Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 22)
Невдовзі після заходу сонця вона під'їхала до клініки Гілеріуса. Здається, в його кабінеті не горіло світло. Евкаліптові гілки погойдувалися у великому повітряному потоці, що струменів з пагорбів і впадав у вечірнє море. На півшляху доріжкою з плитняка її примусило здригнутися голосне дзижчання комахи, що пролетіла біля її вуха, за яким одразу вона почула звук пострілу. То була не комаха, подумала Едіпа, і тієї ж миті, почувши ще один постріл, остаточно в цьому переконалася. Вона була легкою мішенню в сутінках; єдиним шляхом порятунку була клініка. Вона кинулася до скляних дверей і виявила, що вони замкнені, а вестибюль усередині — темний. Едіпа підібрала камінь поруч з квітником і пожбурила ним у двері. Він відскочив. Вона заходилася шукати довкола ще один камінь, коли всередині з’явилася біла постать, ковзнула до дверей і відчинила їй. То була Гельґа Блемм, яка інколи допомагала Гілеріусу.
— Хутчіш, — заторохтіла вона, коли Едіпа прослизнула всередину. Жінка була вже на межі істерики.
— Що відбувається? — спитала Едіпа.
— Він збожеволів. Я пробувала зателефонувати в поліцію, але він схопив стілець і розтрощив ним комутатор.
— Доктор Гілеріус?
— Він вважає, що його хтось переслідує. — Щоками медсестри текли сльози. — Замкнувся в кабінеті з тією гвинтівкою. — Gewehr 43[162], ще з війни, згадала Едіпа, він тримав її як сувенір.
— Він у мене стріляв. Як думаєте, хто-небудь повідомить про це поліцію?
— Ну, він уже підстрелив з півдесятка людей, — відповіла медсестра Блемм, ведучи Едіпу коридором до свого кабінету. — Краще комусь про це повідомити.
Едіпа помітила відчинене вікно, що ніби слугувало шляхом безпечного відступу.
— Ви могли б утекти, — зауважила вона.
Блемм, яка набрала з крана умивальника в чашки гарячу воду та помішувала розчинну каву, спантеличено подивилася:
— Йому може хтось знадобитися.
— Хто його може переслідувати?
— Він каже, що це троє з автоматами. Терористи, фанатики, це все, що я зрозуміла. А тоді він розбив ПАТС[163]. — Вона неприязно зиркнула на Едіпу. — Забагато намаханих баб, це все через них. У Кіннереті повно таких. Він не зміг з ними упоратися.
— Мене тут деякий час не було, — зауважила Едіпа. — Я могла б з’ясувати, що там таке. Можливо, він не сприйме мене як загрозу.
Блемм опеклася кавою:
— Почнете розповідати йому про свої клопоти, і він вас точно пристрелить.
Едіпа зупинилася перед його дверима, які на її пам’яті ніколи не зачинялися, і деякий час тупцювала на місці, розмірковуючи, чи не втратила вона, бува, здорового глузду? Чому б їй не гайнути через те відчинене Блемм вікно та не прочитати про решту подій у газеті?
— Хто це? — закричав Гілеріус, мабуть, почувши її дихання.
— Місіс Маас.
— Хай Шпеєр[164] зі своїм міністерством кретинів довічно гниє у пеклі. Ви розумієте, що половина цих набоїв навіть і не бахне?
— Я можу ввійти? Ми можемо поговорити?
— Певно, ви там усі такі, — сказав Гілеріус.
— Я неозброєна. Можете мене обшукати.
— Ага, а ви ударом карате копнете мене по хребту — ні, спасибі!
— Чому ви відкидаєте кожну мою пропозицію?
— Слухайте, — невдовзі відповів Гілеріус, — як ви вважаєте, я був сумлінним послідовником Фройда? Я коли-небудь серйозно помилявся?
— Інколи ви корчили гримаси, — сказала Едіпа, — але то дрібниці.
Відповіддю їй був тривалий гіркий сміх. Едіпа чекала.
— Я намагався, — сказав мозкоправ з-за дверей, — підкоритися тій людині, привиду того уїдливого єврея. Пробував культивувати віру в буквальну істинність усього, що він написав, навіть у суперечливі дурниці. Це було найменше, що я міг зробити, nicht wahr[165]? Такий собі різновид покаяння.
— І частина мене, мабуть, дуже хотіла вірити — як дитина, яка, перебуваючи у повній безпеці, слухає страшну казку, — що як тільки вмикається світло, несвідоме стає схожим на будь-яку іншу кімнату. Що темні постаті перетворюються на звичайних іграшкових коників і бідермаєрівські[166] меблі. Що, зрештою, терапія може це здолати, може повернути тебе в соціум, позбавити страху, що якогось дня це повернеться. Мені хотілось увірувати, попри все, що було в моєму житті. Уявляєте?
Едіпа навіть не могла уявити, чим займався Гілеріус до того, як з’явився в Кіннереті. Вона якраз почула далекий електронний звук сирен, які використовують місцеві копи, він нагадував звук слайд-вістла[167], пропущений через динаміки громадського оповіщення. Звук поступово наростав.
— Так, я їх чую, — сказав Гілеріус. — Думаєте, хтось захистить мене від тих фанатиків? Вони проходять крізь стіни. Вони множаться на ходу: тікаєш від них, забігаєш за ріг, а вони вже там, знов ідуть за тобою.
