Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 26)

— На щастя для мене, — сказав Бортц, — Верфінґер, як і Мільтон, зберігав загальний зошит, куди занотовував цитати та думки зі своєї лектури. Ось звідки ми знаємо про Блоббові «Подорожі».

У книжці було повнісінько слів, що закінчувалися на е, s, які скидалися на f, іменників, написаних з великих літер, та літер у там, де мали бути і.

— Я таке не вчитаю, — сказала Едіпа.

— Спробуйте, — сказав Бортц. — Я маю вгамувати цих діток. Думаю, це повинно бути десь у сьомому розділі. — І зник, лишивши Едіпу насамоті перед скінією[183]. Виявилося, що їй був потрібний розділ восьмий: розповідь про особисту зустріч автора з тристерівськими розбишаками. Діоклетіан Блобб зібрався перетнути пустельну гірську країну на поштовій кареті служби «Торре і Тассис», що, на думку Едіпи, мабуть було «Турн і Таксис» італійською. Раптово на березі озера, яке Блобб називає «Озером Благочестя», перед ними з’являється з десяток вершників у чорних плащах, і розпочинається жорстокий мовчазний бій на крижаному вітрі, що дме з озера. Нападники використовували кийки, аркебузи, мечі, стилети, а насамкінець — шовкові хустки, щоб покінчити з тими, хто ще дихав. З усіма, крім доктора Блобба та його слуги, які із самого початку відмежувавшись від колотнечі, гучно проголошували, що вони британські підданці, і навіть час від часу «наважувалися співати деякі з ліпших наших Церковних гімнів». З огляду на особливу пристрасть Тристеро до таємничості їхня втеча здивувала Едіпу.

— Можливо, Тристеро прагнули започаткувати свою справу в Англії? — декілька днів потому припускав Бортц.

Та Едіпа не була в цьому певна:

— Але нащо їм жаліти такого несосвітенного телепня, як Діоклетіан Блобб?

— Такого ротатого за милю видно, — сказав Бортц. — Навіть на холоді, навіть зі збуреною жагою крові. Якби я хотів, щоб чутки дісталися Англії, щоб підготувати там ґрунт, то, думаю, для цього ліпшого за нього годі й шукати. У ті дні Тристеро підтримували контрреволюцію. Погляньте на Англію, король ось-ось позбудеться голови. Підстава.

Ватажок розбійників, зібравши поштові мішки, витягнув Блобба з карети і звернувся до нього бездоганною англійською: «Месіре, ви були свідком гніву Тристеро. Знайте, що ми маємо і милість. Розкажіть своєму королю та парламенту про те, що ми зробили. Скажіть їм, що ми переважаємо. Що ні буря, ні боротьба, ні жорстокі звірі, ні пустелі безлюдні, і навіть незаконні узурпатори нашої правомірної маєтності не зможуть зупинити наших кур’єрів». І не зачепивши ані їх, ані їхні гаманці, ці розбійники з широкої дороги у плащах, що тріпотіли, мов чорні вітрила, розчинилися серед сутінкових гір.

Блобб розпитував про організацію Тристеро, та всі, до кого він звертався, наче води у рота набрали. Однак йому вдалося зібрати кілька свідчень. Тими днями те саме вдалося й Едіпі. Із маловідомих філателістських журналів, які вона отримала від Чингіза Коена, із суперечливої примітки у «Постанні Голландської Республіки» Мотлі[184], брошури восьмидесятирічної давності про коріння сучасного анархізму, книжки проповідей Блоббового брата Августина з тієї ж Бортцевої верфінґеріани, разом з Блоббовими роз’ясненнями, Едіпі вдалося звести докупи відомості про те, як саме постала організація:

1577 року північні провінції Нідерландів на чолі з дворянином-протестантом Вільгельмом Оранським[185] дев’ятий рік боролися за незалежність від Католицької Іспанії та Католицького Священного Римського Імператора. Наприкінці грудня Оранський, де-факто господар Нідерландів, із тріумфом увійшов до Брюсселя, запрошений туди Комітетом Вісімнадцяти. То була хунта фанатиків-кальвіністів, які відчували, що Генеральні штати[186], контрольовані привілейованими класами, більше не представляли кваліфікованих робітників, повністю втративши зв’язок з народом. Комітет утворив своєрідну Брюссельську комуну. Вони контролювали поліцію, диктували всі накази Генеральних штатів і скинули у Брюсселі багато високопосадовців. Серед них був Леонард І, барон Таксис, представник Таємної Палати Імператора, і барон Байсинґен, спадковий Великий Майстер Пошти Нідерландів і керівник монополії «Турн і Таксис». Його замінили таким собі Яном Гінкартом, лордом Оеном, ревним послідовником Оранського. Саме тут на сцені з’являється постать засновника: Ернандо Гоакін де Трістеро-і-Калавера[187], можливо, божевільний, можливо, чесний повстанець, за деякими свідченнями — просто шахрай. Трістеро стверджував, що він — кузен Яна Гінкарта по іспанській і законній гілці цієї родини, і що він справжній лорд Оена — правомірний спадкоємець усього, чим володів Гінкарт, разом з його нещодавнім призначенням на посаду Великого Майстра.

