Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 23)

— Просто чудово, — відповіла Едіпа. — Я вам повідомлю, якщо все стане взагалі безнадійно. — Тоді вона помітила, що Гілеріус лишив Gewehr на столі, а сам на іншому кінці кімнати демонстративно намагається відімкнути картотеку. Вона схопила гвинтівку, спрямувала на нього та сказала:

— Я мусила б вас убити.

Едіпа знала: він хотів, щоб вона взяла зброю.

— Хіба вас сюди не для цього послали? — Він звів очі на переніссі, потім розвів і подивився на неї, нерішуче висолоплюючи язика.

— Я прийшла, — повідомила вона, — сподіваючись, що ви зможете порятувати мене від однієї фантазії.

— Плекайте її! — пронизливо заголосив Гілеріус. — Що ще залишається таким, як ви? Тримайте міцно її маленький мацак, не дозволяйте фройдистам видурити її чи фармацевтам витруїти її з вас. Хоч би що то було, тримайтеся її, бо якщо втратите, то станете однією з більшості тих, інших. Почнете втрачати себе.

— Заходьте, — крикнула Едіпа.

Із очей Гілеріуса бризнули сльози:

— Ви не збираєтеся стріляти?

Коп спробував відчинити двері.

— Гей, вони замкнені, — сказав він.

— Вибивайте, — гукнула Едіпа, — а тим часом Гітлер Гілеріус тут сплатить рахунки.

Уже надворі, коли кілька знервованих патрульних, тримаючи напоготові гамівні сорочки і непотрібні кийки, кинулися до Гілеріуса, а три машини швидкої допомоги з гарчанням вовтузилися газоном, змагаючись за вигідніші позиції і змушуючи Гельґу Блемм розбавляти своє ридання лайкою на адресу їхніх водіїв, Едіпа зауважила серед прожекторів і витрішкуватого натовпу мобільну одиницю КЯУХ, усередині якої сидів її чоловік Мучо і базікав у мікрофон. Вона пробралася повз клацання фотоспалахів і засунула голову у вікно.

— Привіт.

Мучо вимкнув на мить мікрофон, але лиш усміхнувся. Виглядало це дивакувато. Хіба вони могли почути усмішку? Намагаючись не шуміти, Едіпа залізла в машину. Мучо встановив перед нею мікрофон і пробурмотів:

— Ти в ефірі, просто будь сама собою. — І продовжив уже своїм поставленим голосом радіоведучого: — Як ви почуваєтеся після цього жахіття?

— Жахливо, — сказала Едіпа.

— Чудово, — сказав Мучо. Він змусив її продовжувати, щоб увести слухачів у курс того, що трапилось у кабінеті. — Дякую вам, місіс Едно Мош, — закінчив він, — за ваше свідчення очевидця цієї драматичної облоги Психіатричної клініки Гілеріуса. Це КЯУХ Мобільний Два, тепер знову перемикаю на «Кроля» Воррена у студію. — Він вимкнув обладнання. Щось було не так.

— Една Мош? — спитала Едіпа.

— Буде те, що треба, — відповів Мучо. — Я тут трохи зміню звук твого голосу на записі, і ще потім, коли вони писатимуть на плівку.

— Куди вони його забрали?

— Думаю, у звичайну лікарню, — сказав Мучо, — для огляду. Цікаво, що там оглядати?

— Ізраїльтяни, — сказала Едіпа, — що залазять у вікна. Якщо їх там не було, значить він божевільний. — Підійшли копи, і вони трохи поговорили. Вони наказали їй лишатися поблизу Кіннерета у разі проведення слідчих дій. Урешті-решт, вона повернулася до своєї орендованої машини та поїхала разом із Мучо назад до студії. Цієї ночі з першої до шостої була його зміна в ефірі.

Поки Мучо нагорі у кабінеті друкував свою розповідь, у коридорі, біля кімнати, сповненої гучним тріскотінням телетайпів, Едіпа зіштовхнулася з програмним директором, Цезарем Фанчем.

— Страшенно радий, що ви повернулися, — привітався він, певна річ, забувши її ім’я.

— О, — сказала Едіпа, — і чого б це?

— Щиро кажучи, — зізнався Фанч, — відколи ви поїхали, Венделл був сам на себе не схожий.

— А на кого ж, перепрошую, він був схожий? — запитала Едіпа, починаючи злитися через те, що Фанч мав рацію. — На Ринго Старра[174]? — Фанч зіщулився. — Чаббі Чекера[175]? — вона переслідувала його вестибюлем, — на «Братів-праведників[176]»? Я тут до чого?

— На всіх перелічених, місіс Маас, — сказав Фанч, втягуючи голову в плечі.

— О, називайте мене Една. Що ви маєте на увазі?

— Позаочі, — канючив Фанч, — вони називають його Брати Н. Він втрачає свою індивідуальність, Едно, ну, як вам пояснити? День у день, Венделл стає все менше собою і все більше узагальненим. Він заходить на нараду працівників, і кімната раптово сповнюється різними людьми, розумієте? Він ходяче людське зібрання.

— То все ваша уява, — сказала Едіпа. — Знов палили ті свої цигарки без маркування.

— Ви самі побачите. Не глузуйте з мене. Ми маємо бути заодно. Хто ж іще про нього подбає?

Вона самотньо сиділа на лавці біля Студії А, слухаючи, як колега Мучо, «Кріль» Воррен, крутить музику. Із безтурботністю, якої вона ніколи у нього не зауважувала, Мучо спустився вниз, несучи копію запису. Зазвичай він втягував голову у плечі та швидко кліпав очима, а тепер це все кудись поділося.

— Зажди, — усміхнувся він і гайнув коридором. Вона розглядала його зі спини, намагаючись побачити райдужне сяйво аури.

