Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 38)

Інтернаціональна проблематика і відкритість/замкненість систем чи ланцюгів є для Пінчона лише приводом поміркувати про майбутнє західної культури і політичні режими, що відмежовуються від інших. Критик Дітер Мейндль протиставляє «культурного історика» Каллісто і «контркультурного» Фрикаделя (подібних до антитетичних постатей Герберта Стенсіла і Бенні Профана в романі «V.») як два напрями гротескного осмислення пізньомодерної західної культури.

Протиставлення раю (порядку) і карнавалу (безладу) ілюструє «ентропійне бачення» Пінчона, який виступає проти замкнених систем в останньому епізоді оповідання, коли Обад розбиває вікно. Смерть пташини підсилює апокаліптичні прозріння персонажів щодо невідворотної теплової смерті культури, яка настане, коли припиниться інтелектуальний рух. Каллісто не може передати своє тепло пташині, а ще, за іронією долі, він міг, як зазначає Девід Коварт, навіть пришвидшити її смерть, бо температура тіла у птахів вища, ніж у людей. Прізвище Mulligan англійською означає «мішанина, рагу із залишків м'яса й овочів», а Каллісто з грецької — «найпривабливіший», тож навіть у цьому є протиставлення хаосу й гармонії (або космосу, який у грецькій мові є антонімом хаосу). Знаково, що наприкінці оповідання внизу настає лад, тоді як угорі облаштований і герметичний лад руйнується. Така зміна ролей також підкреслює неможливість цілковитої гармонії навіть у межах однієї будівлі.

Про неможливість гармонії в планетарному масштабі йдеться в оповіданні «Під розою», уперше надрукованому в журналі «Нобл Севідж» (1961, № 3). 1963 року Пінчон кардинально переробив його на третій розділ роману «V.»[268]. У романі події оповідання подано з точок зору семи різних персонажів, а також з восьмої, «нелюдської» позиції. Вираз «Під розою» декілька разів обігрується в самому тексті, де згадано вулицю де Розетт, рукав Нілу Розетту і квартал Розетті, тому, щоб зберегти цю ідейну співзвучність, лишаю в назві розу, а не звичнішу троянду.

На перший погляд, «Під розою» — пародія на шпигунські історії, але в контексті подальшої розробки цієї теми у «V.» стає зрозуміло, що історичний епізод, обраний Пінчоном, був знаковим у конфлікті Заходу і Сходу і заледве не призвів до початку світової війни, про яку згадано в останньому абзаці оповідання. У романі епізод битви за Фашоду стане частиною глобальної історії шпигунства, альтернативою офіційній історії людства. Саме таємна шпигунська історія виявляла підводні течії та камені, які найбільше цікавили Пінчона у світовій культурі. Окреслюючи залаштункові ігри та чинники, що вплинули на загальновідомі події, письменник вдосконалює жанр метаісторичного конспірологічного роману, що стане головним внеском Пінчона в американську літературу.

Кумедні імена персонажів, «зіткнення волохатих тваринок», про яке Пінчон згадує у передмові, підкріплюють думку, що історія насправді не пафосна битва, а зовсім не героїчне протистояння випадку й долі. Останнє найкраще ілюструють безглузді постріли Їжатця в театрі, де він мав би захищати Кроумера, а натомість сам не знає, куди стріляє. Кріт як втілення нового світу, а дикобраз як втілення старого також пов'язані з переосмисленням шекспірівського контексту; «старим кротом» називає свого батька Гамлет — що увиразнює батьківсько-синівське, а отже, й психоаналітичне протиборство Кротомолда та Їжатця. Кріт був і в «Низовині» — але вже не на суспільно-історичному, а на особисто-побутовому рівні. Імена інших персонажів «Під розою» символічно підкреслюють їхню роль в оповіданні. Гожийферт (Goodfellow), тобто «гарний хлопець», — звабник і злий дух-бешкетник в англійській міфології. Також він з'являється в комедії Шекспіра «Сон літньої ночі», де має імена Пак і Robin Goodfellow (в українському перекладі Ю. Лісняка — Робін Паливода). Бонґо-Шефтсбері (Bongo-Shaftsbury) — це пародійний англійський колоніальний образ: поєднання «бонго» (кубинський ударний інструмент, здвоєний барабан) та давнього британського прізвища Shaftsbury з виразними сексуальними конотаціями. Можливо, прізвище цього героя також натякає на англійського політика, філософа, письменника і діяча Просвітництва Ентоні Ешлі Купера (1671–1713), третього графа Шефтесбері (Shaftesbury), автора тритомної «Характеристики людей, звичаїв, думок і часів». Цікаво, що Купер був знайомий із Генрі Сент-Джоном (1678–1751), першим віконтом Болінґброком, міністром при дворі королеви Анни Стюарт. Тож Болінґброк, хай і опосередковано, також присутній у цьому тексті.

