Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 32)

Він повільно підвівся, неначе в нього болів живіт, і взяв слухавку.

— Чи не могли б ви принести нам літрову пляшку «Джима Біма», — спитав він, — і… — ретельно перерахувавши людей у кімнаті, — три склянки? Так. Гаразд. Добре, тільки одну склянку. О, тут вже є одна.

І повісив слухавку.

— Грач свого не згає, — додав він. — Влаштуємо собі гулянку в Мушваборо, Массачусетс.

— Слухайте, навіщо ви тоді нас покликали? — запитав Хоган.

Його голос звучав вперто і чітко, а значить, він міг будь-якої миті заплакати.

— Навіщо ви взагалі зв'язалися з АА, якщо все одно збиралися напитися?

— Я потребував допомоги, — пояснив містер Макафі, — і думав, що вони мені допоможуть. А вони справді допомогли, хіба ні? Погляньте, кого вони мені відправили.

— Агов, — сказав Тім, і Хоган заплакав.

— Гаразд, — сказав містер Макафі. — Геть звідси, хлопці. Шуруйте додому.

Хоган перестав ревти і вперто промовив:

— Я залишаюся.

— Якого біса. Шуруйте. Ви великі жартівники цього міста, тож маєте знатися на жартах. Іди в АА і спитай, чи вони з тебе не поглузували. Доведи бодай їм — ну, той, — що ти вмієш визнати поразку.

Вони втрьох перезиралися, стоячи в цій крихітній кімнатці, обклеєній чотирибарвними шпалерами з хризантемами у вазі. У кімнаті з переліком правил у рамочці біля дверей, із порожнім припорошеним глечиком і склянкою, єдиним кріслом, півтораспальним ліжком з бежевим накривалом, що пахло дезінфектором. Усе почало скидатися на те, що ніхто нікуди не піде, що вони так і стоятимуть, перетворившись на воскові фігури в музеї; але потім з'явилися Ґровер і Етьєн, і хлопці впустили їх до номера. Містер Макафі, стиснувши кулаки, знову підійшов до телефона.

— А можете забрати звідси цих дітей, — сказав він у слухавку, — можете? Будь ласка.

Етьєн виглядав так, нібито ще не вийшов з шокового стану, і здавався рази в два гладкішим, аніж зазвичай.

— Думаю, копи нас бачили, — повторював він. — Правда, Ґрові?

Він притягнув із собою повне водолазне спорядження, вважаючи, що беззаперечний доказ вдома лишати не можна — ще знайдуть.

— Він нервується, — пояснив Ґровер. — А у вас тут що — проблеми?

— Ми намагаємося утримати його від пияцтва, — відповів Хоган. — Він зателефонував у АА і попросив допомоги, а тепер проганяє.

— Гадаю, вам відомо, — звернувся Ґровер до містера Макафі, — про позитивну кореляцію між алкоголізмом і серцевою недостатністю, хронічними захворюваннями верхніх дихальних шляхів, цирозом печінки…

— А ось і він, — сказав містер Макафі.

Перед відчиненими навстіж дверима виник Бето Куфіфо, готельний коридорний і міський п'яндиголова, який давно мав би піти на пенсію й жити на соціальну допомогу, однак він був мексиканцем і розшукувався на батьківщині чи то за контрабанду, чи то за викрадення автівки — злочин варіювався залежно від того, кому він про це розповідав. Ніхто до пуття не знав, як він опинився в окрузі Беркшир. Його зазвичай помилково вважали франкомовним канадійцем або італійцем — єдиними тутешніми чужинцями, — і відчувалося, що йому подобається ця легка двозначність, тому він, власне, і застряг у Мушваборо.

— Одна пляшка бухла, — оголосив Бето. — Шість п'ятдесят.

— Як це шість п'ятдесят, імпортне, чи що? — спитав містер Макафі.

Він дістав гаманець і швидко зазирнув усередину. Тім розгледів там тільки одну купюру — долар.