До ефіру ще лишалося трохи часу, тож вони поїхали в центр до піца-бару і тепер дивилися один на одного крізь гофровану золоту лінзу пивного кухля.

— Як у тебе з Метцґером? — запитав він.

— Ніяк, — відказала вона.

— Принаймні тепер, — зауважив Мучо. — Це було помітно, коли ти говорила у мікрофон.

— Це прекрасно, — сказала Едіпа. Вона не могла зрозуміти виразу його обличчя.

— Це чудово, — сказав Мучо, — усе було… зажди. Слухай! — Вона не чула нічого незвичайного. — Тут, у цьому місці, сімнадцять скрипок, — сказав Мучо, — і одна з них, не можу сказати, яка саме, бо цей запис акустичний, от дідько… — До неї дійшло, що він говорив про фонову музику. Відтоді, як вони сюди ввійшли, музика невідомим чином просочувалася у підсвідомість — усі ці струнні, язичкові, приглушені духові інструменти.

— Що це? — відчувши тривогу, запитала Едіпа.

— Його струна мі, — сказав Мучо, — вона на кілька тональностей вище. Це не може бути студійний музикант. Як думаєш, чи можна відтворити динозавра з уламка кістки, а музиканта лише з однієї цієї струни, Ед? Усього лиш за набором його нот у цьому фрагменті. Визначити, яке в нього вухо, мускулатура долонь і рук, зрештою — уся людина. Боже, це було б чудово!

— А нащо це тобі?

— Він справжній. Не синтетичний. За бажання вони могли б обійтися без живих музикантів. Збери всі правильні обертони з відповідними рівнями тональності і отримаєш ніби скрипку. Ніби я… — він завагався, а потім променисто усміхнувся. — Думаєш, я божевільний, Ед? Але я можу зробити те ж саме в зворотному порядку. Почути будь-що та розібрати його на складові частини. Спектральний аналіз просто в моїй голові. Я можу розбити акорди й тембри, та навіть слова на всі базові частоти і гармонії, з усіма їхніми різними тональностями, та слухати їх, кожен чистий тон окремо і водночас усі разом.

— Як тобі це вдається?

— У мене для кожного з них ніби окремий канал, — схвильовано сказав Мучо, — і коли мені потрібно більше, я просто збільшую їхню кількість. Додаю скільки потрібно. Я не знаю, як воно працює, але останнім часом я можу таке робити і з людською мовою. Скажи «пухка, шоколадна здоба».

— Пухка, шоколадна, здоба, — сказала Едіпа.

— Так, — сказав Мучо і замовк.

— Ну, що? — за кілька хвилин запитала Едіпа надтріснутим голосом.

— Я помітив це однієї ночі, слухаючи, як Кріль подає рекламу. Незалежно від того, хто говорить, спектральний малюнок плюс-мінус однаковий. Тож у вас із Кролем тепер є щось спільне. Ба більше. Якщо спектри однакові, лише розташовані у різних часових проміжках, то тоді кожен, хто вимовляє однакові слова, постає тією самою особистістю, врубаєшся? Та час є довільним. Ти обираєш свою точку відліку де завгодно так, щоб можна було переміщати часову вісь кожної людини, допоки вони не збігатимуться. Тоді ти отримаєш цей великий, Боже, можливо, у кілька сотень мільйонів голосів хор, що гуртом каже «пухка, шоколадна здоба», і все це все буде той самий голос.

— Мучо, — сказала вона, нетерпляча й охоплена підозрою. — Хіба не це Фанч мав на увазі, говорячи, що коли ти заходиш, то у кімнату ніби набивається натовп?

— Такий уже я є, — сказав Мучо, — згоден. Усі такі. — Він задивився на неї, можливо, дійшовши згоди у власному баченні, так як інші доходять оргазму, — його обличчя тепер було спокійним, люб’язним, умиротвореним. Вона його не пізнавала. Із темних глибин її єства здіймалася паніка. — Тепер щоразу, коли вдягаю навушники, — продовжував він, — я по-справжньому розумію, що я там знаходжу. Коли ці дітки співають «Вона тебе любить», так ось, ти знаєш, що вона любить, будь-яку кількість людей у всьому світі, в усі часи, людей різних кольорів, розмірів, віку, форми, їхньої відстані від смерті, однак любить. І цей «ти» — це кожен. І вона сама. Знаєш, Едіпо, людський голос — це капець яке диво.

Його променисті очі сяяли кольором пива.

— Рідненький, — сказала вона, безпорадна, знаючи, що нічим тут не зарадить, і водночас боячись за нього.

Він поклав на стіл між ними невелику прозору пластикову пляшечку. Вона розгледіла піґулки в ній і зрозуміла.

— Це ЛСД? — спитала вона. Мучо лише посміхнувся. — Звідки взяв? — Хоча й так знала відповідь.

— Гілеріус. Він поширив свою програму і на чоловіків.

— Ну що ж, — діловито сказала Едіпа, — скільки ти вже на цьому сидиш?

Він чесно намагався згадати, але не зміг.

— Але ж є якась вірогідність, що ти ще не підсів.

— Ед, — він спантеличено подивився на неї, — на це не підсідають. Це ж не якийсь там наркотик. Ти вживаєш його, бо воно класне. Бо чуєш і бачиш різні речі, навіть чуєш їхній запах, смакуєш їх, як ніколи не міг би. Бо світ такий різноманітний. Він нескінченний, мала. Ти — антена, яка за ніч відсилає зразок самої себе мільйону життів, а вони — теж твої життя. — У нього тепер був такий спокійний, материнський вигляд, що Едіпі аж захотілося вмазати його по писку. — Пісні — вони не лише те, що промовляють, вони і є тим чимось у чистому звуці. Чимось новим. І мої сни змінилися.