусь неясну думку зчинити такий гучний скандал, щоб приїхала поліція, і в такий спосіб з’ясувати, хто ця людина насправді. Намагаючись трохи зігрітися та переймаючись, як усе мине, вона стояла на клаптику підлоги, куди падав сонячний промінь, оточена блискучими порошинками, що повільно линули вгору і вниз.
— Уже час починати, — сказав Чингіз Коен, пропонуючи їй руку.
Чоловіки всередині аукціонного приміщення були одягнені в чорні шерстяні костюми і мали бліді, суворі обличчя. Силкуючись приховати свої думки, кожен з них спостерігав, як вона входить. Лорен Пассерин нависав зі своєї трибуни, наче ляльковод — яскраві очі, натренована та нещадна посмішка. Він вдивлявся у неї, посміхаючись, ніби кажучи, я здивований, що ви таки прийшли. Едіпа самотньо сіла позаду, розглядаючи потилиці і намагаючись вгадати, хто був її ціллю, її ворогом, а можливо, її доказом. Помічник зачинив важкі двері у вестибюль із вікнами та сонцем. Вона почула клацання замка, відлуння тривало лише мить. Пассерин розвів руки у жесті, що, здавалося, міг належати жерцям якоїсь чужої культури або ж янголу, який падав з небес. Аукціоніст відкашлявся. Едіпа відкинулася на спинку, очікуючи на виголошення лоту 49.
Виголосивши лот 49
Як буде ТРП українською
ТРП, або Томас Раґлз Пінчон (1937) — культовий американський письменник. Автор восьми романів, збірки оповідань і низки нарисів. Лауреат Фолкнерівської (1963) та Національної книжкової (1973) премій, останньої — за свій найвідоміший роман «Райдуга гравітації» («Gravity’s Rainbow»). Як не прикро констатувати, але досі українською переклали лише його новели «Ентропія» («Вікно в світ», 1999, № 5) та «Смерть і милість у Відні» («Всесвіт», 2015, № 11–12). Одна з основних причин такої «обійденості» Пінчона в українському контексті — гучна слава автора як одного з найскладніших прозаїків сучасності, постмодерніста в найгіршому значенні цього слова. А ще той факт, що письменник — відлюдник, хоч і не такий, яким був Селінджер (в американців навіть є прислів’я: «Селінджер ховається, Пінчон тікає»), також додає неоднозначності у ставленні до нього: Томас Пінчон за все життя поки не дав жодного інтерв’ю, на вручення премій особисто не з’являється, старанно приховує будь-яку особисту інформацію (хоча фанати та журналісти таки дещо розкопали), а його фотографій взагалі існує менше десяти, та й то найновішим — уже кілька десятків років. А ще він — один з небагатьох американських авторів, які з’явились у культовому мультсеріалі «Сімпсони» (в інших серіях товариство йому склали Джонатан Франзен, Майкл Шейбон, Ніл Ґейман, Том Вульф, Ґор Видал, Девід Фостер Воллес (посмертно) і Стівен Кінґ). Однак і тут ТРП, озвучивши свого персонажа, лишився «чесним із собою»: гуляє з пакетом на голові, де намальований знак питання.