Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 28)

— Тоді вже продовжуй, — сказала вона холодно. — А що потім, після «принаймні так»?

Він усміхнувся, можливо, намагаючись тепер врятувати все те, що безгучно нищилося, але у просторі між ними неквапно ширилася мережа невидимих тріщин:

— Не казися, будь ласка.

— Отже, перевірити мої джерела, — люб’язно продовжувала Едіпа. — Правильно?

Більше він не сказав жодного слова.

Вона підвелася, роздумуючи, чи усе гаразд з її волоссям, чи не виглядає вона покинутою істеричкою, а їхня розмова — скандалом.

— Я знаю, ти змінився, Майку, — сказала вона. — Адже поруч мене всі змінюються. Але ж не настільки, щоб аж зненавидіти мене.

— Зненавидіти тебе, — він похитав головою і розреготався.

— Якщо будуть потрібні нарукавні пов’язки чи зброя, звертайся до Вікертопа Тремейна, там на автостраді. «Крамничка свастик Тремейна». Скажеш, що від мене.

— Ми вже співпрацюємо, дякую. — Вона пішла, а він залишився зі своїм модифікованим кубинським стилем тупитися у підлогу і чекати на повернення свого жіноцтва.

Отже, що з приводу джерел? Так, вона уникала цього питання. Одного разу зателефонував схвильований Чингіз Коен і попрохав її приїхати подивитися на дещо, що він тільки-но отримав поштою, поштою США. Це виявилася стара американська марка з нанесеним ріжком із сурдиною, борсуком голічерева і девізом: Заки Усі Ждемо Ирійної Трістерової Імперії.

— Так ось що воно означає, — сказала Едіпа. — Де ви це взяли?

— Друг, — сказав Коен, гортаючи пошарпаний каталог «Скотт[193]», — у Сан-Франциско. — Вона, як і зазвичай, не розпитувала далі про якісь імена чи адреси.

— Дивина. Він сказав, що не може знайти згадувану марку. Але ж ось вона. Гляньте у додатку.

На початку книжки кимось була зроблена паперова вклейка. На ній була відтворена марка із позначенням 1631L1 і назвою «Швидкісна Пошта Трістеро, Сан-Франциско, Каліфорнія», яка була вставлена між місцевими списками 139 (Третє Авеню Поштовий Відділ Нью-Йорка) і 140 (Об’єднана Пошта, також Нью-Йорка). Піддавшись інтуїції, Едіпа, відразу ж перегорнула книжку у кінець і на форзаці знайшла наліпку «Букіністичний Цапфа».

— Звісно, — запевнив Коен. — Я поїхав туди на день, щоб побачитися з містером Метцґером, поки ви були на півночі. Це «Спеціалізоване видання Скотта», бачите, для американських марок. Взагалі-то я не зберігаю таких каталогів. Моя царина — європейські та колоніальні марки. Та я зацікавився, тому…

— Звичайно, — сказала Едіпа. Будь-хто міг вставити додаток. Вона повернулася до Сан-Нарцисо, щоб ще раз поглянути на перелік активів Інверариті. Певна річ, увесь торговельний центр, де розташовувалися букіністичний Цапфа та Тремейнова комісійна крамниця, перебував у власності Пірса, а окрім того, ще й «Театр Танка».

Гаразд, сказала собі Едіпа, блукаючи кімнатою з тривогою на серці і очікуючи чогось справді жахливого, гаразд. Цього ж не уникнути, так? Кожен під’їзний шлях до Трістеро так само виводить на слід володінь Інверариті. Навіть Еморі Бортц з його копією Блоббових «Подорожей» (які він придбав, — вона не мала жодних сумнівів, що коли спитати в Бортца, то почула б його відповідь, — також у Цапфа) викладав тепер у Сан-Нарциському коледжі, який також був пристойно обдарований мерцем.

Що це означає? Те, що Бортц разом з Метцґером, Коеном, Дріблеттом, Котексом, татуйованим моряком у Сан-Франциско, кур’єрами З.У.Ж.И.Т.І., яких вона бачила, — усі вони були людьми Пірса Інверариті? Купленими? Чи вірними служителями задарма, задля забавки, задля якогось грандіозного лихого жарту, спланованого ним, усе, щоб її збентежити чи нажахати, чи, може, задля моральної настанови?

Зміни своє ім’я на Майлз, Дін, Серж і / або Леонард, мала, порадила вона своєму відбиттю у дзеркалі туалетного столика, освітленого цим полуднем. Бо інакше вони назвуть це параноєю. Так, вони. Інакше ти без ЛСД чи інших індольних алкалоїдів натрапила на прихований світ таємних статків і насичених мрійливих снів; на світ мережі, у якій бозна-яка кількість американців відверто спілкуються, залишивши для офіційної урядової пошти всю свою брехню, усі свої переповідання рутини, усі свої нудні зради духовної убогості; а можливо, ти натрапила навіть на реальну альтернативу безвиході, браку приємних несподіванок у житті, які гризуть кожного відомого тобі американця, та й тебе теж, дорогенька. Або ж тобі це привиділося. Або ж проти тебе сплели змову, дуже витратну й ретельно сплановану, із залученням підробки марок і давніх книг, постійним стеженням за тобою, засіванням усього Сан-Франциско поштовими ріжками, підкупом бібліотекарів, найманням професійних акторів і ще бозна-чого, відомого хіба лише самому Пірсу Інверариті, — і все це покривалося зі спадку у такий таємний чи незрозумілий для твого далекого від юриспруденції розуму спосіб, навіть попри те, що ти була співвиконавцем, й усе це виглядало таким заплутаним, що вже далеко вийшло за межі жарту. Або ж ти якось вигадала цю змову, і в такому разі у тебе, Едіпо, геть поїхав дах.

