Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 25)

— Слова.

— Наведіть якісь їхні слова, — сказав Бортц, — про які ми могли б поговорити.

— «Не ввартувати тих священним юрмищем зірок, — процитувала Едіпа, — Хто раз хоч стрічу мав із Тристеро». «Трагедія кур’єра», Дія IV, Сцена 8.

Бортц глипнув на неї.

— А як, — запитав він, — ви потрапили до бібліотеки Ватикану?

Едіпа показала йому той рядок у книжці з м’якою обкладинкою. Бортц, не відриваючи погляду від сторінки, намацав ще пляшку.

— Боже мій, — сказав він, — вони зробили піратську копію нашого з Верфінґером видання, нас бавдлеризували[179] навпаки, чи щось таке. — Він перегорнув сторінки на початок, щоб подивитися, хто редагував його видання Верфінґера. — Посоромилися підписуватися! Чортівня! Треба написати видавцям. «К. да Чинґадо та Кампані[180]»? Ви колись чули про них? Із Нью-Йорка. — Він проглянув декілька сторінок проти сонця. — Офсетний друк. — Уткнувся носом у текст. — Друкарські помилки! Фу — халтура! — Він впустив книжку на траву і з огидою подивився на неї. — І як же вони потрапили до Ватикану?

— А що у Ватикані? — спитала Едіпа.

— Порнографічна версія «Трагедії кур’єра». Я не бачив її до 61-го, бо інакше б зробив примітку у моєму старому виданні.

— А та, що я бачила у «Театрі Танка», вона не порнографічна?

— Постановка Ренді Дріблетта? Ні, думаю, то була звичайна, цнотлива. — Він сумно подивився повз неї у небесну просторінь. — Він був винятково моральною людиною. Він не відчував жодної відповідальності щодо слова, це правда; однак він завжди був надзвичайно правдивий щодо невидимих матерій, які оточують п’єсу, щодо її духу. Якби хтось і міг викликати потрібного вам історичного Верфінґера, то це був би саме Ренді. Ніхто з тих, кого я знав, не був такий близький до автора, до того мікрокосму п’єси, який мав бачити жвавий розум Верфінґера.

— Але ви говорите у минулому часі, — сказала Едіпа, згадуючи стару леді, голос якої чула по телефону. Серце у неї калатало.

— Ви не чули? — вони всі подивилися на неї. Поміж порожніх пляшок на траві промайнула безтілесна тінь смерті.

— Два дні тому Ренді відійшов у Тихий океан, — розповіла їй зрештою дівчина. Її очі від початку були червоні. — У вбранні Дженнаро. Він помер, а це його поминки.

— Сьогодні вранці я намагалася йому зателефонувати, — ото й усе, що Едіпа придумала на це відповісти.

— Це було одразу ж потому, як вони розібрали декорації до «Трагедії кур’єра», — сказав Бортц.

Ще місяць тому наступним запитанням Едіпи було б: «Чому?» Та тепер вона змовчала, очікуючи, так, ніби на неї зійшло просвітлення.

Їх стріпує з мене, промовила вона беззвучно, почуваючись тремтливою завісою, що майорить високо над прірвою у вікні, їх стріпує з мене, одного за одним, моїх людей. Мій мозкоправ, якого переслідують ізраїльтяни, збожеволів; мій чоловік на ЛСД, ніби дитина, що далі і далі чимчикує навпомацки углиб кімнат, нескінченних кімнат ретельно витвореного у своєму єстві цукеркового будиночка, безнадійно віддаляючись від того, що, як я завжди сподівалася, було коханням; мій єдиний коханець утік із п’ятнадцятирічною розпусницею; мій найкращий гід по Тристеро скоїв самогубство. Де я?

— Даруйте, — додав Бортц, дивлячись на неї.

Едіпа оговталася.

— Він тільки цим користався, — вказуючи на книжку у м’якій палітурці, — для свого сценарію?

— Ні, — спохмурнівши. — Він користувався моїм виданням у твердій обкладинці.

— А того вечора, коли ви дивилися п’єсу, — забагато сонячного світла виблискувало на пляшках, довкола них запала тиша, — як він закінчив четверту дію? Які були його рядки, Дріблетта-Дженнаро, коли після явлення дива вони всі стояли біля озера?

— «У того, хто відомий нам як Турн і Таксис, — продекламував Бортц, — Тепер господарем слугує лиш жало стилета / І так, сей ріг златий тавровано вузлом мовчання».

— Щира правда, — погодились аспіранти, — так і є.

— І це все? А решта? Ще один куплет?

— У тексті, з яким я особисто звірявся, — сказав Бортц, — у тому іншому куплеті останній рядок замовчувався. Книжка у Ватикані — то лиш непристойна пародія. Кінцеве «Хто раз хоч перестрів жагу Анджело» вніс друкар у книжку 1687 року. Вайтчепелівська — хибна. Тож Ренді обрав найкращий варіант — повністю викинув сумнівну частину.

— Але того вечора, коли я там була, — сказала Едіпа, — Дріблетт таки використав ватиканські рядки, він сказав слово Тристеро.

На обличчі Бортца нічого не змінилося. «Це його справа. Він же був і режисером, і актором, правда?»

— А чи не була то лише, — вона зробила круговий жест руками, — лише якоюсь примхою? Нічого нікому не кажучи, використати кілька інших, таких як ці, рядків?

