Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 34)

— Ви, хлопці, якісь реакціонери та не любите поступу, — сказав містер Когномен. — Ця дурниця припадає пилом у мене вже багато років. Може, вона вже білою стала. Ви що — збираєтеся воскресити якийсь водевіль?

— Ми збираємося воскресити друга, — не подумавши, прохопився Етьєн і здивовано перезирнувся з Тімом, неначе це сказав хтось четвертий у кімнаті.

А тоді влітку сім'я Баррінґтонів оселилась у Нортумберлендських маєтках, і діти, як зазвичай, дізналися про це заздалегідь. Їхні батьки раптово стали говорити про приїзд Баррінґтонів частіше, ніж про інші новини. У їхніх розмовах залунали слова «спекуляція»[251] й «інтеграція».

— Що таке інтеграція? — запитав Тім у Ґровера.

— Інтегрування — це операція, зворотна диференціюванню, — відповів Ґровер і потім провів на дошці криву й осі х та у. — Нехай це буде функція від х. Розглянемо значення кривої на крихітних відрізках по осі х. — І він провів прямі вертикальні лінії від кривої на вісь х, подібно до в'язничних ґрат. — Їх може бути скільки завгодно і так щільно, як тобі заманеться.

— Поки цей шматок не стане суцільним, — сказав Тім.

— Ні, він не може стати суцільним. Якби там була в'язнична камера, ці лінії — ґратами, а той, хто сидить за ними, змінював би свій розмір, він завжди міг би стати досить худим, щоб пролізти крізь ці ґрати. Як би щільно вони не прилягали.

— Оце і є інтеграція? — поцікавився Тім.

— Про інші я не чув, — відповів Ґровер.

Того ж вечора вони налаштувалися послухати пристрій у спальні батьків Ґровера, щоб принагідно дізнатися щось нове про приїзд негритянської родини.

— Нагорі всі дуже хвилюються, — сказав містер Снодд. — Не знають, чи то почати продавати зараз, чи то спробувати протриматися. Загалом ще трохи й почнеться паніка.

— Ну, — сказала мати Ґровера, — слава Богу, що вони бездітні, а то АБУ теж запанікувало б.

Заінтриговані, вони відправили Хогана на наступне засідання АБУ, щоб з'ясувати, що там відбувається. Хоган доповів про те саме:

— Кажуть, що дитини цього разу немає, але слід думати про майбутнє і мати план дій на випадок, якщо це станеться.

Важко було зрозуміти, чому їхні батьки так перелякалися. До того ж, як з'ясувалося, вони були не тільки налякані, а ще й дезінформовані. Через день після приїзду Баррінґтонів Тім, Ґровер і Етьєн після школи пішли до їхнього будинку, щоб просто його роздивитися. Будинок нічим не відрізнявся від інших; якийсь час вони стояли біля ліхтарного стовпа, а потім побачили хлопця, який за ними спостерігав. Він був цибатий, темношкірий і, попри теплу погоду, вдягнений у светр. Вони представились, сказали, що йдуть на естакаду кидати кульки з водою на машини, і запропонували йому піти з ними.

— Як тебе звати? — запитав Етьєн.

— Ну, — сказав хлопець і заклацав пальцями, нібито пригадуючи, — хай буде Карл. Ага, Карл Баррінґтон.

Виявилося, що він уміє влучно кидати кульки з водою, потрапляючи просто перед вітровим склом. Пізніше вони всі майнули на звалище пограти з підшипниками та коробками передач, а потім провели Карла додому. Наступного дня він прийшов до школи, і потім щодня також. Він тихо сидів у кутку за вільною партою, учителі його не викликали, хоча на дечому він знався не згірше за Ґровера. Десь за тиждень Ґровер дізнався ще одне значення слова «інтеграція». Воно пролунало у Гантлі та Брінклі[252], єдиній передачі, яку він дивився по телевізору.

— Це коли білі й кольорові діти вчаться в одній школі, — сказав Ґровер.

— Значить, у нас інтеграція, — сказав Тім. — Угу?

— Ага. Вони ще цього не знають, але у нас уже інтеграція.

Потім батьки Тіма і Ґровера і навіть, як стверджував Хоган, прогресивний доктор Слотроп влаштували всі ці телефонні дзвінки з обзиваннями та брудними словами, за які самі ж ганили дітей. І здавалося, що лише Етьєнів тато — єдиний з батьків, хто тримався від цього подалі.

— Він каже, що краще б нам не перейматися через тих негрів і почати перейматися через автоматизацію, — повідомив Етьєн. — Що таке автоматизація, Ґрові?

— Починаю вивчати її на наступному тижні, — відповів Ґровер. — Потім розповім.

