Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 30)
Хлопчики прив'язали човен до залізної сходинки, втопленої в якусь подобу набережної, зійшли на берег і згуртовано посунули до бічного входу у Великий Дім. Незалежно від того, як часто вони приходили до лігва, перед входом до будинку в них щоразу виникало відчуття не правопорушення, а якоїсь урочистості. Треба було докласти зусилля, щоб зробити крок із зовнішнього світу до внутрішнього. Повітря всередині було задушливе, навіть важкий запах чинив спротив будь-яким вторгненням і повсякчас нагадував про себе, доки вони звідти не йшли. Ніхто не насмілювався про це говорити, хоча всі його відчували. Немов виконуючи ритуал, вони спочатку перезирались і зніяковіло усміхались, а лише потім поштовхом прочиняли двері в сутінки, які на них очікували.
У кімнатах вони йшли попід стінами, бо знали, що може трапитися, якщо пройти під підвішеним у центрі стелі запавутиненим флінтгласовим канделябром з товстими сталагмітами пилу на верхніх гранях. Дім був повен таких мовчазних заборон: глухих закутів, звідки на тебе могли вистрибнути; ділянок понівеченої підлоги, крізь які раптово можна провалитись у підземні темниці чи просто темряву, де нема за що вхопитися; дверей, збалансованих так, що вони тихенько зачинялися, коли за ними не стежиш. Від таких місць слід триматися подалі. Шлях до лігва нагадував захід у небезпечну гавань, сповнену рифів. Якби в будинок увійшло не четверо хлопців, а більше, це було б цілком безпечно; просто зграйка дітлахів бігає у старому домі. Якби їх було менше, вони не змогли б пройти далі першої кімнати.
Поскрипуючи, відлунюючи чи лишаючи темно-ребристі відбитки кедів на тонкому шарі вогкого пилу, Хунта заходила дедалі глибше в дім короля Юрйо: повз вставлені у простінки дзеркала, які відображали їхні темні та побляклі постаті та ніби утримували їхню частку як ціну за вхід; ішли далі крізь дверні пройми, завішені давнім оксамитом зі стертим ворсом, де візерунки скидалися на географічні мапи з морями та материками, які не вчили в школі; далі крізь буфетну, де вони колись давно знайшли кількадесятилітній ящик «Моксі»[241], у якому досі лишилося дев'ять пляшок, одну з яких Кім Дюфе розбила об борт «Витоку» під час хрестин у день спуску на воду, а ще дві вони урочисто випили, святкуючи торішні відносно успішні «спартаківські» навчання і нещодавнє прийняття Карла Баррінґтона до зграї; потім сходами вниз між двох порожніх винних стелажів у порожні майстерні з порожніми робочими столами та неробочими електричними розетками, які в темряві звисали над головою, наче павуки без лапок; і нарешті дісталися до найпотаємнішого осердя дому, кімнатки зі старовинною вугільної грубкою, яку вони знайшли та полагодили й навколо якої Етьєн потім ще цілий тиждень розставляв міни-пастки. У цій кімнаті вони збиралися й обговорювали свій розклад; саме тут у п'ятигалонній бляшанці вони зберігали натрій, залитий гасом; а в старому, колись порожньому бюро зі зсувною кришкою лежали мапи із позначеними на них завданнями; а ще список ворогів народу, доступ до якого мав тільки Ґровер.
Опівдні стало ще темніше, дощ був поривчастий, і то густішав до зливи, то сходив до мрячки, а в глибині будинку, у сухій і прохолодній кімнаті, планувала і змовлялась Хунта. Їхня змова тривала вже три роки поспіль, і часом це нагадувало Тіму сни, які бачиш, коли захворієш і лихоманиш, а тобі наказали щось зробити — розшукати важливу людину в нескінченному й незнайомому місті, сповненому людей і підказок; розв'язати довжелезну, невичерпну мережу певних арифметичних проблем, де кожна дія призводить до появи десятка нових. Здавалося, ніщо ніколи не змінюється. Не було «завдань», які не створювали б потреби обмірковувати нові завдання, так що незабаром старі забувалися і за замовчуванням поверталися до рук дорослих або потрапляли до спільної нейтральної зони, і тоді доводилося починати все з початку. Що з того, що торік Етьєну (якщо навести найяскравіший приклад) вдалося майже на тиждень зупинити паперову фабрику, засмітивши воду, яку вони використовували? Усе інше й далі працювало, ніби сама змова мала істотну хибу і була приречена на поразку. Передбачалось, що того ж вечора Хоган Слотроп мав кинути димову шашку на засіданні АБУ, викурити всіх із зали та накивати п'ятами з їхніми протоколами та фінансовими звітами, але йому раптово зателефонували та попросили посидіти з одним членом АА, який уперше опинився в їхньому місті та звернувся в місцеве відділення, бо потрапив у халепу і боявся.
