Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 35)
— Вона не зла, — сказав він. — Вона просто, той, стратила розум.
— Ага, — погодилися Тім і Ґровер.
— Не знаю, — махнувши рукою в бік свого будинку, сказав Карл, який майже розчинився в дощі, — чи йти мені додому, чи поки ні. Що мені робити?
Ґровер, Етьєн і Тім перезирнулися. Потім Ґровер як їхній речник запропонував:
— Чому б тобі не зачаїтися на якийсь час?
— Ага, — погодився Карл. Вони дійшли до торговельного центру і рушили по слизькому чорному асфальту автостоянки, який відбивав зеленуваті випари ртутних ліхтарів, червону вивіску супермаркету, синю вивіску автозаправки та безліч жовтих вогнів. Вони йшли серед усіх цих барв по широкому чорному тротуару, який, здавалося, тягнувся аж до гір.
— Я, мабуть, той, піду тоді до лігва, — сказав Карл, — у маєток короля Юрйо.
— Уночі? — запитав Етьєн. — А як же кавалерський офіцер?
— Кавалерійський, — виправив Ґровер.
— Він мені не дошкулятиме, — сказав Карл. — Самі знаєте.
— Знаємо, — погодився Тім.
Звісно, вони знали: їм було відомо все, що може сказати Карл. Інакше й бути не могло: дорослі, якби дізналися про нього, назвали б Карла уявним товаришем по іграх. Його слова — це їхні слова, як і його жести та гримаси, те, як він плакав, кидав м'яч у кошик, усе те підсилене і гідне, яким вони Карла наділили, сподіваючись незабаром до нього дорости. Карл увібрав у себе фрази, óбрази, можливості, від яких дорослі відвернулися, які відкинули, залишили за межами містечок, немовби рештки автомобілів на звалищі Етьєнового батька, — усе, з чим дорослі не могли або не хотіли примиритися, а діти, навпаки, могли грати годинами, складаючи докупи, переставляючи, підживлюючи, запрограмовуючи, вдосконалюючи. Карл належав тільки їм, був їхнім другом і роботом, про якого можна дбати — купити йому газованку, яку ніхто не вип'є, відправити на небезпечне завдання або навіть, як оце зараз, спровадити геть.
— Якщо мені сподобається, — сказав Карл, — я поки побуду там.
Інші кивнули, і Карл гайнув на волю, побіг через стоянку та, не озираючись, махнув їм рукою. Коли він зник у дощі, три хлопці засунули руки в кишені та пішли назад до будинку Ґровера.
— Ґрові, — запитав Етьєн, — а у нас і досі інтеграція? А якщо він не повернеться? Забереться на товарняк і кудись поїде?
— Запитай у свого батька, — відказав Ґровер. — Я нічого не знаю.
Етьєн схопив із землі жменю мокрого листя і запхав Ґроверу за комір. Ґровер вдарив ногою по калюжі, щоб влучити в Етьєна, але забризкав Тіма. Тім підстрибнув і трусонув гілку, обливши Ґровера й Етьєна. Етьєн хотів штовхнути Тіма через Ґровера, який впав на коліна, але Тім зачепив Ґровера, і той гепнувся обличчям у багно. Отак вони минули вогні торговельного центру, відпустивши Карла Баррінґтона, залишивши його в компанії інших виснажених привидів у сумнівному притулку. Після пустощів під нічним дощем вони нарешті розійшлися по домівках, де на кожного чекав гарячий душ, сухий рушник, телевізор перед сном, поцілунок на ніч і сновидіння, які, можливо, вже ніколи знову не будуть безпечними.
Мала проза Томаса Пінчона: контексти та підтексти
Томас Раґлз Пінчон народився 1937 року в містечку Ґлен-Коув на острові Лонґ-Айленд (Нью-Йорк). Коли йому було чотири, родина переїхала до Іст-Норвіча, який разом із селищем Ойстер-Бей входив до складу однієї переписної місцевості. Томас ходив у школу в Ойстер-Беї і друкував свої перші гумористичні дописи в місцевій шкільній газеті «Пьорпл енд Ґолд» анонімно або під псевдонімами Роско Штайн і Боз. 1953 року він вступає до Корнелльського університету на спеціальність «Інженерна фізика». Через два роки йде на службу до BMC (імовірно, служив у Шостому флоті, що базувався в Середземному морі). 1957 року Томас повернувся у виш і закінчив його за спеціальністю «Англійська мова і література». Пінчон мав можливість відвідувати лекції Владіміра Набокова, хоча в єдиному документі, де згадано Томаса (група «Література 311: Майстри європейської літератури», осінь 1957), його прізвище закреслене. У рік Томасового випуску з університету (1959) з'являються друком його перші серйозні твори: «Дрібний дощ» і «Смерть і милість у Відні». Цим же роком датовано інший цікавий документ, який довгий час вважали втраченим, — подання Пінчона на грант Фонду Форда для написання лібрето опери. Попри те, що письменник заборонив передруковувати й розмножувати цей документ, завдяки наявності кількох копій науковці мають змогу описати його зміст. На перших сторінках подання Пінчон коротко окреслив свої письменницькі набутки: писати почав у сім-вісім років; уже встиг завершити багато оповідань, де наслідує визначних прозаїків; створив чотири одноактні п'єси (одну про флот, другу науково-фантастичну, а ще психодраму і драму-вестерн білими віршами), музичну комедію, понад двадцять поем (за його словами, надто жаргонних і наукових) і майже дописав одну повноцінну п'єсу, що нагадує «Стільці» Йонеско й базується на теорії множин, зокрема «хибному математичному доказі, що всі числа рівні». Цікаво також, як він описує ідею свого першого оповідання, присвяченого Другій світовій війні: воно про те, як «залізобетонна відданість абстрактній умові призводить до таких неприємностей, як війни». Стівен Вайзенбурґер, який першим описав Пінчонове подання на грант, слушно зазначає, що це й була першоідея роману «Гравітаційна райдуга».
