Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 36)
«Нетямущий учень» — на сьогодні єдина збірка короткої прози Пінчона, а передмова до неї — чи не єдиний офіційний авторський коментар до власного життя і творчості. Сама збірка — це перший спільний проект письменника і Мелані Джексон, колишньої асистентки Кандіди Донадіо. Після «Гравітаційної райдуги» Пінчон швидко перетворився на культового автора з армією відданих читачів, яких прийнято називати пінчонітами. Оскільки інформації про письменника бракувало і він теж не надто квапився про себе розповідати, пінчоніти почали вишуковувати бодай якісь факти, пов'язані з улюбленим автором. Виявивши, що до романів він написав декілька оповідань, у 1976–1983 роках прихильники письменника у піратський спосіб видали невеликим накладом його малу прозу (за винятком тексту «Під розою») в новоствореному лондонському видавництві «Алоес Пресс»[257]. Кожне оповідання — окрема брошурка з оригінальним дизайном (тепер вони стали букіністичними раритетами та коштують у 10–15 разів дорожче від своєї початкової ціни). Після офіційних звернень Донадіо дала дозвіл на друк «Низовини», однак не відповіла щодо інших текстів, що, втім, не завадило публікації. У вересні 1983 року нью-йоркський розповсюджувач «Алоес Пресс» одержав листа від Джексон, яка попросила більше не поширювати піратські видання. І вже за рік у видавництві «Літтл, Браун» з'явився «Нетямущий учень». Рік видання збірки до певної міри вплинув на її назву, запозичену, вочевидь, з роману Джорджа Орвелла «1984». Цікаво, що в романі Пінчона «Винокрай» (1990) дія відбувається саме орвеллівського 1984 року й у самому тексті безліч алюзій на цю видатну антиутопію. 2003 року Пінчон написав передмову до одного з перевидань «1984» — ще один доказ, що автор «Нетямущого учня» добре знав і шанував Орвеллів твір, а тому, звичайно, міг запозичити фразу «slow learner», що прозвучала в розмові протагоніста Вінстона Сміта з його катом О'Браєном наприкінці антиутопії. Літературознавці Алек Макгул і Девід Віллс навіть стверджують, що Пінчон не лише запозичив фразу, а й спародіював у передмові «голос» Сміта, додавши йому рис, притаманних говірці Рональда Рейґана.
Для тлумачення Пінчонової поетики ця передмова безцінна, і кілька зауважень у ній видаються визначальними. По-перше, Пінчон згадує Герберта Ґолда і Нормана Мейлера, які 1957 року написали есеї про хіпстерів: «Хіповий, крутий, бітовий і шалений» («Нір, Cool, Beat, and Frantic») та «Білий негр: побіжні роздуми про хіпстерів» («The White Negro: Superficial Reflections on the Hipster») відповідно. Це важлива згадка, адже хіпстерська культура 40-х і початку 50-х сформувала смаки й зацікавлення Пінчона[258], зокрема його прихильність до джазу та музикантів взагалі, а з тексту Ґолда він навіть бере окремі образи та фрази: стереосистема, зламаний холодильник, формулювання про Керуака й ідеал хіпстера («смакувати сигару, вивчати „Дейлі Ньюз“ під час млявого статевого акту»), Девід Сід і Лоуренс Ліптон звертають увагу на те, як Пінчон у збірці трансформує лексику хіпстерів і бітників. Зокрема, слово «roach» («косяк») стає назвою військової бази (Форт-Роуч), «benny» (розмовна назва бензедрину) стає ім'ям персонажа в «Дрібному дощі» (а згодом і у «V.»), а оксиморон «білий негр» (так Мейлер[259] називав білих хіпстерів, які наслідували стиль чорних) буквально втілено в образі Карла в «Таємній інтеграції». По-друге, визнаючи важливість творчості бітників, Пінчон від них відмежовується, називаючи себе постбітником. По-третє, наголошуючи, що «у 50-ті я був аполітичним студентом», Пінчон у притаманній йому манері вказує, що вся його подальша творчість є виразно політичною. Дослідниця сучасної культури Лінда Гатчеон слушно зазначає, що «постмодерністське мистецтво не може не бути політичним, принаймні в тому сенсі, що його уявлення — його образи й історії — є чим завгодно, але не нейтральними, хоча „естетизованими“ вони виявляються, можливо, саме у своїй пародійній саморефлексії». Тобто в другій половині XX століття аполітична поведінка насправді стає одним із різновидів політичної позиції, особливо коли йдеться про письменника.
Попри авторське твердження, що «Дрібний дощ» — його «перше надруковане оповідання», приблизно в той самий час вийшов друком інший твір Пінчона, про який він чомусь не згадує в передмові до збірки «Нетямущий учень». Його оповідання «Смерть і милість у Відні» з'явилось у журналі «Епок» навесні 1959 року. Назва твору — цитата з п'єси Шекспіра «Міра за міру», а Шекспір і собі запозичив її з Євангелія від Матея 7:1-2[260]. Чому Пінчон «забув» про цей текст і не включив його до збірки своїх оповідань, український читач може спробувати здогадатися сам[261]. У «Смерті і милості» зображено вечірку, чимось подібну до тієї, що відбувається в «Ентропії» (навіть є один спільний персонаж), згадано Т. С. Еліота й усе завершується тим, що індіанець оджибва з культуральним синдромом вендіго влаштовує стрілянину. Безліч спільних тем, образів та ідей об'єднують це оповідання з іншими творами, включеними до «Нетямущого учня», про що принагідно зазначу нижче.