— Чого він боїться? — спробував з’ясувати Тім.
Це сталося рік тому, на початку осені, незабаром після початку занять у школі. Хоган зайшов до Тіма додому відразу після вечері, коли небо ще було світлим, хоча сонце вже сіло, і вони пішли на двір пограти в баскетбол. Однак грав лише Тім: Хогану не давала спокою думка про конфлікт зобов'язань.
— Боїться, що знову почне пити, — сказав Хоган, відповідаючи на запитання Тіма. — Я візьму це з собою, — сказав він, тримаючи пакет молока. — Якщо він захоче випити, то хай краще вже це.
— Пхе, — сказав Тім, бо не дуже любив молоко.
— Слухай, — відказав Хоган, — молоко потрібне не тільки дітям. Давай я розповім тобі про молоко. Воно ж чудове.
— Розкажи мені про пиво, — запропонував Тім. Останнім часом його вабила ідея напитися.
Хоган образився.
— Не смішно, — сказав він. — Мені пощастило, що я зміг кинути, так мій батько говорить. Диви, от, скажімо, той хлопець, із яким мені треба посидіти. Йому тридцять сім років. Диви, наскільки я його випередив.
— Ти повинен сьогодні ввечері підкласти димову шашку, — нагадав Тім.
— Слухай, Тіме, може, зробиш це замість мене, а?
— Ми з Ґрові збираємося кинути натрій, — сказав Тім. — Пам'ятаєш? Усе має відбутись одночасно.
— Ну, тоді скажи Грові, що я не можу, — сказав Хоган. — Вибач, Тіме, ніяк не можу.
Саме цієї миті — хто б ви думали? — з'явився Ґровер. Тім і Хоган якомога дипломатичніше йому все пояснили — що, як завжди, не спрацювало, бо Ґровер обурився на повну котушку, по-всякому обізвав їх і роздратовано посунув у темряву, яка так тихо і спритно прокралася з гір, що вони й не помітили.
— Скидається на те, що кидати натрій уже не на часі, — невдовзі наважився сказати Хоган, — ага, Тіме?
— Ага, — відповів Тім.
Отак завжди. Ніщо ніколи не йшло так, як слід, жодного просування. Етьєн даремно цілий день грався у пірнальника, хіба що для сміху. Паперова фабрика знову почне працювати, люди повернуться на роботу, незахищеність і невдоволення, чого домагався і на що розраховував Ґровер, виходячи зі своїх темних задумів, про які їм ніколи не звірявся, — усе це зникне, і все буде, як раніше.
— А давай, Тіме, — запропонував Хоган голосом ведмедика Йоґі[242], яким говорив, коли намагався когось підбадьорити, — а давай, може, підемо разом у готель і допоможеш мені з цим хлопцем, а?
— Так він у готелі? — запитав Тім.
Хог підтвердив, хлопець був у місті проїздом, і чомусь ніхто не хотів до нього йти. Ненсі, секретарка в головному офісі АА, зателефонувала Хогану. Він погодився.
— Він піде, — сказала вона комусь в офісі, і Хогану здалося, що на іншому кінці дроту пролунав сміх.
Тім взяв свій велосипед, крикнув у бік будинку, що скоро повернеться, і вони крізь вечірні сутінки покотили вниз схилом до міста. Стояла чудова осіння погода, той проміжок, коли деякі дерева передчасно починають змінювати колір, комахи щодня голоснішають, а вранці, якщо вітер дме з північного заходу, дорогою в школу можна побачити, як над високими горами кружляють самотні яструби, готуючись до відльоту на південь і тримаючись верхівок гірських хребтів. Попри згаяний день, Тім досі насолоджувався тим, що за інерцією котився до скупчення жовтих вогників, лишаючи далеко позаду дві сторінки домашнього завдання з арифметики та розділ з фізики, який мав прочитати, не кажучи вже про паскудний фільм, якусь романтичну комедію 1940-х років, що була на тому єдиному телеканалі, який тут можна було спіймати. Проносячись повз будинки з досі відчиненими заради першої вечірньої прохолоди дверима і вікнами, Тім і Хоган мигцем бачили блакитнувате світіння екранів, налаштованих всі як один на той самий фільм, і вловлювали уривки діалогу: «Рядовий, ви що, зовсім з глузду…»; «Той, була одна дівчина, там, вдома…»; «(сплеск, комічний крик) О, вибачте, сер, я думав, що ви японський розвідник…»; «
Залишивши велосипеди на вулиці, Тім і Хоган увійшли до вестибюлю. Нічний портьє, який щойно заступив на чергування, позирнув на них тьмяним оком.
— Анонімні алкоголіки? — спитав він. — Жартуєте?
— Клянуся, — сказав Хоган, показуючи пакет молока. — Зателефонуйте йому. Містер Макафі, кімната 217.