Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 29)

— Було кілька телефонних дзвінків, — згадав Карл, коротко відзвітувавши про минулий тиждень. — Жартівники.

Він переказав дещо зі сказаного ними.

— Теж мені жарти, — сказав Етьєн. — Що тут смішного? Зателефонувати людям, обізвати їх по-різному — це не розіграш. У цьому немає жодного сенсу.

— Що скажеш, Карле? — поцікавився Ґровер. — Думаєш, вони щось запідозрили? Збагнули, що ми задумали?

Карл усміхнувся, і всі зрозуміли, що він збирається сказати.

— Ні, ми в безпеці. Поки в безпеці.

— Тоді навіщо дзвонити? — запитав Ґровер. — Якщо не щодо операції «А», тоді нащо?

Карл знизав плечима і сів на місце, дивлячись на них так ніби знав нащо, знав усе, геть усі таємниці, про які жоден з них навіть не здогадувався. Наче в Нортумберлендських маєтках справді була головна загадка, щось потайне, чому дотепер вдавалося від них вислизати, те, про що Карл розповість одного дня, винагороджуючи їх за винахідливі витівки, відважну протидію батькам, шкільні дотепи або, можливо, за щось таке, про що вони й не думали, але Карл, коли буде готовий, дасть їм це зрозуміти натяками, кумедними історіями або на позір випадковими змінами теми розмови.

— Нараду закінчено, — оголосив Ґровер. — Ідемо до лігва.

Дощ ущух і перетворився на якусь пересувну мряку. Четвірка швидко злетіла з дерева на землю, пробігла через двір Ґроверового будинку, проминула житловий квартал і пішла через поле, огинаючи прибиті дощем стіжки сіна. По дорозі за ними ув'язався гладкий басет на ім'я П'єр, який у сонячні дні спав посеред шосе місцевого значення, що ненадовго ставало Чікаді-стріт, коли проходило крізь Мушваборо. Однак дощ подіяв і на нього, надавши нових сил. Він упадав коло них, наче цуценя, і, гавкаючи, ніби намагався зловити язиком дощові краплі.

Опівдні було доволі похмуро, тож заходу сонця, ймовірно, ніхто й не побачить. Гір теж не було видно, бо хмари сьогодні пливли надто низько. Тім, Ґровер, Етьєн, Карл і П'єр тінями промерехтіли через поле і вийшли на брудну дорогу з коліями, повними дощової води. Дорога через невеликий кряж зміїлася до лісу короля Юрйо[236], названого так на честь європейського претендента на престол, який ще в середині 30-х утік сюди від затемнення, що почалося в Європі та його власній не надто справжній тіньовій державі, і, як свідчила оповідка, за відерце діамантів придбав усю цю земельну ділянку. Чому діаманти були саме у відерці, де, певно, їх не надто практично тримати, ніхто ніколи не пояснював. Говорили також, що у короля було три (деякі казали — чотири) дружини, одна офіційна, а решта морганатичні, а ще фанатично відданий йому ад'ютант, кавалерійський офіцер заввишки сім футів, із широкою бородою, у чоботях зі шпорами, із золотими еполетами та пістолетом, який він завжди мав при собі, готовий вистрілити в будь-кого, особливо в хлопчиська, який вдерся в чужі володіння. Саме він привидом блукав цими землями. Офіцер досі тут жив, попри те, що його король давно помер, — принаймні всі так вважали; втім, ніхто його жодного разу не бачив, а лише чули тупіт його важких чобіт по опалому листю, серед стовбурів і кущів шипшини, коли в паніці тікали від нього. Втекти завжди вдавалося. Вони відчували, що їхні батьки знали значно більше про вигнання короля, але ефективно приховували це від дітей: так, десь опускалася темрява, всі тікали й починалася велика війна — але все це безіменне і недатоване, зібране по частинках з підслуханих батьківських розмов, телефільмів, з уроків суспільствознавства, якщо їх випадково почуєш, із коміксів про морських піхотинців — але нічого виразного і конкретного; усе якесь закодоване, сутінкове, непоясненне. Тільки маєток короля Юрйо по-справжньому пов'язував дітей з тим імовірним катаклізмом, цьому сприяло й солдатське минуле їхнього переслідувача-сторожа.

Однак Внутрішній хунті він взагалі не дошкуляв. Вони вже багато років тому зрозуміли, що він їх не зачепить. Так було відколи вони обнишпорили весь маєток і ніде не побачили його явних слідів, а лише безліч неоднозначних. Це аж ніяк не спростовувало його існування, але означало, що вони знайшли ідеальне місце для свого лігва. Справжній чи вигаданий, велет-кавалерист став їхнім захисником.

Дорога йшла через сосняк, де високо серед гілок шумно пурхали куріпки. Крапала вода; черевики хлюпали по бруду. За соснами з'явилася галявина, яка колись була рівним, як протягла морська хвиля, газоном, але зараз там було повно бур'яну, кролячих нірок і високого жита. Як згадував батько Тіма, багато років тому, коли цією лісовою дорогою проїжджав екіпаж, на галявину з пагорба збігали павичі, розпускаючи свої яскраві хвости.

