Томас Пинчон – Виголошення лоту 49 (страница 21)

— Він зник минулої ночі, — розповів їй дід. — Сказав, що збирається шукати свою стару. Інколи він так робить. — Вони увійшли до лабіринту кімнат і коридорів, освітлених 10-ватними лампами та розділеними будкартонними перегородками. Стариган бундючно ступав за ними. Нарешті він промовив: «Тут».

У маленькій кімнатці був ще один костюм, кілька релігійних трактатів, килимок і стілець. Малюнок зі святим, що перетворює криничну воду на масло для єрусалимських великодніх лампад. Лампа, що не виявляла ознак життя. Ліжко. Матрац вичікував. Вона прокрутила в голові сцену, яку могла б зіграти. Вона знайшла б власника цього місця та притягла його до суду, і купила б моряку нове вбрання в «Рус Еткінс» — сорочку і взуття, і, урешті-решт, дала б йому гроші на автобус до Фресно. І поки вона стояла, загубившись серед своїх фантазій, зітхнувши, він відпустив її руку, так що вона навіть нічого не помітила, ніби він знав, якої миті це найкраще зробити.

— Тільки відправте листа, — сказав він, — марка на ньому. — Вона подивилась і побачила знайому яскраво-червону 8-центову авіапоштову марку з реактивним літаком, що пролітав над банею Капітолію. Однак на верхівці бані, розкинувши руки, стояла крихітна фігурка в непроникно-чорному вбранні. Едіпа не була певна того, що саме мало бути на верхівці Капітолію[159], але знала, що точно не це.

— Будь ласка, — сказав моряк. — Ідіть уже. Вам не варто тут лишатися.

Вона пошукала в сумочці, знайшла там десятку та долар і дала йому десятку.

— Витрачу на випивку, — сказав він.

— Пам’ятай про своїх друзів, — сказав артритний, пильнуючи за десяткою.

— Сучка, — сказав моряк. — Не могла почекати, поки він піде?

Едіпа дивилася, як він умощується, щоб зручніше влаштуватися на матраці. Пам’ять, набита мотлохом. Регістр А…

— Дай цигарку, Раміресе, — сказав моряк. — Я знаю, у тебе є.

Чи це станеться сьогодні?

— Раміресе, — вигукнула вона. Артритний повернув голову на своїй іржавій шиї. — Він збирається помирати, — сказала вона.

— А хто не збирається? — поцікавився Рамірес.

Вона згадала розповіді Джона Нефастиса про його Машину та тотальне руйнування інформації. І коли цей матрац спалахне довкола моряка, у його вікінгівському ритуалі поховання: коли матрац згорить, лише тоді справді назавжди припинять своє існування всі ці накопичені, закодовані роки марноти, ранньої смерті, самотерзання, змарновані мрії, які залишили всі ті чоловіки, які спали на ньому, незалежно від того, які життя в них були. Вона зачудовано дивилася на нього. Так, ніби щойно відкрила якийсь незворотний процес. Її вразила думка про те, як багато всього втратиться, навіть ті численні галюцинації, що належали лише морякові, по яких на цьому світі не залишиться і сліду. Оскільки вона його підтримувала, то знала, що він страждав на DT[160]. За цією абревіатурою ховалася метафора, delirium tremens, тремтливе поле неораної свідомості. Святий, вода якого здатна горіти у лампадах, провидець, чиї помилки врешті стали духом Божим, справжній параноїк, для якого все, що відбувається — доброго й лихого, — зосереджене довкола центру його власних вібрацій, мрійник, що своїми образами досліджував стародавні смердючі тунелі істини — всі їхні вчинки позначалися тим самим особливим ставленням до слова, хоч би чим було те слово, слугуючи буфером, який нас захищав. У такий спосіб метафора виступає на боці правди чи брехні, залежно від того, де перебуваєш: у безпечній середині чи загублений назовні. Едіпа не знала, де була вона. Тремтяча, непізнана, вона ковзала околицями пам’яті, зі скреготом перетинаючи колії минулих років, щоб знов почути високий серйозний голос свого другого чи третього студентського кохання — Рея Ґлозинґа, що, охаючи і виклацуючи язиком синкопу, щось скиглив про свій вступний курс математики; Боже поможи цьому татуйованому старому, адже «dt[161]» ще означало часовий диференціал, мізерно коротку мить, за яку відбувається перехід від попереднього стану до наступного, коли вона вже не може маскуватися під безпечне поняття середньої ймовірності; коли випущений і нерухомий у кожну окрему мить снаряд був наділений швидкістю, коли клітина в кожну мить спостереження за нею була наділена смертю. Вона знала, що моряку відкривалися світи, яких не бачив жоден інший, тому, що такою була та вища магія до низькопробних каламбурів, бо DT мала надавати доступ до часово-диференціальних спектрів поза межами знаного сонця та музики, витвореної з чистої антарктичної самотності та страху. Але вона не знала нічого, що могло б їх чи його вберегти. Вона попрощалася, зійшла сходами та пішла у вказаному ним напрямку. Вона годину блукала у тіні бетонних колон автостради, наштовхуючись на пияків, волоцюг, пішоходів, педерастів, шльондр, мандрівних психів і звичайні поштові скриньки. Аж нарешті в сутіні вона таки надибала на бляшаний контейнер з трапецевидною кришкою на завісах, що був схожий на сміттєвий бак: старий і зелений, майже чотири фути заввишки. На кришці хтось від руки написав ініціали З.У.Ж.И.Т.І. І тільки добре придивившись, можна було побачити проміжки між літерами.