Дослідник Ерік Карл Лінк доводить, що в оповіданні «Під розою» Пінчон уперше порушує важливу для себе тему луддизму, яку потім розвине в есеї «Чи нормально бути луддитом?» (1984). В есеї Пінчон розмірковує про тези, висловлені англійським письменником Чарлзом Персі Сноу в лекції «Дві культури та наукова революція» (1959). Сноу вважав, що існують дві культури — наукова та ненаукова (останню Пінчон назве «літературною»), і зазначав, що представники ненаукової культури ніколи навіть не намагалися зрозуміти індустріальну революцію[269]. Однак луддити для автора «Під розою» — це не агресивні невігласи, які виступають проти поступу й техніки, а провідні люди доби, які відчувають, що науково-технічна революція може мати трагічні наслідки. Саме такі роздуми непокоять Їжатця, який розмірковує про старий лад і новий порядок. Як відомо, в історичній перспективі машини перемогли, луддити програли й пішли в підпілля, ставши контркультурою, яку так любить описувати Пінчон, що гордо називає себе «луддитом». Силами Поступу в оповіданні є Німеччина і представники «нового порядку» Кротомолд і Бонґо-Шефтсбері зі вшитим у руку електричним перемикачем, яким намагається протистояти Англія (Їжатець і Гожийферт). Пістолет з однією кулею, що фігурує в тексті, — натяк на бажання чесної дуелі, яка завершується стратою, коли Їжатець розуміє, що «новий світ» уже не грає за старими правилами. Їжатець хоче вірити, що світ досі живе за гуманістичними законами доби Відродження, описаними Мак'явеллі. Ерік Карл Лінк, аналізуючи майстерно вибудовану мережу протиставлень в оповіданні, зауважує основний конфлікт: нелюдську/непридатну для життя стерильну чистоту нового («Чистота пустелі: білі кістки, кладовище загиблих культур») та людську/життєву «забрудненість» старого, адже живе не може бути ідеально чистим («Адже варто лише спуститися до рівня індивіда, і твоя висока мета стає не такою чистою»). Ключовий епізод — побиття Кротомолдом повії, яку він називає «бридкою».

У «Під розою» також наголошено на тому, що будь-яке протистояння і відчуження насправді є доволі умовним та може призвести до того, що людина захоче розчинитися в натовпі, піти в люди — go native («перейнятися місцевим духом, перейняти місцеві звички»). Саме так вчиняють Девід Лупеску зі «Смерті і милості…», Левін із «Дрібного дощу» та Їжатець і Кротомолд. Одвічна ворожнеча останніх — це не так боротьба держав за панування на африканському континенті, як протистояння спокусі відкинути всі антитези-антиномії й об'єднати Захід і Схід. Адже обидва боки чудово розуміють, що всі протиріччя базуються на давньому розмежуванні добра і зла, чистих і нечистих — суперечностях, закладених в основу людської природи.

Описавши політичні й особисті лабіринти нашого суворого світу, Пінчон також проаналізував те, як саме наївний дитячий світ перетворюється на світ дорослих, як нове покоління наслідує й заперечує цінності й істини попереднього, шукаючи шляхом спроб і помилок власний шлях. Його «Таємна інтеграція» вперше з'явилася друком в журналі «Сатурдей Івенінґ Пост» (1964, 237, № 45), і дехто з літературознавців[270] помітив, що Пінчон намагався подати власну версію двох відомих «дитячих» романів Марка Твена, перенісши їхні колізії в повоєнну Америку. Наприклад, коли читач знайомиться з Тімом і Ґровером, вони говорять про бородавки, як і Том з Геком на початку «Пригод Тома Сойєра».

«Таємна інтеграція» — це найавтобіографічніший на сьогодні текст Пінчона, де він розповідає про рідний Лонг-Айленд 50-60-х років, поєднуючи його з Беркширами 30-х. Вигадане містечко Мушваборо, де діє «майже терористичний» гурток дітей[271], зусібіч оточений реальними містами, серед яких Піттсфілд, Ленокс, Стокбрідж (усі в штаті Массачусетс). Схожий прийом Пінчон використовує, коли описує містечко Сан-Нарцисо у «Виголошенні лоту 49»: воно виглядає справжнім топографічним пунктом завдяки тому, що поруч розташовано реальні населені пункти. Назва Mingeborough англомовним читачам, безперечно, має нагадати діалектне слівце minges (похідне від midge — «маленькі кусливі й набридливі комахи»)[272], що комічно увиразнює роль дітей як порушників громадського спокою. Однак звичайно, саме ці дрібні створіння частіше за дорослих чинять правильно: їхня дружба з уявним темношкірим Карлом стає символом поваги до Іншого та суспільної інтеграції. Іронічний Пінчон не випадково виводить в оповіданні образ другого, вже реального Карла — джазового саксофоніста і пияка Макафі, який ображає дітей, жене від себе друзів і взагалі мало придатний до будь-якої інтеграції. Ідея письменника полягає в тому, що будь-чому хорошому доводиться долати природний спротив, адже добро роблять не завдяки чомусь, а попри щось.