Від 1578 до березня 1585 року, коли Олександр Фарнезе знов повернув Імператору Брюссель, Трістеро провадив діяльність, яка найбільше скидалася на партизанську війну проти кузена — якщо Гінкарт насправді був його кузеном. Як іспанець, він не мав значної підтримки. Переважну більшість часу, кожної хвилини, його життя було у небезпеці. Водночас він здійснив чотири спроби вбити Оранського поштмайстра, хоча й не досяг у цьому успіху.

Фарнезе змістив Яна Гінкарта, і поновив на посаді Леонарда І, Великого Майстра «Турн і Таксис». Однак для монополії «Турн і Таксис» то був період великої нестабільності. Підозрюючи сильні протестантські нахили в Богемійській гілці цієї родини, Імператор Рудолф II тимчасово зняв своє заступництво. Поштові операції опинилися у глибокій скруті.

Вочевидь, саме концепція організації, влада якої б поширювалася на весь континент і яку ледве не реалізував Гінкарт, що тепер був ослаблений і розбитий, надихнула Трістеро на створення своєї власної структури. Здавалося, він був украй неврівноваженим, міг будь-коли заявитися на громадські церемонії і почати промову на свою одвічну тему — позбавлення спадковості. Поштова монополія належала Оену за правом завоювання, а Оен належав Трістеро за правом крові. Він величав себе El Desheredado, Спадкопозбавлений, і запровадив для своїх послідовників чорне вбрання. Чорний колір мав символізувати те єдине, що справді належало їм у їхньому вигнанні: ніч. Незабаром він додав до своєї іконографії ріжок з сурдиною та мертвого борсука чотирма лапами догори (дехто казав, що назва «Таксис» походить від італійського tasso, борсук, відсилаючи до капелюхів з борсукового хутра, які раніше носили кур’єри з Берґамо). Він розпочав sub rosa[188] кампанію з блокування, терору та розбою вздовж поштових маршрутів «Турн і Таксис».

Наступні кілька днів Едіпа згаяла на відвідини бібліотек, а ще на серйозні розмови з Еморі Бортцем і Чингізом Коеном. Вона трохи хвилювалася за власну безпеку з огляду на те, що відбувається з її знайомими. Через день після прочитання Блоббових «Подорожей» вона з Бортцем, Ґрейс і тими аспірантами відвідала похорон Рендольфа Дріблетта, вислухала безпорадний і кволий панегірик молодшого брата, поспостерігала за примарною в полуденному смогові матір’ю, трохи поголосила і повернулася вночі, щоб посидіти на могилі та випити мускатне «Напа Веллі», яке свого часу Дріблетт цмулив барелями. Місяця не було, туман заткав зірки, усе було чорним, як вершник Трістеро. Едіпа сиділа на землі, морозячи сідниці, і розмірковувала над тим, чи не зникла разом з ним якась версія її самої, як тієї ночі Дріблетт казав з душу. Можливо, її розум продовжував напружувати психічні м’язи, що вже не існували — зраджений та обдурений власним фантомом, подібно до того, як ампутанта обдурювала власна фантомна кінцівка. Колись вона зможе замінити все, що втратила, якимось протезом, сукнею певного кольору, фразою у листі, іншим коханцем. Вона спробувала дотягнутися до того набору білків, які можливо, хоча й маловірогідно, збереглися шістьома футами нижче, усе ще опираючись розпаду — не бажаючи зануритися у стан спокою, можливо, готуючись до якогось останнього сплеску, якогось останнього прориву крізь землю, які, ледь блимаючи, в останньому намаганні силою утримували залишки своєї минущої крилатої форми, що завжди мусить перебувати в теплому тілі господаря, або ж навіки розчинитися в пітьмі. Якщо ти прийдеш до мене, молилась Едіпа, принеси спогади останньої ночі. Або якщо це занадто важко, то хоча б останні п’ять хвилин — цього має вистачити. А я тоді знатиму, чи твоя прогулянка до моря була пов’язана із Трістеро. Якщо вони усунули тебе з тієї ж причини, що й Гілеріуса, Мучо і Метцґера, — бо, може, думали, що ви мені більше не потрібні, то вони помилялися. Ти мені потрібен. Лише принеси мені ті спогади — і зможеш жити зі мною весь той час, який мені ще відпущено. Вона згадала його голову, яка пливла у клубах пари в душі, і як він казав, що вона могла б закохатись у нього. Та чи могла б вона його врятувати? Вона подумала про дівчину, яка сповістила про його смерть. Чи кохали вони одне одного? Чи було їй відомо, чому Дріблетт того вечора вставив ці два додаткові рядки? Чи було це відомо хоча б йому самому? Нікому вже не знайти кінців. Сотні переплутаних, перемішаних одержимостей — секс, гроші, хвороба, відчай через час і місце, де випало жити. Хтозна. Зміна сценарію мала таку саму незрозумілу причину, як і його самогубство. Можливо, в обох випадках була та сама примха. Можливо, — враз її щось пройняло, так, ніби щось наділене яскравими крильми торкнулося святилища її серця, — можливо, проростаючи з того ж слизького лабіринту, додавання тих двох рядків у якийсь нез’ясований спосіб слугувало йому репетицією його нічного відходу до цієї величезної раковини первісної крові Тихого океану. Вона чекала, щоб окрилене сяйво оголосило про своє щасливе прибуття. Та було тихо. Дріблетт, покликала вона. Сигнал відлунював донизу милями заплутаної мозкової схеми. Дріблетт!