— Запитайте у них унизу, — відповів Бето. — Моя справа принести.

— Слухай, запиши її на мій рахунок, а? — попросив містер Макафі, тягнучись до пляшки.

Бето сховав пляшку за спину.

— Він сказав, щоб ви відразу заплатили.

Через численні зморшки годі було розібрати вираз Бетового обличчя, однак Тіму здалося, що коридорний усміхається, і доволі бридкою усмішкою. Містер Макафі витягнув з гаманця долар і простягнув його Бето.

— Давай. Просто запишіть на мій рахунок.

Тім бачив, що містер Макафі аж умивався потом, хоча в кімнаті було прохолодно.

Бето взяв долар і сказав:

— Залишається п'ять п'ятдесят. Перепрошую. Краще поговоріть з ними внизу, сер.

— Гей, хлопці, — запитав містер Макафі, — може, у вас є якесь бабло? Чи не позичите мені п'ять з половиною доларів?

— Тільки не на віскі, — сказав Хоган, — навіть якби в мене були гроші.

Інші вигребли з кишень дріб'язок, і коли перерахували, виклавши на долоні, набрався тільки долар з чвертю.

— Залишається ще чотири двадцять п'ять, — оголосив Бето.

— Ти як та лічильна машина, — закричав містер Макафі. — Давай уже, друже, давай сюди пляшку.

— Якщо не вірите мені, — Бето жестом зобразив телефонну слухавку, — вони вам розкажуть. Запитайте.

На секунду всім здалося, що містер Макафі дійсно може зателефонувати. Але, помовчавши, він запропонував:

— Слухай, давай я з тобою поділюся, згоден? Півпляшки тобі. Мабуть, хочеться промочити горло після трудового дня?

— Я цього не п'ю, — відповів Бето. — Тільки вино. На добраніч, сер.

Він повернувся, щоб зачинити двері. Але тоді містер Макафі стрибнув на нього, намагаючись вихопити пляшку. Від несподіванки Бето її випустив. Пляшка впала на килимок і відкотилася на один-два фути. Містер Макафі та Бето зчепились і почали незграбно боротися. Хоган схопив пляшку і вибіг у двері; помітивши його дії, містер Макафі прорік щось на кшталт: «О Господи» — і спробував відчепитися від коридорного. Однак, коли він підскочив до дверей, Хоган був уже далеко, і містер Макафі це усвідомив. Він просто прихилився головою до одвірка. Бето витягнув з кишені гребінець і зачесав рештки волосся. Потім, підтягнувши ремінь і позираючи на містера Макафі, обійшов його, вийшов у коридор і позадкував до ліфта, не зводячи очей з кольорового і нібито кажучи: тільки-но спробуй ще раз.

Ґровер, Тім і Етьєн застигли на місці, не знаючи, що робити далі. Містер Макафі почав якось дивно хрипіти; хлопці й не підозрювали, що людина може видавати такі звуки, вони лише одного разу чули щось подібне, коли руде бездомне цуценя на ім'я Норман, яке вешталося з Пером, якщо той не спав, наковталося курячих кісток. Вони застрягли в собачому горлі, і потім цуценя всю ніч хрипіло у дворі, доки батько Ґровера не відвіз його кудись машиною. Містер Макафі стояв, притулившись головою до одвірка, і хрипів так само, як Норман.

— Гей, — нарешті сказав Ґровер, підійшов до містера Макафі та взяв його за руку, яка була лише трохи більшою за руку Ґровера, але набагато темнішою; а Тім сказав: ага, давай.

Містера Макафі мало-помалу відвели до ліжка, з якого Етьєн тим часом зісмикнув бежеве накривало, поклали і вкрили. Раптом з вулиці долинули сирени.

— Копи! — заволав Етьєн і кинувся до ванної кімнати.

