Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 24)
— Це ж добре, — розлючена, вона кілька разів скуйовдила своє волосся. — Більше ніяких нічних жахіть? Добре. Тож тоді із твоєю останньою маленькою подружкою, хай хто там вона є, усе гаразд. Знаєш, у такому віці їм потрібно багато спати.
— Нема ніякої дівчини, Ед. Дай-но розповім. Той поганий сон, який мені повсякчас снився, про автомобільний салон, пам’ятаєш? Я ніколи не міг навіть розповісти тобі про нього. А тепер можу. Більше він мене не діймає. Мене лякав лише той знак у салоні. Мені снилися звичайні буденні справи, аж раптом, неочікувано з’являвся той знак. Ми були членами Національної Асоціації Дилерів Автівок — Н.А.Д.А.[177] Лише оцей металевий знак, що рипів на тлі блакитного неба, промовляючи «нада», «нада». Я прокидався з криками.
Вона пам’ятала. Тепер він ніколи більше не лякатиметься, поки матиме піґулки. Вона ніяк не могла усвідомити, що того дня, коли вона залишила Мучо заради Сан-Нарцисо, вона бачила його востаннє. Так мало зосталося від нього колишнього.
— О, слухай, — казав він, — Ед, врубаєшся? — Проте вона навіть не могла сказати, що то за мелодія.
Коли настав час йому повертатися на студію, він кивнув на піґулки:
— Можеш їх узяти.
Вона заперечно похитала головою.
— Повертаєшся до Сан-Нарцисо?
— Так, цієї ж ночі.
— Але ж копи…
— Буду втікачкою. — Пізніше вона не могла згадати, чи казали вони ще щось. На станції вони поцілувалися на прощання — з усіма ними. Ідучи геть, Мучо насвистував щось складне, дванадцятитонове. Едіпа сіла, схиливши голову на кермо, і згадала, що не запитала його про штамп «Тристеро» на листі. Але вже було надто пізно, і це не мало жодного значення.
6
Повернувшись до «Палат Ехо», вона побачила Майлза, Діна, Сержа та Леонарда, які з усіма своїми інструментами розташувалися в кінці басейну біля трампліна і просто на ньому. Вони були настільки спокійні і незворушні, ніби цієї миті якийсь невидимий Едіпі фотограф знімав їх на обкладинку для альбому.
— Що трапилося? — запитала Едіпа.
— Той ваш хлопець, — відповів Майлз, — Метцґер, реально підставив нашого контртенора Сержа. Пацан тепер сам не свій від горя.
— Він правий, дамочко, — сказав Серж. — Я навіть написав про це пісню, вона складена в моєму особистому стилі і звучить приблизно отак:
Пісня Сержа
— Ви мені намагаєтеся щось розповісти, — сказала Едіпа.
Тоді вони пояснили їй у прозі. Метцґер разом із ципою Сержа подалися до Невади, щоб там одружитися. На прискіпливі запитання щодо восьмирічної Серж зізнався, що це поки тільки вигадки, але він ошивається довкола дитячих майданчиків і з дня на день збирається порадувати їх свіжими новинами. На телевізорі в її кімнаті Метцґер залишив записку, де казав їй не турбуватися щодо спадку, бо він передасть свої повноваження кому-небудь з «Ворп, Вістфул, Кубічек і Макмінґус», а вони вже будуть з нею на зв’язку, і що все це вже також узгодили із судом у справах спадковості. І жодної згадки про те, що Едіпа і Метцґер колись були не лише співвиконавцями заповіту.
І це значить, подумала Едіпа, що оце й усе, ким ми були насправді. Вона мала б відчути класичне приниження, але її голова була забита іншим. Розпакувавши речі, вона відразу ж взялася дзвонити режисеру Рендольфу Дріблетту. Після десяти гудків відповіла літня пані.
— Перепрошую, нам нічого вам сказати.
— А хто це? — спитала Едіпа.
Зітхання.
— Це його мати. Заява буде завтра опівдні. Зачитає наш адвокат. — Вона поклала слухавку. Що за чортівня, здивувалася Едіпа: що сталося з Дріблеттом? Вона вирішила зателефонувати пізніше. Знайшла у довіднику номер професора Еморі Бортца, і тут їй пощастило більше. Дружина, яка назвалася Ґрейс, відповіла під акомпанемент дитячих голосів:
— Він поливає подвір’я, — сказала вона Едіпі. — Це витончений жарт про те, чим він займається десь із квітня. Він сидить на сонці, п’є пиво зі студентами і жбурляє пивні пляшки в чайок. Краще поговоріть з ним, поки це не зайшло надто далеко. Максине, чому б тобі не кинути цим у свого брата, він жвавіший за мене. Ви знаєте, що Еморі зробив нову редакцію Верфінґера? Вона вийде, — але інформація про дату потонула серед могутнього гуркоту, маніакального дитячого сміху і тонкого вереску. — О Боже! Ви коли-небудь бачили дітовбивство? Приїжджайте, можливо, це ваш останній шанс побачити.