Оці варіанти вона й вважала більш-менш вірогідними. Чотири однаково можливі варіанти. Їй не подобався жоден з них, але ще лишалися сподівання на її психічний розлад — оце й увесь підсумок. Тієї ночі вона багато годин просто сиділа, надто ошелешена, щоб навіть випити, привчаючи себе дихати у вакуумі. Бо перебувала, о Господи, у порожнечі. Де не було нікого, хто б їй допоміг. Нікого у цілому світі. Усі були якимись не такими — божевільними, потенційними ворогами, мерцями.

Її турбували старі зубні пломби. Ночі поспіль вона дивилася у стелю, освітлену рожевою загравою неба Сан-Нарцисо. А іншим разом вона могла спати по вісімнадцять наркотичних годин і прокидалася знервованою, заледве тримаючись на ногах. На зустрічах з новим адвокатом у справах спадковості, в’їдливим стариганем, який мав звичку говорити скоромовкою, вона могла зосереджувати увагу не більш аніж на кілька секунд, і все більше нервово реготала, ніж щось казала. На неї накочували несподівані напади нудоти, які їй досить відчутно допікали — вони тривали по п’ять-десять хвилин, а потім припинялися, так, наче їх ніколи й не було. А ще мігрені, нічні кошмари та менструальні болі. Якось вона поїхала до Лос-Анжелеса, вибрала навмання з телефонної книги лікарку, пішла до неї та розповіла, що, здається, вона завагітніла. Вони зробили тести. Едіпа записалася під ім’ям Ґрейс Бортц і не прийшла на наступний огляд.

Чингіз Коен, колись такий тихий, тепер, здавалося, щодня приходив з новими подарунками — з переліком із застарілого каталога Цумштайна, із другом з Королівської Спілки Філателістів із тьмяними спогадами про якийсь ріжок з сурдиною, який він бачив у каталозі аукціону, що відбувався у Дрездені 1923 року; а якось він приніс машинопис, який йому надіслав ще один друг із Нью-Йорка. Припускалося, що це переклад статті зі знаменитої «Bibliotheque des Timbrophiles[194]» Жана-Батіста Моена[195], датованої 1865 роком. Читався він як ще одна костюмована драма Бортца, у якій розповідалося про великий розкол у рядах Трістеро під час Французької революції. Відповідно до нещодавно виявлених і розшифрованих щоденників графа Рауля Антуана де Вузира, маркіза де Тур-і-Тасиса, певна частина Трістеро так ніколи й не змирилася зі зникненням Священної Римської імперії і сприймала революцію як тимчасове божевілля. Соратники й аристократи, вони вбачали свій обов’язок у тому, щоб підтримати «Турн і Таксис» у вирішенні їхніх негараздів, отож вони провели розвідку стосовно того, чи був дім взагалі зацікавлений у субсидіюванні. Цей крок спричинив широкий розкол Трістеро. На з’їзді, що відбувся в Мілані, тиждень точилися суперечки, на все життя була посіяна ворожнеча, розпадалися роди, лилася кров. Наприкінці всього цього резолюцію щодо субсидіювання «Турн і Таксис» провалили. Значна частина консерваторів, сприймаючи це як небувалий випад проти них, полишили ряди Трістеро. «Отак, — патетично закінчувалася стаття, — організація поринула у сутінки історичного затемнення. Від часу битви під Австерліцем[196] до кризи 1848 року Трістеро все ще протрималися, позбавлені підтримки майже всього дворянства; натепер їхня сфера звузилася до обслуговування анархістської кореспонденції; нині вони відіграють лише незначну роль — у Німеччині у справі зі злощасними Франкфуртськими національними зборами[197], у Будапешті на барикадах[198], можливо, навіть серед юрських[199] годинникарів, готуючи їх до приходу М. Бакуніна. Водночас, це ще й пояснюється тим, що у 1849-50-ті роки значна кількість їхніх представників утікають до Америки, де вони, безсумнівно, тепер надають свої послуги тим, хто прагне загасити полум’я Революції».

Уже не така схвильована, якою була б ще тиждень тому, Едіпа показала цей уривок Еморі Бортцу.

— Усі біженці Трістеро, що втікали від реакції 1849 року, — припускав він, — прибувають до Америки, сповнені райдужних сподівань. От тільки що ж вони там знаходять? — провадив він у своїй запитально-стверджувальній манері. — Клопоти. Приблизно 1845 року уряд США здійснив велику поштову реформу, знижуючи свої тарифи, виводячи з бізнесу найнезалежніші поштові маршрути. У 70-ті та 80-ті відразу ж знищували будь-яку незалежну поштову службу, яка намагалася конкурувати з урядом. У 1849-50-х роках іммігрантському Трістеро було не на часі налагоджувати свою діяльність, якою вони займалися в Європі.