Але не розповів, бо тоді вони всі разом почали готувати прийдешні Спартаківські маневри. Вони стали все більше часу проводити в своєму лігві в маєтку короля Юрйо, плануючи й змовляючись. Натоді це вже була третя операція, і вони розуміли, що дійсність виявиться значно меншою, ніж гадалося, що щось неповоротке і невидиме, те, до чого не можна було ставитися жорстоко і що вони не могли зрадити (хоча хто з них врешті зайде так далеко, щоб назвати це любов'ю?), завжди заважатиме їм зробити остаточний чи незворотний крок — так само, як торік намальований вапном план школи на галявині Фаццо завадив малюкам. Тому що всі члени шкільної ради й АБУ, працівники залізниці та паперової фабрики були чиїмись батьками, якщо не насправді, то принаймні потрапляли до цієї категорії; і якоїсь миті дитяча потреба в батьківському теплі, захисті, ефективній протидії страшним снам, синцям і просто самотності брала гору і зводила виправданий гнів нанівець. Четверо друзів знову сиділи в таємній кімнаті, де під вечір холоднішало. Басет П'єр невгавно нишпорив по кутках. Вони домовилися, що Карл проведе невеличке дослідження хронометражу, потрібного для того, щоб встигнути проколоти шини на стоянці біля торговельного центру, Етьєн спробує роздобути необхідні деталі для спроектованої Ґровером гігантської катапульти для метання натрію, а Тім починатиме прогони операції «Спартак» з розминки, заснованої на комплексі вправ, прийнятих у Королівських військово-повітряних силах Канади. Ґровер виділив їм потрібний персонал, і на цьому нарада завершилася. Вони вервечкою пройшли зворотний шлях через дім, сповнений тіней, відгомонів та іншого жахіття, вийшли назовні, де безугавно дощило, і забралися на борт «Витоку».

Вони допливли до підземного стоку під автострадою штатного значення, пройшли крізь нього й, обійшовши зболотнілу ділянку, вийшли на поле Фаццо, щоб перевірити місцевість для проведення маневрів. Потім вирушили на ділянку залізниці за станцією Фокстрот і, засівши в іргових[253] кущах, ягоди з яких вони з'їли ще раніше, почали кидати каміння на колії, щоб побачити, яким має бути кут обстрілу. Майже споночіло, тож про точність не йшлося. По колії вони повернулися майже до станції Мушваборо, звернули до міста і, вже відчуваючи легку втому, допленталися до цукерні, де сіли рядком перед стійкою і замовили чотири лимонно-лаймових газованки.

— Чотири? — перепитала продавчиня.

— Чотири, — підтвердив Ґровер, і продавчиня, як і завжди, здивовано на них поглянула. Кілька хвилин вони провели біля обертових дротяних стендів, гортаючи комікси, а потім пішли проводжати Карла додому під дощем, який дещо посилився.

Ще не діставшись кварталу, де жили Баррінґтони, вони відчули щось недобре. З місця, де був будинок Баррінґтонів, шугонули дві автівки та вантажівка зі сміттям, їхні двірники шалено вимахували по вітровому склу, колеса крилами здіймали воду. Хлопців оббризкало, дарма що вони встигли відскочити на газон. Тім озирнувся на Карла, але Карл нічого не сказав.

Дійшовши до будинку Карла, вони побачили, що весь газон перед будинком завалений сміттям. Якусь мить вони просто стояли, а потім, немовби їх хтось примушував, почали розкидати його ногами, шукаючи докази. Сміття на газоні було по щиколотку, і лежало воно точно у межах ділянки Баррінґтонів. Сюди, певно, вивалили цілий сміттєвоз. Тім виявив знайомі пакети А&Р[254], у яких його мати зазвичай приносила продукти з магазину; шкоринки великих жовтих помаранчів, які їм надсилала в подарунок тітка з Флориди; велику коробку від ананасового щербету, який Тім сам купив дні два тому. Усі ті інтимні подробиці, тіньовий бік їхнього сімейного життя, викинутий минулого тижня: зім'яті конверти від листів, адресованих його батькам, недопалки чорних сигар «Де Нобілі», які батько полюбляв курити після вечері, алюмінієві пивні банки, зім'яті точно на середині слова «пиво» — саме так завжди робив батько і навчив цього Тіма, — десять квадратних ярдів неспростовних доказів. Ґровер блукав галявиною, розгортав зім'яті папірці та перевертав різні речі, виявивши, що тут є сміття і з його будинку.

— І Слотропів, і Мостлі, — доповів Етьєн, — і, напевно, ще багатьох тих, хто живе поблизу.

Під навісом для машини вони знайшли сміттєві баки та почали кидати в них сміття, але десь за п'ять хвилин двері будинку відчинились і місіс Баррінґтон почала на них кричати.

— Але ж ми прибираємо сміття, — сказав Тім. — Ми на вашому боці.

— Не треба нам ваша допомога, — сказала місіс Баррінґтон. — Нам не треба нікого на нашому боці. Я щодня дякую Отцю нашому Небесному за те, що у нас немає дітей, яких покидьки на кшталт вас могли б зіпсувати. Ідіть звідси, забирайтеся геть. — І вона заплакала.

Тім знизав плечима і викинув апельсинову шкірку, яку тримав у руці. Подумав, чи не взяти пивну банку, щоб удома викрити батька, але тут же зметикував, що це призведе хіба до того, що йому влаштують гарненьку прочуханку, тож він облишив цю думку. Вони втрьох повільно пішли геть, час від часу озираючись на жінку, яка досі стояла на порозі. Вони вже пройшли два квартали і лише тоді помітили, що Карл іде за ними.