Едіпа помилася в душі, надягла светр, спідницю та кросівки, закрутила волосся у студентському стилі та трохи підфарбувалася. Із невиразним почуттям страху вона зрозуміла, що її аніскільки не хвилювала реакція Бортца чи Ґрейс, а лише — Тристеро.
Їдучи, вона проминула букіністичну крамничку Цапфа та стривожилася, побачивши купку обвуглених уламків там, де лише тиждень тому була книгарня. Тут усе ще стояв запах горілої шкіри. Вона зупинилася і пішла до сусідньої торговельної точки — урядового комісійного магазину. Власник повідомив їй, що Цапф, дурень чортів, задля страховки підпалив власний магазин.
— Найменший вітерець, — гарчав цей поважний містер, — і я б теж зайнявся. Вони встановили цей комплекс усього лише п’ять років тому. Та куди вже Цапфу чекати? Книжки!
Відчувалося, що тільки гарне виховання стримувало його від того, щоб плюнути.
— Хочете продати щось вживане, — порадив він Едіпі, — з’ясуйте, що користується попитом. Наприклад, у цьому сезоні — це гвинтівки. Якраз опівдні був тут один тип — узяв двісті штук для своєї бурової бригади. Я міг би продати йому ще двісті цих чортових пов’язок зі свастикою, але вони у мене в дефіциті.
— Урядові надлишки свастики? — спитала Едіпа.
— Чорта з два! — Він по-змовницькому підморгнув. — У мене тут невелика фабрика недалеко від Сан-Дієґо, — розповів він їй, — а там — кільканадцять нігерів. Так ось, вони можуть запросто наробити їм тих пов’язок до дідька і трохи. Ви здивуєтеся, як ця фігня розходиться. Я розмістив трохи реклами у кількох журнальчиках з дівками, так минулого тижня мені довелося найняти ще двох нігерів, тільки щоб розбиралися з поштовими замовленнями.
— Як вас звуть? — спитала Едіпа.
— Вікертроп Тремейн, — відповів енергійний підприємець. — Можна просто Віктор, тобто переможець. Ми тепер тут, той, домовляємося з однією великою точкою з пошиття готового одягу в Лос-Анджелесі, хочемо перевірити, як цієї осені розходитиметься ССівська форма. Робитимемо це в межах кампанії «знову-до-школи», штани у стилі 37-го року, шариш, усі ці підліткові розміри. Наступного сезону, може, доповнимо асортимент і зробимо модифіковану версію для жінок. Як вам таке, вражає?
— Я дам вам знати, — сказала Едіпа. — Матиму на увазі. — Вона пішла, запитуючи себе, чи варто їй було його якось обізвати, чи хоча б спробувати огріти якимось уціненим товаром — будь-чим важким, що потрапило б під руку. Свідків там не було. Чом би й ні?
Курка ти, сказала вона собі, клацаючи ременем безпеки. Це ж Америка, ти в ній живеш, і ти дозволяєш цьому відбуватися, попускаєш такі речі! Вона несамовито помчала автострадою, полюючи на «Фольксваґени». Коли вже в’їхала на територію Бортца, поселення на узбережжі у стилі Лаґун Фанґозо, її все ще тіпало і трохи нудило.
Її привітало мале гладке дівча із замурзаним у щось синє обличчям.
— Привіт, — сказала Едіпа, — ти, мабуть, Максин.
— Максин у ліжку. Вона кинула одну з татових пивних пляшок у Чарлза, і вона вилетіла у вікно, і Мама добре її налупашила. Якби це була моя донька, я б її втопила.
— Ніколи б про таке не подумала, — сказала Ґрейс Бортц, матеріалізуючись із тьмяної вітальні. — Заходьте. — Вона заходилася витирати обличчя дитини вологою серветкою. — Як вам сьогодні вдалося вирватися від ваших?
— У мене немає дітей, — повідомила Едіпа, прямуючи за нею до кухні.
Ґрейс здивувалася.
— Є такий особливий вид втоми, — сказала вона, — його легко впізнати. Думала, це тільки від дітей таке. Виявляється, ні.
Еморі Бортц напівлежав у гамаку в оточенні трьох аспірантів — двох чоловіків та однієї жінки, — усі були напідпитку, а довкола валялася купа порожніх пивних пляшок. Едіпа помітила одну непочату пляшку і сіла з нею на траву.
— Я хотіла б з’ясувати, — втрутилася вона незабаром, — хоч щось не так про творчість Верфінґера, як про його історичну постать.
— Історичний Шекспір, — пробурчав один з аспірантів крізь густу бороду, відкриваючи ще одну пляшку. — Історичний Маркс. Історичний Ісус.
— Він має рацію, — знизав плечима Бортц, — вони мертві. Що від них зосталося?