Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 39)

На вірогідність зображуваного в «Таємній інтеграції» вказує й те, що прізвища персонажів не комічно-гротескні, а цілком стандартні. У «Гравітаційній райдузі» (1973), де одним з головних персонажів є Тайрон Слотроп, Пінчон звертається до подій «Таємної інтеграції», розширюючи історію про родину Слотропів у прикінцевому епізоді роману під назвою «Заволодіння Мушваборо» («The Occupation of Mingeborough»). Для пінчонознавців уже доведеним фактом є те, що родина Слотропів — це охудожнений рід Пінчонів, тому важливо, як автор утворив це прізвище, вписавши реальне у вигадане.

У «Гравітаційній райдузі» зазначено, що Тайрон Слотроп — брат Хогана (що під час Другої світової служить на флоті в Тихому океані), який у «Таємній інтеграції» є сином лікаря Слотропа (останнього, вочевидь, теж звуть Хоган[273]). Також перераховано безліч Слотропів з Мушваборо (Бродерік, Констант, Елізабет, Фредерік, Наллін) і згадано їхнього пращура Вільяма Слотропа, автора релігійного трактату «Про претеритів», в образі якого легко впізнати автора «Достохвальної ціни нашого спокутування…». Прізвище Слотроп — можлива алюзія на Джона Вінтропа (John Winthrop, 1588–1649), англійського богослова-пуританина, одного із засновників Колонії Массачусетської затоки — другого за розміром (після Плімутського) поселення «батьків-пілігримів» у Новій Англії. Прізвище Слотроп письменник міг вигадати як каламбур, замінивши «перемагати» (win) на «лінь» (sloth), щоб у фразі можна було відчитати родинне життєве кредо «перемагати лінощами», пасивністю, релігійним «послухом» вірянина-кальвініста. Цікаво, що Салман Рушді вбачає в імені Тайрона Слотропа (Tyrone Slothrop) анаграму «Лінь або ентропія» (Sloth or Entropy). Лінь — найбільша цінність для письменника, про що Пінчон розмірковував в есеї «Поближче до тебе, мій диване…», однак Тайрон визначає зовсім інші цінності й умови, які сформували його рід: «Лайно, гроші та Слово — ось три американські істини, що живлять американську рухливість, саме вони утвердили Слотропів, притиснувши їх навіки до долі країни».

Культуролог Дж. Гілліс Міллер вважає, що «Таємна інтеграція» — всього лише заплутане оповідання про привида (так само, як відомий «Оберт гвинта» Генрі Джеймса), де привид — метафора протистояння білих і кольорових спільнот. Однак Пінчон з його метаісторичним баченням ніколи не обирає одновимірні історії, тож можемо припустити, що привид — це метафора Іншого як чужого, у якому бачать свого лише ті, хто поки не належить до жодної спільноти і натомість формує власний контркультурний гурток для боротьби з «ними» (Іншими як дорослими). Привид — це також Zeitgeist (нім. «дух часу») і мандрівний образ, дотичний до готичних історій. Сумне прозріння Пінчона в тому, що сподіватись у цьому світі можна лише на дітей, маленьких «спартаків» і «бунтівників без причини», тоді як світ дорослих змінить тільки диво (як він пише у «Виголошенні лоту 49», «анархістське диво, проникнення одного світу в інший»). Диво — це ієрофанія (проявлення священного, за Мірчею Еліаде), що вступає у конфлікт із історичною тяглістю, тому творчість Пінчона порушує передусім онтологічні, а не гносеологічні питання[274].

Оповідання Пінчона — доволі строкаті й різні, проте в них є багато спільного. Деякі дослідники відзначають, що в усіх текстах є психоаналітична лінія, щоправда, здебільшого пародійна: як-от образ Джеронімо Діаса з «Низовини» чи символічні три поверхи в «Ентропії» — Воно (Сол), Я (Фрикадель) та Над-Я (Каллісто) тощо. Проте жоден пінчонознавець, за винятком Чарлза Голландера[275], поки не запропонував аналізу збірки «Нетямущий учень» як цілісного висловлювання. Версія Голландера напрочуд витончено й переконливо об'єднує малу прозу Пінчона з його великими творами темою історичної несправедливості та своєрідної «художньої помсти». Він пропонує вбачати у збірці автобіографічно-політичне висловлювання про занепад старого ладу, де автор записує свій рід до тих «спадкопозбавлених» династій, що заклали основи Америки, але програли боротьбу новому, аморальному ладу панування корпорацій, машин і, зрештою, «чистої бездуховності».