— Зробите мені послугу? — попрохала Едіпа. — Не стріляйте в копів, вони на вашому боці.
— Ті ізраїльтяни можуть начепити будь-яку уніформу, — сказав Гілеріус. — Я не можу гарантувати безпеку цієї «поліції». Ви ж не знаєте напевне, куди вони мене потягнуть, якщо я здамся, хіба ні?
Вона чула, як він сновигає кабінетом. Із ночі на них накочувалося надприродне завивання сирен.
— Є така гримаса, — сказав Гілеріус, — я її можу скорчити. Ви її ще не бачили, і ніхто у цій країні не бачив. Я скорчив її тільки раз у житті, і, може, десь у Центральній Європі той хлопець, якому довелося її побачити, ще й досі скніє життям паралізованого овоча. Тепер він був би вашого віку. Геть скажений. Його звали Цві. Ви скажете «поліції», чи як вони там себе називають цієї ночі, що я можу знову скорчити ту гримасу? І що вона має ефективний радіус враження сто ярдів, і варто комусь її побачити, як він на віки вічні опиниться серед жахливих тіней на самісінькому дні ями божевілля, та ще й із запертим люком над головою! Дякую.
Сирени вже завивали біля фасаду клініки. Вона почула грюкання дверей, крики поліцейських і раптом голосний звук вламування. Тоді двері кабінету прочинилися. Гілеріус схопив її за руку, затягнув досередини і знову замкнув двері.
— Тож я тепер заручниця, — сказала Едіпа.
— О, — сказав Гілеріус, — це ви.
— Ну, а з ким ви…
— …обговорюю свої справи? З іншою. Є я, а є інші. Знаєте, з’ясували, що під ЛСД починає зникати відособленість. Різні его втрачають свої чіткі форми. Та я ніколи не вживав наркотики, я вирішив лишитись у відносній параної, коли я принаймні знаю, хто я і хто інші. Може, тому ви й відмовилися від участі в тому експерименті, місіс Маас? — Він звів гвинтівку і посміхнувся їй. — Ну, що ж. Очевидно ви маєте передати мені якесь повідомлення. Від них. І що ж ви маєте сказати?
Едіпа знизала плечима:
— Згадайте про ваші соціальні зобов’язання, — запропонувала вона. — Примиріться з реальністю. Ви в меншості, а вогнева перевага на їхньому боці.
— Ах, у меншості? Ми й там були у меншості! — Він сторожко зирнув на неї.
— Де?
— Там, де я скорчив ту гримасу. Де я проходив стажування.
Вона приблизно здогадувалася, про що він говорив, але про всяк випадок перепитала:
— Де?
— Бугенвальд[168], — відповів Гілеріус. Поліція почала вибивати двері кабінету.
— У нього зброя, — крикнула Едіпа, — і тут я.
— Хто ви, леді? — Вона йому розповіла. — Як пишеться ім’я по літерах? — Він записав її адресу, вік, номер телефону, найближчих родичів, професію чоловіка — усе це для випусків новин. Гілеріус тим часом порпався у своїй шухляді, шукаючи додаткові боєприпаси.
— А можете його відволікти розмовою? — цікавився поліцейський. — Телевізійники хотіли б зняти кілька кадрів з вікна. Ви могли б його якось відволікти?
— Тримайтеся, — порадила Едіпа, — там буде видко.
— А ви всі непогано граєте, — кивнув Гілеріус.
— То ви вважаєте, — сказала Едіпа, — що вони намагаються повернути вас до Ізраїлю, щоб засудити, як Айхмана[169]?
Мозкоправ знову закивав.
— І чого б це? Що ви робили у Бугенвальді?
— Я працював, — розповів їй Гілеріус, — проводив експерименти щодо введення у стан божевілля. Єврей-кататонік нічим не гірший за мертвого єврея. Ліберальні кола СС вважали, що так воно буде гуманніше.
Тож вони впливали на своїх піддослідних за допомогою метронома, змій, опівнічного читання епізодів з Брехта[170], хірургічного видалення деяких залоз, галюцинацій, викликаних магічним ліхтарем, новітніх ліків, погроз із прихованих динаміків, гіпнозу, годинників, що йшли навспак, та гримас. Гілеріус спеціалізувався на гримасах.
— На жаль, — згадував він, — союзні визволителі прибули раніше, ніж ми змогли отримати вагомі результати. Крім разючих успіхів, на кшталт Цві, у кількісному плані ми не могли похвалитися нічим особливим. — Вираз її обличчя викликав у нього посмішку. — Так, ви мене ненавидите. Але хіба я не намагався спокутувати це? Якби я був справжнім нацистом, я обрав би Юнґа, nicht wahr? Але натомість я обрав Фройда, єврея. У фройдівському баченні світу не було Бугенвальда. За Фройдом, Бугенвальд постає футбольним полем, а в газових камерах пухкенькі діти вивчають флористику та сольфеджіо. Печі Освенцима[171] випікають птіфури[172] та весільні торти, а ракети «Фау-2[173] — це будинки розпусти для ельфів. Я намагався увірувати в усе це. Я спав по три години на добу, намагаючись не бачити снів, а інші двадцять одну витрачав на насильницьке навернення у віру. І все ж мого покаяння не досить. Попри все, що я намагався робити, вони, наче янголи смерті, прийшли, щоб мене схопити.
— Як там справи? — поцікавився коп.