Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 31)

Портьє, у якого все одно попереду була ціла ніч, зателефонував у номер 217 і поговорив з містером Макафі. Коли він повісив слухавку, його обличчя прибрало якогось дивного виразу.

— Ну, судячи з голосу, там нігер, — повідомив він.

— Ми можемо піднятися? — запитав Хоган.

Портьє знизав плечима.

— Він сказав, що чекає на вас. Якщо виникнуть проблеми, підніміть слухавку. Бачите, отут задзеленчить.

— Гаразд, — сказав Хоган.

Вони пройшли крізь порожній вестибюль між двома рядами крісел і піднялися на ліфті. Номер містера Макафі був на другому поверсі. Піднімаючись нагору, Тім і Хоган перезирнулися, але нічого не сказали. Вони доволі довго стукали в двері, доки їм не відчинили. Це був ненабагато вищий за них негр з невеликими вусиками, у сірому кардигані та з цигаркою.

— Я думав, він жартує, — сказав містер Макафі. — А ви, хлопці, насправді з АА?

— Він звідти, — сказав Тім.

Потім щось перемінилось у виразі обличчя містера Макафі.

— Отакої, — сказав він. — Ну, це вже весело. Тут у вас майже так само весело, як у Міссісіпі. Добре, ви свою справу зробили? Можете йти.

— Я думав, вам потрібна допомога, — спантеличено сказав Хоган.

Містер Макафі відійшов від дверей.

— Ваша правда. Ага. Точно хочете увійти?

Скидалося на те, що йому байдуже. Вони зайшли, і Хоган поставив молоко на маленький письмовий стіл у кутку. Вони вперше опинилися в готельному номері й уперше розмовляли з кольоровим.

Містер Макафі був контрабасистом, але свого інструмента не мав. До того він виступав на якомусь музичному фестивалі в Леноксі. А ще він і гадки не мав, як сюди потрапив.

— Таке іноді трапляється, — сказав він. — У мене бувають провали в пам'яті. Ось я у Леноксі. А наступної миті я вже в — як його там? — Мушваборо. З вами таке буває?

— Ні, — сказав Хог. — Найгірше, що в мене було, — це нудота.

— Ти зав'язав? З алкоголем?

— Назавжди, — сказав Хоган. — Тепер винятково молоко.

— Тож тепер ти молокосос, чувак, — слабко всміхнувся містер Макафі.

— А що мені треба робити? — запитав Хоган. — Що саме?

— О, говорити. Або я говоритиму. Поки не засну. Або поки хтось — бодай Джил — сюди не приїде, не приїде по мене, розумієте?

— Джил — ваша дружина? — поцікавився Тім.

— Це та дівчина, що ходила на гірку з Джеком[243], — сказав містер Макафі та засміявся. — Ні, я не жартую, таке дійсно трапляється.

— Хочете про це розповісти? — запитав Хоган.

— Ні. Мабуть, ні.

Тож натомість Тім і Хоган розповіли містеру Макафі про школу, про своє містечко, про те, чим займаються їхні батьки; а згодом, бо вони йому довіряли, розповіли і про більш потайне: як Етьєн зупинив паперову фабрику, про своє лігво та про запас натрію.

— Ага, — вигукнув містер Макафі, — натрій. Пам'ятаю. Якось я кинув шматок натрію в унітаз: спочатку, тойво, спустив воду, а потім жбурнув натрій. Коли він торкнувся води — бабах! Це було в Бомонті[244], штат Техас, я там раніше жив. Потім директор школи заходить у клас із незворушним виразом обличчя, а в руках тримає уламок унітаза, отак, і питає: «Хто з вас, джентльмени, відповідальний за це неподобство?»

Хоган і Тім, регочучи, розповіли йому, як Етьєн одного разу всівся на дереві та почав стріляти з рогатки маленькими, завбільшки з горошину, кульками натрію в басейн біля одного з маєтків, де відбувалась коктейльна вечірка, і як люди, щойно зачули перші вибухи, кинулися врозтіч.

— Витребенькуватий у вас тут народ, — сказав містер Макафі. — Маєтки й усе інше.

— Ми там не живемо, — сказав Тім. — Просто іноді прокрадаємося туди вночі та купаємося в басейнах. Найкращий — у маєтку Лавлейса. Хочете туди піти? Зараз доволі тепло.

— Ага, — сказав Хог. — Можна піти просто зараз. Ходімо.

— Ну, таке, — збентежився містер Макафі.

— Чому б ні? — запитав Хог.

— Ви, хлопці, уже не маленькі та маєте розуміти, чому ні, — сказав містер Макафі, втрачаючи самовладання. Він подивився їм в очі, похитав головою і люто промовив: — Якщо мене спіймають, мені гаплик, малий. Гаплик — і все.

— Там ніхто нікого не ловить, — сказав Хоган, намагаючись його заспокоїти.

Містер Макафі ліг на ліжко і втупився в стелю.

— Якщо ви правильного кольору, тоді не ловлять, — тихо сказав він, але хлопці його почули.

— У вас колір шкіри кращий за наш, — сказав Тім, — щоб тікати вночі. Ви вищі й бігаєте швидше. Якщо ми можемо, то й ви теж, містер Макафі, я не жартую.

Містер Макафі подивився на хлопців. Не зводячи з них очей, він запалив нову цигарку, прикуривши її від недопалка. Складно було здогадатися, про що він думає.