— Зазвичай у Ренді, — пригадав третій аспірант, кремезний хлопець у рогових окулярах, — те, що його муляло зсередини, так чи інакше виходило назовні на сцені. Він міг проглянути цілу купу версій, щоб виробити чуття духу п’єси, не обов’язково слів, й отак він натрапив на вашу книжку у м’якій обкладинці з тим варіантом у ній.

— Тоді, — вирішила Едіпа, — щось мало статись у його особистому житті, тієї ночі щось мало для нього кардинально змінитися, і це змусило його вставити ті рядки.

— Може, так, — сказав Бортц, — а може, й ні. Думаєте, людська свідомість — це більярдний стіл?

— Сподіваюся, ні.

— Ходімо глянемо кілька непристойних малюнків, — запросив Бортц, скочуючись з гамака. Вони залишили студентів пити пиво.

— Нелегальні копії ілюстрацій до того ватиканського видання. Вивезені контрабандою у шістдесят першому. Ми з Ґрейс були там на ґранті.

Вони ввійшли до майстерні, яка водночас виконувала роль кабінета. Десь із глибини будинку чулися дитячі крики, завивав пилосмок. Бортц запнув фіранками вікна, попорпався у коробці зі слайдами, вибрав декілька, увімкнув проектор і спрямував його на стіну.

Ілюстрації були ксилографіями[181], виконаними з тією грубою квапливістю побачити готовий результат, яка виказує аматора. Справжня порнографія є результатом роботи значно терплячіших професіоналів.

— Художник анонімний, — сказав Бортц, — як і віршомаз, який переписав п’єсу. Тут Паскуале, — пам’ятаєте, один з поганих хлопців? — таки справді одружується на своїй матері, і тут є ціла сцена їхньої першої шлюбної ночі. — Він змінив слайди. — Ви ж маєте загальне уявлення, зверніть увагу, як часто позаду нависає постать Смерті. Це праведний гнів — середньовічний пережиток. Жоден пуританин ніколи не сприймав подібного насильства. Окрім, хіба що, скервгамітів. Д’Аміко вважає, що це видання — справа рук скервгамітів.

— Скервгамітів?

За часів правління Карла I[182] Роберт Скервгам заснував секту найрадикальніших пуритан. Їхня головна ідея-фікс крутилася довкола напередвизначення. Існувало два його різновиди. Для скервгаміта ніщо ніколи не траплялося випадково, Світобудова була для них величезним складним механізмом. Але одна з його частин, та, до якої належали скервгаміти, втекла від волі Божої, від його першопричини. Інша ж частина втекла від якогось протилежного Начала, чогось сліпого і бездушного; жорстокого автоматизму, що вів до вічної смерті. Ідея полягала в тому, щоб привести новонавернених до Божественного та цілеспрямованого братства скервгамітів. Та якось ті кілька спасенних скервгамітів із хворобливим і зачарованим жахом задивилися на метушливу механістичну роботу приречених, і це виявилося фатальним. Один за одним їх зманила чарівна перспектива знищення, допоки в секті не лишилося жодного, навіть Роберта Скервгама, який, немов той капітан судна, полишив її останнім.

— А що їм до Ричарда Верфінґера? — запитала Едіпа. — Нащо було робити сороміцьку версію його п’єси?

— Як моральну настанову. Вони не були в захопленні від театру. Це був їхній спосіб послати п’єсу якомога далі — у самісіньке пекло. Що може краще піддати її вічному прокляттю, аніж заміна оригінальних слів. Згадайте, що пуритани були безмежно віддані Слову, немов ті літературні критики.

— Але ж рядок про Тристеро не сороміцький.

Він почухав потилицю.

— Він добре лягає, еге ж? «Священне юрмище зірок» — то Божа воля. Та навіть вона не може ввартувати чи захистити того, кому призначене побачення з Тристеро. Тобто, скажімо, якщо говорити лише про небезпеку перетнутися із жагою Анджело, чорти б його побрали, то існує багато можливостей, щоб відкараскатися від цього. Наприклад, виїхати з країни. Анджело ж усього лише людина. Але жорстокий Інший, що утримував нескервгамітівський Всесвіт у механістичному русі, то було щось геть інше. Вочевидь, їм здавалося, що Тристеро досить добре символізуватиме Іншого.

І тепер уже ніщо її не відволікало. Із тим самим легким, запаморочливим відчуттям коливання над прірвою, вона запитала про те, заради чого сюди й пришла:

— Що таке Тристеро?

— Одна з декількох абсолютно нових площин, — сказав Бортц, — що відкрилася після того, як я зробив те видання 57-го року. Відтоді ми надибали деякі цікаві старі джерела. Моє оновлене видання має вийти, кажуть, десь наступного року. А поки… — Він підійшов до заскленої шафи, наповненої давніми книжками. — Ось, — видобув одну з темно-брунатною облізлою оправою з телячої шкіри. — Я тримаю тут мою верфінґеріану під замком, щоб до неї не змогли дістатися діти. Чарлз без кінця ставить запитання, для відповіді на які я ще замолодий. Книжка мала назву «Звіт про Дивовижні Подорожі Доктора Діоклетіана Блобба межи Італійців, у Супроводі Повчальних Оповідей на Основі Справжньої Історії того Чужоземного та Фантастичного Маршруту».