Едіпа всілася в тіні колони. Можливо, задрімала. Прокинувшись, побачила, що якийсь хлопчина вкидає до контейнера пачку листів. Вона підійшла та вкинула листа моряка до Фресно; потім знову сховалася і стала чекати. Десь опівдні заявився молодий худий п’яниця з торбою; відкрив збоку на скрині панель і витягнув усі листи. Едіпа дала йому відійти на півквартала, а тоді пішла за ним, вітаючи себе хоча б із тим, що додумалася одягнути балетки. Услід за кур’єром вона перетнула Ринок, а потім подалася у бік мерії. На вулиці поруч з нудною кам’яною спорудою муніципалітету, інфікованого власною сірістю, він зустрівся з іншим кур’єром, і вони обмінялися торбами. Едіпа вирішила триматися того, за ким прямувала. Вона була у нього на хвості весь його зворотний шлях через засмічений, плутаний, галасливий Ринок та Першу вулицю до міжзатокового автовокзалу, де він купив квиток до Оукленда. Едіпа зробила те саме.

Вони в’їхали через міст у сяйво всеохопної порожнечі оуклендського полудня. Ландшафт зробився одноманітним. Кур’єр зійшов на незнайомій Едіпі околиці. Вона кілька годин прямувала за ним вулицями, назв яких ніколи не знала, перетинала транспортні артерії, що навіть у часи післяобіднього затишшя ледве не вкоротили їй віку, пірнала в нетрі та вибиралася з них, піднімаючись довгими схилами, щільно забудованими будинками на дві чи три спальні, чиї вікна сліпо блищали на сонці. Його торба з листами поступово спорожніла. Нарешті він сів на автобус до Берклі. Едіпа за ним. На півдорозі до Телеграфу кур’єр вийшов і повів її вулицею до багатоквартирки у псевдо-мексиканському стилі. Він жодного разу не озирнувся. Тут мешкав Джон Нефастис. Вона повернулася туди, звідки й почала, і не йняла віри, що вже минуло 24 години. Може, трохи більше чи менше.

Повернувшись до готелю, вона побачила, що весь вестибюль набитий глухонімими делегатами у святкових ковпаках з гофрованого паперу, скопійованих з тих хутряних штук китайських комуністів, що стали популярними під час корейського конфлікту. Вони всі як один були п’яні, а деякі чоловіки навіть хапали її, прагнучи затягнути із собою на вечірку у велику бенкетну залу. Вона намагалася боротися з цим мовчазним, жестикулюючим роєм, але їй забракло сил. Ноги боліли, у роті був гидкий присмак. Вони таки затягли її до зали, де Едіпу упіймав за стан гарний юнак у твідовому піджаку від «Гарріс твід» і під великою вимкнутою люстрою, коло за колом, вальсував з нею крізь шелестку, сповнену човганням тишу. Кожна пара на танцмайданчику танцювала все, що спадало на думку: танго, ту-степ, боса нова, слоп. Але скільки так триватиме, думала Едіпа, поки не почнуться серйозні зіткнення? Вони ж тут мають зіштовхуватися. Єдиною альтернативою був якийсь немислимий музичний лад, безліч ритмів, у всіх ключах водночас, наперед визначена хореографія, в яку легко впліталася б кожна пара. Вони всі щось чули своїм додатковим чуттям, яке у неї було атрофоване. Партнер її вів, а вона тупцяла в обіймах цього німого молодика і чекала, коли почнуться зіткнення. Але нічого такого не сталося. Вона танцювала півгодини, і лише тоді, за непоясненною угодою, усі взяли паузу, так і не відчувши жодного дотику, окрім як від свого партнера. Хесус Аррабаль назвав би це анархістським дивом. Едіпа, не знаючи, як це назвати, лише занепала духом. Вона зробила реверанс і чкурнула.

Наступного дня, проспавши дванадцять годин і не побачивши жодного виразного сновидіння, Едіпа виписалася з готелю і поїхала на півострів до Кіннерета. Обміркувавши дорогою плани на сьогодні, вона вирішила зустрітися зі своїм мозкоправом, доктором Гілеріусом, та все йому розповісти. Вона цілком могла перебувати у холодних і безжальних лабетах психозу. Едіпа на власні очі пересвідчилася в існуванні системи ЗУЖИТІ: бачила двох листонош із ЗУЖИТІ, поштову скриньку ЗУЖИТІ, марки ЗУЖИТІ, штамп ЗУЖИТІ. А образ заткнутого сурдиною поштового ріжка був заледве не скрізь у районі Затоки. Проте їй хотілося, щоб усе це виявилося вигадкою — якийсь очевидний наслідок її кількох душевних ран, прихованих прагнень і роздвоєнь. Їй був потрібен Гілеріус, який би сказав, що у неї якийсь розлад і їй потрібно відпочити, і що не було ніякого Тристеро. Вона також хотіла знати, чому їй здавалася небезпечною навіть сама можливість його існування.