Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 33)
— «Кривава алея»[245], — тихцем сказав Тім. — Ага, бачив. Я його теж бачив.
Потім містер Макафі ненадовго заснув, а прокинувшись, почав галасливо згадувати іншу дівчину, з якою познайомився в автобусі; вона грала на тенор-саксі та щойно кинула свого хлопця, білого музиканта, — це відбувалося на західному виїзді з Чикаго. Вони сиділи поруч на задньому сидінні над мотором, скетували[246] одне для одного різноманітні коруси[247], уночі вона заснула на його плечі, і її волосся було блискучим і солодким, а потім вона вийшла десь біля Шаєнна і сказала, що, мабуть, поїде до Денвера. Він востаннє мигцем побачив її маленьку постать біля старого цегельного залізничного депо навпроти автовокзалу, серед тих стародавніх кіно-ковбойських багажних візків, вона несла свій футляр із саксофоном і помахала йому, коли автобус рушив. А потім містер Макафі згадав, як одного разу він так само пішов від Джил, тільки було це вже в Лейк-Чарлзі, штат Луїзіана, ще тоді, коли Кемп-Полк[248] не втратив свого значення і на вулицях юрби п'яних солдатів виспівували:
— Що воно таке? — запитав Ґровер.
— «Майбутні вчителі Америки», — відповів містер Макафі. — Чотка організація.
І Джил рушила на північ у Сент-Луїс або кудись ще, а він поїхав додому в Бомонт, тому що його мати захворіла. До цього він прожив з Джил два місяці в Алжирі, містечку через річку від Нового Орлеана, не так довго, як у Нью-Йорку, але й не так коротко і катастрофічно, як у Лос-Анджелесі, і цього разу вони дійшли до ностальгійної спільної згоди, що неминуче мають попрощатися саме тут, на цій вузловій станції, сповненій п'яниць, посеред боліт і ночі.
— Гей, Джил, — сказав він. — Гей, мала.
— Чого вам треба? — запитав Ґровер.
— Дружину кличе, — сказав Тім.
— Джил? — запитав Макафі. Його очі були заплющені, і він немовби щосили намагався їх розплющити. — Джил тут?
— Ви сказали, що вона по вас приїде, — сказав Тім.
— Ні, ні, не приїде, чувак, хто тобі таке сказав? — Його очі раптово розплющилися, приголомшливо білі. — Зателефонуйте їй. Гей? Хогане? Зателефонуєш їй від мене?
— Я Тім, — сказав Тім. — Який у неї номер?
— У гаманці. — Він дістав з кишені пошарпаний брунатний гаманець з волячої шкіри, розбухлий від папірців і різних різнощів. — Ось.
Він порпався в ньому, висмикуючи старі візитівки агентств із працевлаштування, торговців машинами, ресторанів, розташованих по всій країні; позаторішній календар з розкладом футбольних матчів Техаського університету; фотографію, з тих, що роблять чотири на четвертак, де він у військовій формі усміхався поруч зі злегка усміхненою дівчиною в білому пальті, яка опустила очі долу; запасний шнурок; пасмо чийогось волосся в конверті з напівобірваною назвою госпіталю в кутку; давним-давно прострочене старе водійське посвідчення армійського зразка; декілька соснових голок; шматочок язичка для саксофона; різноманітні та різнобарвні клаптики папірців. На блакитному аркушику був напис «Джил», нью-йоркська адреса і номер телефону.
— Ось. — Він простягнув листочок Тіму. — Зателефонуй за її рахунок. Знаєш, як це зробити? — Тім кивнув. — Замов міжміський дзвінок. Попроси покликати міс Джил… — Він заклацав пальцями, пригадуючи прізвище, — а, Джил Петтісон. Ага.
— Уже пізно, — сказав Тім. — Вона ще не спить?
Містер Макафі нічого не відповів. Тім викликав оператора і замовив міжміський дзвінок.
— А
— Ні, ні, скажи, що це Карл Макафі.
Зв'язок начебто урвався. Коли він відновився, телефоністка саме набирала номер. Довго тривали гудки, а потім відповів чоловічий голос.
— Ні, — сказав він. — Ні, вона тиждень тому поїхала на узбережжя.
— Ви не знаєте іншого номера, за яким їй можна зателефонувати? — запитала телефоністка.
— Десь була адреса.
Чоловік відійшов від телефона. Запанувала тиша, і саме тоді Тім відчув, що однією ногою стоїть на краю прірви, поруч з якою ходив — хто його знає скільки часу? — сам того не підозрюючи. Він подивився вниз, злякався і відсахнувся, але встиг усвідомити, якою непривабливою була ця ніч: ніч тутешня, і та, що в Нью-Йорку, і, напевно, на тому узбережжі, про яке говорив чоловік по телефону. Та сама ніч накрила всю землю, приховавши в темряві й так заледве помітних крихітних людців. І як безнадійно важко знайти когось, хто може раптово знадобитися, якщо тільки не живеш з ними все життя в одному домі, як Тім зі своїми батьками. Він обернувся, щоб подивитись на людину на ліжку, і тільки тепер здогадався, яким загубленим був містер Макафі. Що він робитиме, якщо їм не вдасться розшукати цю дівчину? Тут чоловік на іншому кінці знову взяв слухавку і продиктував адресу, Тім її записав, а телефоністка запитала, чи треба тепер зв'язатися з довідковою в Лос-Анджелесі.