Сирена проїхала повз готель, і Тім, визирнувши у вікно, встиг розгледіти, що це була пожежна машина, яка прямувала на північ. Тоді в кімнаті знову стало тихо, і було чутно лише, як у ванну набирається вода і плаче містер Макафі. Він перевернувся на живіт, втиснувся обличчям у подушку, яку тримав обома руками, і плакав, як плачуть маленькі діти: зі схлипом втягував повітря і потім, скиглячи, видихав — знову і знову, немов не міг зупинитися.

Тім зачинив двері й сів на стілець біля столу. Ґровер сів у крісло біля ліжка, і так почалося їхнє нічне неспання. Спочатку був лише плач — і як цьому зарадиш, — тож вони сиділи та слухали. Раз задзвонив телефон. Портьє поцікавився, чи у них усе нормально, і Ґровер відповів:

— Так, з ним усе гаразд. Усе буде гаразд.

Тіму знадобилося до вбиральні, і коли він туди зайшов, то побачив, що в повній ванні під водою лежить зіщулений Етьєн у водолазному костюмі, схожий на чорний кавун з ручками та ніжками. Тім поплескав його по плечу, й Етьєн заборсався, намагаючись пірнути глибше.

— Це не копи, — щосили крикнув Тім. — Це Тім.

Етьєн виринув на поверхню і зняв маску з трубкою.

— Я ховаюся, — пояснив він. — Хотів напустити побільше піни, але знайшов тільки цей шматочок мила, та і його весь стер.

— Ходімо, потрібна допомога, — сказав Тім.

Етьєн протупав до кімнати, лишаючи всюди калюжі, і сів на підлогу; потім вони втрьох просто сиділи та слухали, як містер Макафі плаче. Плакав він довгенько, а потім закуняв. Вряди-годи він прокидався і заходжувався уривчасто і довго щось оповідати, а потім знову засинав. Час від часу хтось із хлопців теж куняв. Тіму це трохи нагадувало нічне перебування в будинку Ґрові, коли чуєш по радіо всіх тих копів, капітанів торговельних суден і плавбаз, коли всі ці голоси відскакують від невидимого склепіння в небі до Ґроверової антени, а тоді вже потрапляють у Тімові сновидіння. Скидалося на те, що містера Макафі теж транслюють звідкись здалеку. Він розповідав те, в чому зранку Тім уже не буде певен: про брата, який за часів Депресії одного ранку пішов з дому, застрибнув на товарняк і зник, а пізніше надіслав їм єдину листівку з Лос-Анджелеса; і про те, як він сам, ще зовсім маленьким, вирішив вчинити так само, але тоді дістався тільки до Гюстона; про молоду мексиканку, із якою він якийсь час зустрічався, і вона повсякчас пила якусь гидоту, а що саме — Тім не розібрав, ще в неї був маленький син, який помер від укусу гримучої змії (Тім побачив, як ця змія повзе до нього, і з криком жаху виборсався зі сну), а якось вона просто зникла, ще до світанку, розтанувши, як його брат, у такому ж безлюдному досвітанковому ранку; про ночі, коли він сам-один сидів біля доків і дивився на чорну Затоку, туди, де кінчалося світло, вимикалися вогні, лишаючи людині саме величезне ніщо; про щоденні сутички вуличних банд на сусідніх вулицях або про бійки на пляжі під спекотним літнім сонцем; про джазові виступи в Нью-Йорку, Л. А. та про невдалі виступи з гуртами тенор-саксофоністів, про які краще і не згадувати (тільки як їх забути?); про копів, що забирали його до відділка, про відвідані буцегарні та співбуцегарників, яких звали Довгий Ніж, Пако-з-Місяця або Френсіс Ікс Фаунтлерой (який одного лихого ранку поцупив у нього останній зім'ятий недопалок «Пелл-Мелл», поки він спав, напередодні намішавши з приятелем-кіномеханіком трави й вина під екраном автокінотеатру неподалік від Канзас-Сіті, поки над ними на цій величезній зігнутій штуці гримів фільм із Джоном Вейном).