Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 37)
Ще один промовистий аспект оповідання — згадки жанрів масової культури, зокрема вестернів, романів про секс, детективчиків (whodunit[264]) і опереток. Як зазначають дослідники, Дрібна Квіточка (little Buttercup[265]) — це алюзія на місіс Кріппс, що має таке ж прізвисько в комічній опері «Корабель Її Величності "Пінафор”» (1878) вікторіанських митців Вільяма Ґілберта і Артура Саллівана. Заголовок іншої оперети Ґілберта і Саллівана «Пірати Пензанса» («The Pirates of Penzance», 1879) Пінчон використав для імені важливого персонажа «Гравітаційної райдуги» — Джефрі «Пірата» Прентіса (Geoffrey «Pirate» Prentice). Загалом один з головних Пінчонових прийомів сюжетотворення — переробка різноманітних жанрів популярної літератури (найчастіше — детективу). У цьому він цілковито підтримує заклик американського критика Леслі Фідлера, який 1968 року спонукав постмодерністів заповнювати прогалину між читачем і письменником, поєднуючи жанри масової літератури з елітарною модерністською творчістю.
Пінчон продовжив поєднувати форму і зміст масліту з модерністською поетикою в оповіданні «Низовина», яке вперше з'явилося в антології «Нью Ворлд Райтінґ» (1960, № 16). Пінчон знову дає головним персонажам значущі імена: Сінді — скорочено від Синтії, одного з імен Артеміди, сестри Аполлона, Денніс — варіант імені Діоніс, тож в оповіданні розігрується специфічний ніцшеанський аполлонійсько-діонісійський конфлікт[266]. У творі також протиставлено «безплідну землю» (поема Т. С. Еліота), де Денніс почувається кротом, і море, яке втілює сміттєзвалище, де живе циганка Нерісса. Вона, вочевидь, є нереїдою, морською німфою, а отже, своєрідним втіленням Деннісових мрій про море («низовину»), адже з Неріссою головний герой спускається на самісіньке дно. Навіть ім'я щурихи — Гіацинт (гіацинтовий сад і «гіацинтову дівчину», між іншим, згадано і в Т. С. Еліота) — багатозначне, адже так звали юного красеня, який змагався з Аполлоном. Така символічна зміна гендерних ролей — теж одна з рис поетики Пінчона, прийом «викривленого дзеркала».
У цьому оповіданні Пінчон уперше звертається до теми контркультури та «підземного світу» (underworld), розповідаючи про терористичну групу «Сини червоного апокаліпсису», які готувалися до революції, облаштувавши собі вигадливу базу під сміттєзвалищем. Подібні приховані спільноти є в кожному творі Пінчона, у «Нетямущому учні» — це, зокрема, Внутрішня хунта в «Таємній інтеграції» (де, між іншим, теж згадано величезний смітник). У романі «Виголошення лоту 49» автор у певний спосіб метафоризує сміття, називаючи таємну поштову службу WASTE (
Літературознавці здебільшого ставляться до цього твору як до певної пародії на «Безплідну землю» у стилі Набокова (Ч. Голландер), а Фленджа трактують як згадувану Т. С. Еліотом карту таро, на якій зображено фінікійського моряка-потопельника. Однак побутують й інші оригінальні інтерпретації. Так, наприклад, Роберт Голтон пропонує аналізувати «Низовину» в контексті головної проблеми американських 50-х — конформізму та його зворотного боку — відчуження. Флендж і Левін потрапили в замкнутий ланцюг (closed circuit) родини та роботи, де намагаються бути мужніми, як Марлон Брандо, але натомість відрощують пивне черевце і втрачають мужність, поступаючись маскулінним жінкам (цікаво, що Пінчон порівнює Квіточку і Сінді з собаками). Прагнучи розірвати цей ланцюг погодження (yesmanship) та вирватися зі світу WASP[267], успіху й переможців (саме тому важливою є назва юридичної фірми, де працює Флендж), вони тікають до протилежного: згори вниз, від кар'єри до безробіття, від соціуму до відлюдництва. Рішення Фленджа відростити бороду — це ще й «знак нонконформізму та мужності» (Р. Голтон). Загалом сюжет «Смерті і милості…» — це ще один варіант втечі, але вже у формі «короткого замикання» (short circuit) у ланцюгу.
Імена другорядних персонажів у «Низовині» — черговий авторський код, розшифровування якого дає змогу наблизитися до ідеї твору. Так Болінґброк — алюзія на англійського короля Генріха IV, якого згадано в Шекспірових «Річарді II» та «Генріху IV». Нерісса ж з'являється у «Венеційському купці». Навіть назва вантажного корабля «Дейрдре» невипадкова: в ірландській міфології так звали прокляту красуню, що шукала свого коханого, як і Нерісса. Бурлескна основа цих персонажів — теж один з лейтмотивів Пінчона: зниження регістру героїчного в сучасному світі стереотипів і забобонів та надання голосу упослідженим і «спадкопозбавленим» (як відомо, король Річард II вигнав Генріха IV і конфіскував його володіння, підштовхнувши цим останнього до заколоту).