«Дрібний дощ» уперше з'являється в березневому номері журналу «Корнелл Райтер» (1959, № 2). Як стає відомо з передмови до збірки, сюжет оповідання повністю базується на реальних подіях, хоча автор змінює географічні назви та навіть місяць, коли все трапилося. Описане в тексті стихійне лихо — ураган Одрі, який 27 червня (в оповіданні — липня) 1957 року заледве не дощенту зруйнував містечко Камерон у Луїзіані, призвівши до загибелі понад трьохсот мешканців. Форт-Роуч — це Форт-Полк, військова база й об'єднаний навчальний центр бойової підготовки в окрузі Вернон за 16 км від міста Лисвіль (Луїзіана). Критик Річард Дарабанер припускає, що назву для оповідання Пінчон запозичив з біблійної історії про Мойсея, а саме з епізоду зі Второзаконня (32:2), де подано пісню пророка. У Біблії короля Якова, одному з найпоширеніших і найдавніших перекладів Святого Письма англійською, цю фразу передано так: «Му doctrine shall drop as the rain, my speech shall distil as the dew, as the small rain upon the tender herb, and as the showers upon the grass»[262]. Зважаючи на безліч релігійних алюзій в оповіданні, Пінчон, звичайно, міг свідомо використати біблійне словосполучення «small rain», хай би якою пересічною не була ця фраза. А втім, Девід Сід припускає, що письменник міг запозичити заголовок з катрена доби Ренесансу[263], який цитує Фредерік Генрі в романі Гемінґвея «Прощавай, зброє». Автора «Старого і моря» згадано в «Дрібному дощі», і, як відомо з Пінчонових спогадів про коледжського друга Річарда Фаріну, 1959 року вони якось завітали на вечірку, переодягнувшись Гемінґвеєм (Фаріна) та Френсісом Скоттом Фіцджеральдом (Пінчон). До того ж у романі «Прощавай, зброє» персонаж згадує цей віршик під час сильної зливи, коли думає про кохану Кетрін, тож це цілком відповідає бажанню автора «накласти додатковий шар дощових образів». Дощить і в інших оповіданнях збірки, але тут дощ — це неприхована алюзія на Т. С. Еліота, і не тільки на очевидну «Безплідну землю», а й на «Порожніх людей» (1925). З останньою поемою оповідання Пінчона єднають не лише образна система (мерці, «чистий імпульс», очі-погляд, квіточка-кактус тощо), а й композиційна ідея апокаліптичного свята, «маленької смерті» (оргазму) під час смерті великої (урагану). Знаково, що наприкінці твору перед сексом дівчина схлипує (whimper), адже останній рядок поеми Т. С. Еліота якраз про те, що кінець світу настане саме зі «схлипом» («Not with a bang but a whimper»).
Як доводить Чарлз Голландер, «Дрібний дощ» — це локальна історія «всесвітнього потопу», де головний персонаж виконує релігійну роль, увиразнену значущими ім'ям та прізвищем. Левін — це, безперечно, прозора алюзія на левитів (юдейських священиків), а Натан — ім'я біблійського пророка, яке часто згадується поруч з іменами Давида і Соломона, зокрема в епізоді, коли Господь через Натана передає царю Давиду наказ поставити левитів з музичними інструментами під час жертвопринесення в Єрусалимському храмі. Цікаво, що Зіґель (Siegel), про якого згадує лейтенант у «Дрібному дощі», — головний герой «Смерті і милості…». Його прізвище, вочевидь, відсилає до єврейської фрази Segan Levi (помічник левитів), та й функція у нього подібна — спаситель, що має вибирати між життям і смертю.
Фінальний епізод, де показано секс Левіна і Квіточки у своєрідному «святилищі», дивна спроба утвердити життя серед смерті та боліт (назва порнографічної книжки своєрідно готує до подібного завершення) — це язичницький акт запліднення землі після потопу. Опис Натана Левіна як плугатаря, жартівливий обмін євангельськими цитатами з Ріццо про землю і сім'я та інші натяки вивершуються буквальною реалізацією метафори. У Книзі Левитів 21:1 Господь приписує Мойсею: «Промов до священиків, Аронових синів, і скажи їм: ніхто з них нехай не осквернює себе померлими із своїх людей» (переклад І. Хоменка). Тому після того, як Левін таки себе цим «осквернює», поїхавши на рятівні роботи у містечко, він робить «ритуальне обмивання» в душі, а під час сексу «покриває голову» бейсболкою. Якщо також прийняти версію Голландера, що прізвище Капуччі в оповіданні — це алюзія на капуцинів (римо-католицький чернечий орден), а Бакстер — на Річарда Бакстера (відомого англійського пуританського богослова, що жив у XVII ст.), то релігійний аспект «Дрібного дощу» стає аж надмірно виразним. Водночас Левін — це один з перших типових пінчонівських профанів і шлемілів (