— А, ага, — сказав Тім, — як перед початком кольорової передачі. Тато, а коли ми купимо кольоровий телевізор?

— Чорно-білий теж непогано, — відповів батько, і на тому зась. Якось Тім запитав Карла, чи є у нього вдома кольоровий телевізор.

— Навіщо він мені? — здивувався Карл і одразу додав: — А! Ага.

І вибухнув сміхом. Тім не гірше за Етьєна, професійного коміка, знав, коли слухач здогадується про наступну фразу, а тому не став більше нічого говорити. Його здивував сміх Карла. Він не мав на увазі нічого смішного, та й запитання було сяке-таке логічне. Тім дійсно думав про Карла не тільки як про «кольорового», а й чомусь взагалі пов'язаного з кольором. Думаючи про Карла, Тім завжди уявляв його на тлі червоно-жовтавого листя нинішньої ранньої осені, а минулого місяця, коли Карл переїхав до Мушваборо і вони ще не потоваришували, Тім думав, що Карл, певно, має постійно носити із собою беркширську осінь, той Прекрасний Кольоровий Світ. Навіть у сірість цього дня і місцевості, куди вони зайшли (ця місцина, здавалося, лишила частку свого світла в минулому), Карл вносив якусь осяйність, яскравість, що компенсує брак світла.

Вони звернули з дороги та крізь кущі азалії спустилися до берегів декоративного каналу, водотокової системи й острівців, споруджених наприкінці минулого століття, імовірно, це була спроба створити якусь мініатюрну чи іграшкову Венецію для нью-йоркського кондитерського магната Еллсворта Баффі, який першим почав будуватися на цьому місці. Як і більшість з тих, хто зводив палаци на цих пагорбах, він був сучасником Джея Ґульда[237] і його партнера — веселого беркширського крамаря Ювілейного Джима Фіска[238]. Одного разу, приблизно цієї ж пори року, Баффі влаштував бал-маскарад на честь кандидата в президенти Джеймса Дж. Блейна[239], куди сам Блейн не потрапив через шторм і плутанину в розкладі поїздів. Ніхто за ним не сумував. Усі грошовиті особи з округу Беркшир зібрались у величезній бальній залі в неосяжній садибі Баффі з цукрової вати; вечірка тривала три дні, і за цей час сільську місцевість відвідали п'яні П'єро-блукачі, які біліли в місячному світлі; бридкі борнейські орангутанги, які розносили глеки з місцевим самогоном; пишні та вишневогубі актриси, привезені з Нью-Йорка, у шовкових пелеринах, червоних корсетах і довгих панчохах; дикі індіанці, князі епохи Відродження, діккенсівські персонажі, строкаті бички, ведмеді з букетиками; уквітчані гірляндами дівчата, які алегорично зображали Вільне Підприємництво, Поступ і Просвіту; а також велетенський американський омар, який так і не простягнув клешню кандидату. Пішов сніг, і вранці останнього дня вечірки в каменярні знайшли ледве живу балерину в убранні Коломбіни; вона відморозила пальці на одній нозі так, що їх довелось ампутувати. Вона більше не танцювала, а в листопаді Блейн програв вибори, і про нього всі забули. Після смерті Баффі маєток купив канзаський грабіжник поїздів, який зав'язав зі злочинною діяльністю, а 1932 року його майже задарма продали власникам готельної мережі, яким забракло коштів його переобладнати, тож незабаром вони вирішили, що краще дістати відерце з діамантами короля Юрйо, ніж платити податки за це обтяжливе п'яте колесо. Тепер король теж відійшов у кращий світ, а будинок знову спорожнів, якщо не рахувати Хунту й одного ймовірного кавалерійського офіцера.

У заростях очерету сховалася плоскодонка, яку вони знайшли, залатали й охрестили пароплавом «Витік». Приятелі вмостилися на борту, і Тім та Етьєн почали гребти. П'єр сидів, поклавши лапи попереду, неначе носова фігура. Десь нижче за течією стрибнула жаба, а дощ пунктиром малював на темній поверхні води. Вони пропливли під «липовими» венеційськими містками, у декількох з яких бракувало мостин, тож можна було поглянути вгору і побачити між дошками сіре небо; повз маленькі пристані, чиї непросмолені палі прогнили та вкрилися зеленим слизом; повз відкриті альтанки з проржавілою наскрізь обшивкою, яка хилиталася від найменшого вітерцю; повз роз'їдені корозією статуї прямоносих юнаків і дівчат з фіговими листочками, які тримали роги достатку, самостріли, ірреальні сірінги[240], струнні інструменти, плоди граната, а ще розгортали свитки та пригорталися одне до одного. Невдовзі над верхів'ями голих верб з'явився Великий Дім, що вищав, поки вони наближалися, і з кожним помахом весел можна було розгледіти дедалі більше башточок, зубців і контрфорсів. Зовні будинок був у доволі паскудному стані: ґонт здебільшого відвалився, фарба облущилася, на землі купою валявся розбитий шифер. Вікна вже багато років стояли вибиті через наскоки знервованих дітей, які мали себе вдвічі активніше заохочувати, щоб виступити супроти кавалерійського офіцера з пістолетом. І всюди запах старого — вісімдесятирічного — дерева.