Його тогочасні друзі згадували, що після університету він спочатку мріяв стати диск-жокеєм, а потім кінокритиком в «Есквайєрі». Однак 1960 року Пінчон їде до Сієтла, де Мері Енн Таралдсен допомогла йому влаштуватися молодшим інженером у корпорацію «Боїнг». Там він переважно писав інструкції та технічну документацію для інформаційних бюлетенів: спочатку у відділі службової інформації «Бомарка», а потім у відділі польового забезпечення «Мінітмена». Адріан Вісніцький, проаналізувавши стиль цих статей, дійшов висновку, що за два з половиною роки (лютий 1960 — вересень 1962) Пінчон написав близько 25 текстів[255] (достеменно відомо, що він є автором статті «Спільність» для журналу «Аероспейс Сейфіті»). Того ж року в нього з'являються літературний агент Кандіда Донадіо, з якою він пропрацював до 1982-го, і перший контракт з видавництвом на майбутній роман «V.», який вийшов 1963 року. За «V.» Пінчон здобув нагороду Фонду Вільяма Фолкнера за найкращий дебют і став фіналістом Національної книжкової премії, однак переміг того року «Кентавр» Джона Апдайка. 1964 року Пінчон подає документи до аспірантури Каліфорнійського університету в Берклі на спеціальність «Математика», проте йому відмовляють. Після цієї події вірогідної інформації про його подальше життя стає дедалі менше, і вона здебільшого стосується його творчих звершень.
1966 року виходить друком другий роман Пінчона «Виголошення лоту 49», а в 1973-му з'являється його найвідоміший текст «Гравітаційна райдуга», за який автор здобуває Національну книжкову премію (спільно з Ісааком Башевісом Зінґером за збірку «Корона з пір'я»). У 1974 році Пінчона навіть номінували на Пулітцера, і журі вже висловило свою підтримку, проте консультативна рада премії влаштувала скандал, назвавши текст «нечитабельним, надутим, багатослівним і непристойним». Того року нагороду за художню літературу взагалі не вручили.
1983 року його літагентом, а 1990-го і дружиною стає Мелані Джексон[256], і 1991-го у них народжується син Джексон. 1988 року Пінчон здобув стипендію Макартура, що тоді дорівнювала 310 тисячам доларів і виплачувалась упродовж п'яти років. Нині, за неперевіреними даними, Пінчон з родиною мешкає в Нью-Йорку на Верхньому Вест-Сайді (Мангеттен).
Оскільки Томас Пінчон не дозволяє друкувати його офіційну біографію, не дає інтерв'ю й уникає журналістів, дослідникам лишається обмаль інформації про нього самого та його родичів. Найраніша згадка про Пінчонів стосується якогось Пінко (Pinco), що прибув до Англії з Нормандії разом з Вільгельмом Завойовником у XI столітті. Надалі довгий час рід мешкав на острові й був шанованим, хоч і не дуже знатним і багатим (втім, вони мали власний герб). Відомо, наприклад, що 1533 року Ніколас Пінчон був старшим шерифом Лондона. Однак найчастіше згадують про Вільяма Пінчона (1590–1673), який прибув до США в 1630 році й разом з декількома іншими «пілігримами» заснував міста Роксбері та Спрінґфілд (зараз територія штату Массачусетс). Останнє місто Вільям назвав так через ностальгію за батьківщиною, адже народився у селищі Спрінґфілд у графстві Ессекс. Цей Пінчон також став автором першої забороненої в Америці книги, що мала назву «Достохвальна ціна нашого спокутування…» (1650). У тексті Вільям розкритикував тодішню провідну релігійну доктрину — пуританський кальвінізм і ствердив, що не покарання і страждання є ціною спокути, а послух. Книгу спалили, Вільяма оголосили єретиком, змусивши його поквапно передати земельні володіння синові Джону й утекти до рідної Англії. Джон швидко став одним з найбагатших і найшанованіших людей Нової Англії, і всі американські Пінчони (серед яких було багато визначних осіб) ведуть своє походження саме від нього.
У специфічний спосіб Пінчони завжди були пов'язані з літературою, навіть коли самі не писали текстів. Так, Натаніель Готорн у готичному романі «Будинок із сімома фронтонами» (1851) зобразив «стару родину Пінчеонів» (Pyncheon) як типову родину батька-засновника нації. Готорн одразу ж одержав два листи від нащадків роду Пінчонів (Pynchon), які, сприйнявши роман за історичний, дорікали письменникові, що той перекрутив факти й спаплюжив ім'я їхнього пращура Вільяма, адже «серед [його] двадцяти нащадків» ніхто й не чув про описані події. А в повісті Артура Конана Дойла «Знак чотирьох» (1890) описано вигадану Пінчин-лейн (Pinchin Lane) як типовий англійський топонім XIX століття. Можливо, в тексті він з'явився тому, що у Великобританії в районі Вайтчапел була невеличка вулиця Пінчин (Pinchin), де у вересні 1889 року знайшли тіло жінки, імовірної жертви Джека Різника.