Важливою в оповіданні також є тема «свиней» — моряки Паць Бодін (Pig Bodine) та Посвинятто (Porcaccio) — як ще одне відлуння теми пригноблених, а також, вочевидь, автобіографічної ностальгії за морем. Невипадково, що цинік-оптиміст Паць Бодін як позитивний персонаж з'являється в романах «V.» і «Гравітаційна райдуга», а його імовірний далекий пращур, марсовий Бодін, живе у XVIII столітті, коли відбуваються події «Мейсона і Діксона». У романі «Супротидення» так само виведено родича Паця — вахтового помічника капітана Бодіна (О.І.С. Bodine, де флотське скорочення, напевно, слід читати як oink —
«Ентропія», найвідоміше оповідання Пінчона, вперше з'явилась у журналі «Кеньйон Ревю» (1960, 22, № 2). Письменник визнає, що це його «найбітниківський» твір, а критики зазначають, що вечірка у Фрикаделя — це якраз безпосереднє втілення бітниківської стратегії письма. Відомо, що в січні 1950 року Джон Клеллон Хоумз і Джек Керуак замислювали зробити «десятиліття вечірок» — спонтанних заходів, що в екстравагантний спосіб суперечитимуть таким буржуазним цінностям, як ощадливість і тверезість. Зрозуміло, що Пінчон використав тему вечірок, вклавши в неї значно складніший смисл, ніж просто протест проти міщанства.
Як і в попередніх текстах, система персонажів тут інтернаціональна, що дає авторові змогу задіяти різноманітні контексти. Цьому також сприяє навала термінів, власних імен і назв, які у творі виконують роль маркерів доби й характеризують тодішню молодь. Композиція «Ентропії» українському читачу має нагадати про вертеп, де на верхньому поверсі («небі») розігрується історія про народження Христа (хоч у Пінчона це скоріше сюжет про Адама і Єву в райському саду), а на нижньому поверсі («землі») — сатирично-побутова інтермедія, символічно співвіднесена з горішніми подіями. В оповіданні «Низовина» поверхи також важливі й у дечому подібні за функціями, при цьому вони ще й гендерно марковані: на горішньому наводить лад жінка, тоді як на першому поверсі п'ють і слухають музику чоловіки, які в наступних епізодах спускатимуться все нижче.
Джаз і класика, переосмислення гармонійного/дисгармонійного та музичні експерименти, на думку Роберта Редфілда і Пітера Гейса, визначають фугову структуру «Ентропії». У тексті Пінчон згадує про «фугу року», а сюжетне повторення-протиставлення подібне до протиборства двох співців, суперечки двох тем, що характерно для фуги. На це вказує також ім'я Обад, що означає «ранкова пісня трубадура», антонімом якої є серенада («вечірня пісня»). Останній вчинок Обад — розбиття вікна — якраз буквальна інсценізація латинського слова «fuga», що походить від латинського дієслова «fugere» — «бігти, втікати».
«Ентропія» уславила письменника як «співця ентропії» і призвела до того, що саме поняття включили до низки канонічних характеристик постмодерністської поетики. У «Виголошенні лоту 49» найкраще, на думку багатьох дослідників, пояснено сутність ентропії: є два її різновиди, один пов'язаний з тепловими двигунами, інший — з комунікацією. Ентропія — це метафора, яка пов'язує світ термодинаміки зі світом інформаційних потоків. Вільяму Ґеддісу, який теж багато писав про ентропію (зокрема в романі 1975 року «Дж Р Мол.»), у декількох інтерв'ю навіть довелося доводити, що він не запозичив це слівце у Пінчона, а вичитав у романі Натанаела Веста «Подруга скорботних» (1933) і працях Норберта Вінера.
Епіграф з «Тропіка Рака» Міллера, як вважає критик Джуліан Геффернан, не лише прояснює тематичні аспекти твору («романтизм», лейтмотиви дощу і блукання), а й становить важливий паратекст. Також «тропік» і «ентропія» — похідні від того самого грецького слова зі значенням «поворот, зворот», від якого утворилося слово «троп», ключовий художній прийом Пінчона.
На думку Чарлза Голландера, найважливішим для ідеї оповідання є персонаж Шандор Рохас, чиє прізвище може нагадати ерудованому читачеві про іспанського письменника Фернандо де Рохаса, якому приписують авторство роману «Селестина» (1499), де з'являється персонаж Калісто — закоханий у головну героїню дворянин, який помирає, впавши з драбини. Ось чому Пінчонів Каллісто згадує коханку Селесту й Іспанію. Згадка про «відчуття життя» наприкінці «Ентропії» може також нагадати назву трактату іспанського філософа Мігеля де Унамуно «Про трагічне відчуття життя» (1912). Складні стосунки вихрещеного єврея Рохаса з Інквізицією і вигнання утворюють паралель з біографією Унамуно, який перебував під домашнім арештом через те, що засудив режим Франко. Втім, звичайно, ідея «Ентропії» значно ширша, ніж історія окремої країни.