Як відомо, Вільям Пінчон засновував Спрінґфілд разом з Майлзом Морґаном (1616–1699), пращуром Дж. П. Морґана (1837–1913) — американського підприємця, банкіра, фінансиста і переконаного республіканця, який, зокрема, брав участь у створенні корпорації «Дженерал Електрик» (у «Низовині» не випадково згадано холодильник саме цього виробника). Чарлз Голландер також вважає, що у слові «морганатичних» в оповіданні «Таємна інтеграція» також зашифровано прізвище фінансиста (один з художніх методів Пінчона — опосередкований інтертекстуальний натяк). Із капіталом Морґанів, вочевидь, мала зв'язок одна з найбільших американських брокерських фірм «Пінчон і Ко» (заснована родичами письменника), яка збанкрутувала в 30-х роках XX століття. Цікаво, що перше американське факсимільне видання «Селестини» Рохаса в 1909 році мало присвяту Дж. П. Морґану, який надав видавцям примірник 1499 року з власної бібліотеки. Дім Морґана фінансував також уряди окремих країн, зокрема румунського короля Кароля II (1893–1953), який, як вважає Голландер, став прототипом для вигаданого короля Юрйо в «Таємній інтеграції». 1940 року Кароль II втратив владу в країні, позбувшись британської підтримки, й емігрував з Румунії разом з коханкою Магдою Лупеску (у «Смерті і милості…» таке прізвище має лікар, який іде, лишаючи помешкання Зіґелю). Важливо, що оджибва, каджуни, цигани, аннаміти, повстанці-махдисти та «кольорові» — це теж субкультури, які щось втратили, їх теж позбавили «спадку» — території чи влади. Тому образи споруди як лабіринту і дому, що з'являються в кожному оповіданні, — це також символи зв'язку/розірваності поколінь, пов'язаних з чужою чи власною територією.

Усі книги Томаса Пінчона — це один текст-лабіринт, метаісторичний палімпсест, де персонажі існують династіями, сюжети починають розвиватися в одному творі, а завершуються в іншому. Мова його текстів — тема для окремого дослідження, проте літературознавці та просто уважні читачі помітили, що в усіх Пінчонових романах (за винятком найновішого — «Кривава межа», 2013) трапляється морський термінологічний вислів «single up all lines» (англ. буквально «заміняти подвійні швартови одиничним»). Як відомо, кораблі в доках прив'язують двома тросами, а коли треба відпливати, то спочатку відв'язують один швартов, а потім другий, тож цей вислів можна перекласти як «відшвартовуватися» чи «віддати кінці». У Пінчона ця багатозначна фраза фігурує, певно, як своєрідний ностальгійний спогад про молодість, а також як текстуальний сигнал до початку чогось нового, вирушання на пошуки пригод і заклик до читача «об'єднати всі рядки й теми в одне ціле» (так теж можна дослівно передати цю фразу). У збірці «Нетямущий учень» натомість двічі трапляється інший важливий вислів — військовий термін достеменно непроясненого походження «up goes the balloon». Через відсутність сталого українського відповідника перекладаю його як «бити на сполох», оскільки цей британський вислів, що виник під час Першої або Другої світової війни, означає «загострення ситуації; різку зміну обставин, коли ситуація раптово стає серйозною чи навіть критичною». Є історичні свідчення, що коли англійці очікували швидкої та неминучої атаки супротивника, над місцями пересування ворожої армії випускали розвідувальні аеростати для спостереження, які маркували військові маневри, щоб їх було легко побачити. Інша версія пояснює виникнення цього вислову тим, що над британськими містами підіймали на сталевих тросах величезні заслонні аеростати, які мали відлякати ворожі бомбардувальники, що ризикували порізати крила міцними тросами. Цей вислів дуже пасує апокаліптичному настрою кінця XIX і першої половини XX століття, про які пише Пінчон, адже тоді люди жили в постійному очікуванні війни та настійному страху перед Бомбою. Також обидві фрази показують, як письменник працює зі словом: навіть специфічні, вузько-спеціалізовані терміни стають для нього метафорами та набувають сакрального або політичного значення.

У документі-поданні 22-річного Пінчона на грант Фонду Форда, серед інших, є цікаве визнання, що на семінарах у Корнеллі його навчили вибудовувати твір довкола однієї центральної метафори (письменник порівнював це з базовими нотами джазового акорду), тобто навчили писати «літературу ідей», яку так зневажав Набоков. Водночас Пінчон визнає, що важкість літератури ідей можна компенсувати легкістю популярних жанрів. У цьому ж документі він поділяє все своє письменницьке життя на 5 етапів:

— початковий період романтизованих військових оповідань;

— атеїзм і логічний позитивізм, що призвів до наукової фантастики;

— романтична фаза, коли він наслідував Томаса Вулфа, Скотта Фіцджеральда і Байрона;

— повернення до класицизму із наслідуванням Генрі Джеймса, Нельсона Альґрена і Вільяма Фолкнера;

— остаточне розчарування у байронівському романтизмі бітників і захоплення вольтерівськими сатиричними повістями (на кшталт «Кандіда»), через що він опинився «на нічийній землі, на одній барикаді з Т. С. Еліотом».