— Ага, — сказав містер Макафі.
— Але якщо вона в Лос-Анджелесі, вона не зможе по вас приїхати.
— Мені треба з нею поговорити.
І Тім ще деякий час слухав клацання і дзижчання, ніби чиїсь пальці в темряві обмацували всю країну, намагаючись на дотик відшукати одного з мільйонів мешканців. Нарешті вони почули дівчину, яка представилась як Джил Петтісон. Телефоністка повідомила, що з нею за її кошт хоче поговорити Карл Макафі.
— Хто? — запитала дівчина.
У двері постукали, і Ґровер пішов відчинити. Телефоністка повторила ім'я містера Макафі, і дівчина знову запитала:
— Хто?
У дверях з'явилися двоє поліцейських. Етьєн, що сидів за ліжком, скрикнув, дременув до ванної і з гучним сплеском знову застрибнув у воду.
— Леон, який чергує внизу, попросив нас подивитися, що тут відбувається, — сказав один з копів. — Хлопці, вас сюди привів цей чоловік?
— Портьє знає, що ми самі прийшли, — сказав Ґровер.
— Так що мені робити? — запитав Тім, помахавши слухавкою.
— Повісь її, — сказав містер Макафі. — Забудь.
Він лежав, стиснувши кулаки, і дивився на копів.
— Слухай, друже, — заговорив другий коп, — коридорний каже, що в тебе тут не стало грошей на пляшку віскі, так?
— Так, — відповів містер Макафі.
— Номер коштує сім доларів за ніч. Як плататимеш?
— Ніяк, — сказав містер Макафі. — Я волоцюга.
— Пішли, — сказав перший поліцейський.
— Гей, — гукнув Тім, — так не можна. Він хворий. Зателефонуйте в АА — там про нього знають.
— Охолонь, синку, — сказав інший коп. — Він безкоштовно переночує в гарній кімнаті.
— Зателефонуйте доктору Слотропу, — сказав Тім. Копи підхопили містера Макафі з ліжка і повели до дверей.
— А мої речі? — запитав той.
— Хто-небудь про них подбає. Ходім. І ви теж, дітлахи. Вам уже час додому.
Тім і Ґровер пішли за ними в коридор, спустилися на ліфті у вестибюль і, пройшовши повз портьє, вийшли на порожню вулицю, де копи посадили містера Макафі в патрульну машину. Тім подумав, що, можливо, чув їхні голоси по радіо у Ґровера, можливо, вони навіть з'являлись у його снах.
— Обережніше з ним, — гукнув він копам. — Він справді хворий. Про нього треба подбати.
— Авжеж, ми про нього подбаємо, — сказав коп, який сів на заднє сидіння. — І він знає про це, так? Поглянь на нього.
Тім подивився. Але зумів розгледіти тільки білки його очей і блиск поту на вилицях. Потім машина із вереском помчала геть, залишивши після себе тільки запах гуми. Більше містера Макафі вони не бачили. Наступного дня вони зайшли у відділок, але там їм сказали, що його відвезли до Піттсфілда, і перевірити це було неможливо.
За кілька днів паперова фабрика знову запрацювала, і треба було вже непокоїтися щодо тогорічної операції «Спартак», а тут ще Нунцію Пассареллі спало на думку прихопити на звалищі в Етьєнового батька автомобільні акумулятори, кілька зайвих фар і трохи огидного зеленого целофану. Повісити фари біля залізничного перегону на виїзді з Мушваборо, де поїзд уповільнює хід перед поворотом, зібрати десь п'ятдесят дітей, надягти різноманітні гумові маски-страшилки, накидки та саморобні кажанячі крила, засісти на схилах біля перегону і, коли з'явиться поїзд, увімкнути фари, вкриті гидким зеленим целофаном, та подивитися, що станеться. І хоча прийшла тільки половина від очікуваної кількості, усе минуло доволі успішно: поїзд із жахливим скреготом загальмував, панянки верещали, провідники волали. Етьєн вирубив світло, і діти через перегін накивали п'ятами в поле, розбігшись хто куди. Опісля Ґровер, який тоді хизувався власноруч виготовленою маскою зомбі, висловив дивну думку: «Я тепер почуваюся по-іншому, набагато краще, побувши зеленим, хай і гидко зеленим, хай лише хвилину». І хоча вони про це більше не говорили, Тім почувався так само.
Навесні Тім з Етьєном уперше в житті заскочили на товарняк і доїхали до Піттсфілда, де їм треба було зустрітися з торговцем на ім'я Арті Когномен, дебелим колишнім бостонцем з непроникним обличчям, який скидався на члена міського управління і палив сигару, а на додачу — ще й люльку з чашкою у формі голови Вінстона Черчилля. Арті продавав різні штуки для розіграшів.
— У цій весняній партії чудові склянки з дірками, — повідомив він. — А ще широкий вибір подушок-пердушок, сигар, які вибухають[250]…
— Не треба, — сказав Етьєн. — Що у вас для зміни зовнішності?
Арті продемонстрував їм усе, що мав, — перуки, накладні носи, окуляри з виряченими очима тощо, — але вони врешті-решт обрали тільки вуса, які легко чіплялися під ніс, і дві баночки чорної фарби для обличчя.