— Може, пізніше, — сказав він, загасивши стару цигарку. — А сказати, чому я так через це нервую? Через воду в басейні, розумієте? Якщо ти алкаш, вода якось дивно на тебе діє. З тобою так не траплялося, Хогане?

Хоган похитав головою.

— Ну, а зі мною раз було, ще в армії.

— Ви були на Другій світовій війні? — запитав Тім.

— Билися з японцями, так?

— Ні, не довелося, — сказав містер Макафі. — Тоді я був занадто молодий.

— Нам теж не довелося, — сказав Хоган.

— Ні, я служив під час війни в Кореї. Тільки залишався в Штатах. Грав у оркестрі — ну, у військовому оркестрі — у Форт-Орді, Каліфорнія. Там на пагорбах навколо затоки Монтерей багато невеликих барів; будь-хто може просто зайти туди і, якщо хоче, почати грати. Туди ходили в основному професійні музиканти, які раніше грали в Лос-Анджелесі, а тепер — бач як — їх забрали в армію і вони потрапили в Орд. Більшість з тих хлопців грали в студійних ансамблях, тож часто можна було посидіти поруч зі справжнім талантом. Якось увечері були ми в одному такому барі при дорозі, нас четверо, граємо, звук чудовий. Ми всі трохи перебрали, пили вино, вина там багато, знаєш, отам, у тій долині, як там її? Ми просто пили вино і грали — ну, блюзи там чи інше, — і тут заходить ця пані. Біла пані. На кшталт тих, що сидять біля басейнів і п’ють коктейлі на коктейльних вечірках — так? — ага. Ну, ви зрозуміли. Дебела така панянка, не велика й товста, просто дебела, і каже, що хоче, щоб ми прийшли й пограли в неї на вечірці. А тоді був чи то вівторок, чи середа, і нам всім стало цікаво, як так, що вона влаштовує гульню посеред тижня, ну, каже, це триває з вихідних — нон-стоп, он як, — і ми йдемо, і виявляється, що все так і є, вона з нас не глузувала, чуваки. А там — гармидер, галас, гам — за милю чути. Наш баритон-сакс, італієць Шелдон якийсь там, не встиг у двері увійти, а йому вже пара-трійка кралечок на шию вішаються і кажуть — ну, рано вам ще знати, що саме, — але ми влаштовуємося зручніше і починаємо, а бухло там усі відрами передають, наче на пожежі. І знаєте, що п'ють? Шампанське. Чисте шампанське. Усю ніч ми його пили, і коли вже сонцю час було вставати, усі вирубилися, а ми закінчили грати. Я ліг біля барабанів і заснув. Прокидаюся, бо чую, як ця дівчина десь сміється. Я встаю, сонце світить в очі, лише десь дев'ята чи десята ранку. Я мав би почуватися кепсько, чувак, але я почуваюсь чудово. Виходжу на цю тераску, там прохолодно й туман, не такий, що по землі стелиться, а просто не видно верхівок дерев, гадаю, сосен, там у них стовбури такі — знаєш? — дуже прямі. Усе в цьому білому тумані, а внизу океан. Тихий океан, і з узбережжя чути навчальні стрільби в Орді, огорнуті туманом, тільки «геп», «геп». Отак тихо. Я спускаюся до басейну, досі думаючи про ту дівчину-реготуху, аж раптом з-за рогу вибігає наш Шелдон, а за ним ця сама дівчина, він врізається в мене, вона теж не встигає вчасно зупинитися, і ми всі троє в одязі шубовснули в басейн. Я лише трохи сьорбнув води, і знаєш, як воно? Я знову п'яний як чіп, як вночі після всього того шампанського. Як тобі таке?

— Звучить суперово, — сказав Хоган. — За винятком алкоголю, само собою.

— Так, було суперово, — сказав містер Макафі. — Єдиний ранок, який я запам'ятав на все життя.

Якийсь час він мовчав. Потім задзвонив телефон. Запитали Тіма.

— Гей, — пролунав голос Ґровера на іншому кінці, — можна до вас прийти? Етьєну треба десь ніч пересидіти.

Етьєн, здається, перестрашився через свій напад на паперову фабрику. Він раптом вирішив, що вчинив щось серйозне і копи, якщо його схоплять, швидко дізнаються про інші справи та будуть нещадні. І насамперед його шукатимуть у Ґровера. Тільки в такому місці, як готель, він мав шанс не потрапити до їхніх лап. Тім запитав містера Макафі, той якось неохоче відповів, що, в принципі, не проти.

— Не хвилюйтеся, — сказав Хоган. — Етьєн просто боїться. Як і ви.

— А ти ніколи не боїшся? — запитав містер Макафі, його голос прозвучав дивно.

— Через алкоголь — ні, — відповів Хоган. — Думаю, мені просто настільки кепсько не було.

— О, бачу, що ти проскочив.

Містер Макафі випростався на ліжку, його обличчя виглядало на тлі подушки дуже темним. Тім зрозумів, що містер Макафі сильно пітніє. Піт стікав по його шиї і вбирався у наволочку. Він виглядав хворим.

— Може, вам щось треба? — трохи стривожено запитав Тім.

І, не почувши відповіді, повторив запитання.

— Випити, — театрально прошепотів містер Макафі й, вказуючи на Хогана, додав: — Може, тобі вдасться вмовити твого приятеля дозволити мені трохи випити, щоб розслабитися. Мені не до жартів, правда, мені треба чогось випити.

— Не можна, — сказав Хоган. — У цьому вся суть. Я для того і прийшов.

— Кажеш, що заради цього і прийшов? Помиляєшся.