Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 27)

Зараз було так само, як тоді з Демоном Максвелла. Або вона не була здатна до комунікації, або його не існувало.

Окрім походження Трістеро, бібліотеки більше нічого не змогли їй про нього розповісти. Хоча було відомо — організація не пережила боротьби за незалежність Голландії. Щоб знайти решту інформації, вона мала підійти до пошуків з боку «Турн і Таксис». Тут існували свої ризики. Для Еморі Бортца, здавалося, це перетворилося на різновид дотепної гри. Наприклад, він дотримувався теорії дзеркального відображення, за якою будь-який період нестабільності «Турн і Таксиса» відбивався на тіньовій діяльності Трістеро. Він застосовував її щодо таємниці того, чому це страхітливе ім’я з’являлося друком лише в середині XVII сторіччя. Як автор каламбуру на «Тристерове dies ігае» здолав свій страх? Як половина ватиканського куплета, із її вилученим рядком з «Тристеро», потрапила до видання ін-фоліо? Звідки взялася сміливість навіть натякнути на суперника «Турн і Таксис»? Бортц стверджував, що всередині Трістеро мала бути якась криза, досить вагома, щоб утримати їх від відплати. Можливо, такого ж штибу, що й та, яка не дала їм вкоротити віку докторові Блоббу.

Та чи варто було Бортцу ті кілька слів перетворювати на пишномовне плетиво із дивовижних троянд, коли у червоних запашних сутінках під ними ця темна історія так і залишалася невидимою? Коли 1628 року помер Леонард II-Францис, граф Турн і Таксис, його дружина Олександрина Руе успадкувала його ім’я поштмайстра, хоча її перебування на посаді ніколи не вважали офіційним. Вона залишала посаду 1645 року. Фактичний осередок влади в монополії лишався невизначеним до 1650 року, коли цю посаду обійняв наступний спадкоємець чоловічої статі, Ламорал II-Клод-Францис. Тим часом у Брюсселі й Антверпені в організації почали з’являтися перші ознаки розпаду. Отримавши імператорські ліцензії, місцеві приватні пошти так розширили свою діяльність, що у двох містах зачинилися офіси «Турн і Таксис».

І як, запитував Бортц, відреагували Трістеро? Вони оголошують себе військовим угрупованням і проголошують настання визначної миті. Підтримують переворот, поки їхній ворог ослаблений. Однак консервативне крило дбало лише про продовження протистояння, точнісінько так, як Трістеро робило всі ці сімдесят років. Там також могло бути, скажімо, кілька візіонерів: людей, які випереджали свій час і які були спроможні мислити в історичній перспективі. Принаймні один з них був достатньо проникливим, щоб передбачити кінець Тридцятилітньої війни, Вестфальський мир, розпад Імперії та майбутнє скочування в партикуляризм[189].

— Він виглядає як Кірк Даґлас[190], — виголосив Бортц, — він носить меч, має якесь зухвале ім’я, на кшталт Конрад. Вони зустрічаються у задній кімнаті таверни, довкола всі ці баби у сільських блузках носять пивні кухлі, усі захмелілі та гамірні, раптово Конрад вискакує на стіл. Натовп змовкає. — Порятунок Європи, — каже Конрад, — залежить від зв’язку, правильно? Ми зіткнулися з цією анархією ревнивих німецьких князів, сотні їх інтригують, контрінтригують, борючись, розсіюючи всі сили Імперії у своїх марних суперечках. Та незалежно від того, хто з цих князів контролює канали зв’язку, він їх продовжить контролювати. Колись ця мережа зможе об’єднати континент. Отже, я пропоную нам об’єднатися з нашим старим ворогом «Турн і Таксис»… — Крики «ні», «ніколи», «викинути зрадника геть», аж поки буфетниця, закохана в Конрада мала кокетка, оглушує кухлем його найгучнішого супротивника. — Разом, — продовжує Конрад, — наші дві організації можуть стати непереможними. Ми провадитимемо обслуговування, базуючись виключно на засадах Імперії. Без нас ніхто не зможе пересувати війська, відправляти фермерську продукцію, що завгодно. Якщо якийсь князь спробує створити свою власну кур’єрську службу — ми його розчавимо. Ми, ті, хто так довго були позбавлені спадку, зможемо успадкувати всю Європу! — Бурхливі оплески.

— Однак вони так і не вберегли Імперію від розпаду, — зауважила Едіпа.

— Тож, — не зважаючи на її заувагу, продовжував Бортц, — вояки та консерватори у своїй боротьбі зайшли в глухий кут, Конрад і його групка візіонерів, бувши гарними хлопцями, намагаються все залагодити, та згодом усі вони знову готуються до протистояння, усі можливості вичерпані, Імперія отримує належне, «Турн і Таксис» не йде на жодні угоди.

Із кінцем Священної Римської імперії першоджерело легітимності «Турн і Таксис» було загублене назавжди поміж інших розкішних оман. Шириться підґрунтя для параної. Якщо Трістеро вдалося зберегти бодай часткову таємничість, якщо «Турн і Таксис» не має чіткого уявлення, хто його супротивник або як далеко поширюється його вплив, то більшість їх мала б увірувати у щось дуже подібне до скервгамітівського сліпого, механістичного анти-Бога. Хоч би чим воно було, воно здатне вбивати їхніх вершників, спричиняти гуркітливі зсуви ґрунтів уздовж їхніх доріг, розширювати і створювати нову конкуренцію на місцях, а незабаром навіть утворювати державні поштові монополії; зрештою — роздробити їхню імперію. Це полтергейст їхнього часу, спущений, щоб уперіщити ремнем по сраці «Турн і Таксис».

Та за наступні півтора сторіччя параноя відступає, бо вони відкривають, що природа Трістеро цілком земна. Могутність, усевідання, непримиренна злостивість — атрибути того, що вони вважали історичним принципом, Zeitgeist[191], переносяться на сучасний образ ворога людського. Так що аж до 1795 року навіть припускали, що Трістеро інсценізувало Французьку революцію лише для того, щоб виправдати Проголошення від 9-го фрімера[192], року III, що ратифікувало кінець поштової монополії «Турн і Таксис» у Франції та Нідерландах.

— І чия це гіпотеза? — поцікавилась Едіпа. — Ви десь про це читали?

— Хіба таке нікому не могло спасти на думку? — спитав Бортц. — А може, й не могло.

Вона не наполягала на аргументах. Її починало все це втомлювати. Наприклад, вона не запитала Чингіза Коена, чи відповіла щось його Експертна комісія стосовно відісланих ним марок. Вона знала, що якщо повернеться до «Вечірньої Гавані», щоб знов поговорити зі старим містером Тотом про його дідуся, то виявиться, що він теж помер. Вона знала, що їй варто написати «К. да Чинґадо», видавцю незрозумілої версії «Трагедії кур’єра» в м’якій обкладинці, але вона цього не зробила і навіть не запитала у Бортца, чи цікавився він цим питанням. Найгірше було те, що вона часто безглуздо тікала світ за очі, аби лише не говорити про Рендольфа Дріблетта. Щоразу, коли з’являлася та дівчина з поминок, Едіпа знаходила привід втекти з тих збіговиськ. Вона відчувала, що зраджує Дріблетта і себе. Однак лишила його в спокої, стурбована, що її відкриття не виходять за межі певного кола — можливо, через побоювання, що воно зробиться більшим за неї і врешті її поглине. Коли якось увечері Бортц запитав її, чи не зустрітися їм з Д’Аміко з Нью-Йоркського університету, Едіпа занадто швидко й нервово сказала «ні». Він більше про це не згадував, і вона, звичайно, також.

Проте однієї ночі вона таки повернулася до «Кінескопу», неспокійна, самотня, із підозрою ставлячись до того, що могла там побачити. Вона зустріла Майка Фалопяна з кількатижневою бородою, у розстібнутій сорочці оливкового кольору, м’ятих військових штанях без манжет і петель для ременя, військовій куртці на двох ґудзиках і без капелюха. Він був в оточенні дівок, пив коктейлі з шампанським і волав низькопробні пісні. Коли він помітив Едіпу, то широко усміхнувся і помахав їй.

— Ти ба! — сказала вона. — Ви тут наче всі в похід вирушаєте. Тренувальний похід повстанців у гори. — Дівчата, які увивалися біля доступних частин Фалопяна, ворожо витріщилися на неї.

— Це революційна таємниця, — розреготався він, здіймаючи вгору руки та струшуючи кількох сподвижниць. — Відваліть уже всі! Я хочу з нею поговорити. — Коли вони не могли їх почути, він втупився у неї співчутливим, роздратованим і ще, може, дещо еротичним поглядом. — Як твої пошуки?

Вона стисло розповіла йому про хід справи. Поки вона говорила, він мовчав, а вираз на його обличчі повільно змінювався, так, що вона ніяк не могла його зрозуміти. Зрештою їй це набридло. Щоб його трошки розворушити, вона сказала:

— Я дивуюся, що ви, народ, також не користуєтесь цим сервісом.

— Ми що — у підпіллі? — м’яко відказав він. — Якісь аутсайдери?

— Та я ж не про те…

— А може, ми поки що не вийшли на них? — сказав Фалопян. — Чи, може, вони не вийшли на нас? Або, може, ми вже користуємося З.У.Ж.И.Т.І., але тримаємо це в таємниці.

А коли кімнатою заструменіла електронна музика, додав:

— Та є й інший погляд. — Вона відчувала, що він збирається сказати, і почала рефлекторно скреготіти задніми кутніми. Нервова звичка, набута нею за останні декілька днів. — Чи спадало тобі колись на думку, Едіпо, що з тебе хтось кепкує? Що це все омана, може, це щось, що Інверариті підлаштував перед смертю?

Їй це спадало на думку. Але, подібно до думки, що коли-небудь вона помре, Едіпа, за поодинокими випадками, найчастіше вперто відкидала саму таку можливість.

— Ні, — сказала вона, — це сміховинно.

Фалопян співчутливо дивився на неї.

— Тобі варто, — спокійно провадив він, — тобі справді варто подумати про це. Випиши все те, чого не можеш прийняти, — усю вірогідну добуту інформацію. А тоді випиши лише свої припущення. І побачиш, що вийде. Принаймні так.