Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 28)
— Смерті? — запитав Тім, примружившись і наморщивши ніс. — А чому смерті, Ґрові?
Ґровер пояснив йому значення слова. Потім на зеленій дошці, прикріпленій до стіни, намалював крейдою приблизний план шкільної будівлі.
— Симетрія, розрахунок часу, — прокричав він, — координація.
— О, воно в мене у табелі є, — сказав Етьєн, — саме це слово.
— Правильно, — сказав Ґровер. — Це означає, що на фізкультурі твої руки, ноги й голова працюють разом. Те саме й у нас: люди в такій банді, як наша, мають діяти, як частини тіла…
Але його вже ніхто не слухав. Етьєн розтягував пальцями рот; Тім і Карл по черзі лупцювали один одного в плече. Ґровер дуже голосно клацнув затискачем, і вони кинули пустощі.
— Ще щось, Етьєне?
— Це все. А, у вівторок буде засідання АБУ. Думаю знову відправити туди Хогана.
— Ти ж пам'ятаєш, — насилу вимовив Ґровер, — що він зробив минулого разу.
Початкова ідея полягала в тому, що Хоган Слотроп краще за інших підходить для проникнення на засідання АБУ завдяки своєму досвіду відвідування зборів Анонімних алкоголіків. Ґровер припускав, що Хоган має уявлення про те, як проходять збори дорослих. Це був його черговий прорахунок. І він цілий тиждень хвилювався, що неправильно оцінив ситуацію. Замість того, щоб тихенько і непомітно сидіти в куточку і все записувати, на одному із засідань Хоган таки встряв у халепу.
— Я подумав, — розповідав він, — що не зашкодить підняти руку і сказати: «Мене звуть Хоган Слотроп, я вчуся в школі», а потім розповісти їм про навчання.
— Їм це нецікаво, — сказав Ґровер.
— А моїй мамі цікаво, — сказав Хоган. — Вона щодня мене питає, що було в школі, і я їй розповідаю.
— Вона не слухає, — сказав Ґровер. Вони викинули Хогана Слотропа із засідання АБУ, коли він попрямував до трибуни, щоб перевірити, чи вдасться йому прочитати «Дванадцять кроків» — програму дій Анонімних алкоголіків[231]. Буквально викинули — він був неважкий, тож його легко підняли.
— Чому? — заволав Ґровер.
— Бувають різні збори, — намагався пояснити Хоган. — В АБУ все інакше. У них там свої правила, і всі якісь дуже, дуже…
— Формальні, — припустив Ґровер. — Офіційні.
— Ніби вони грають у якусь гру, про яку я до того не чув, — сказав Хоган. — В АА ми просто розмовляємо.
На наступне засідання АБУ Кім Дюфе нафарбувала губи, накрутила кучері на французький манер, начепила своє найвишуканіше вбрання і бюстгальтер нульового розміру — Кім так задурила матір, що та придбала його — і прийшла на засідання, де незле зіграла дорослу. Так вона стала їхньою новою вивідувачкою.
— Тож тепер, — підсумував Етьєн, — Хогану кепсько, бо його замінили дівчиськом.
— Мені подобається Хоган, — сказав Ґровер, — зрозумійте мене правильно, хлопці. Але чи зможе він адекватно діяти в складно структурованій ситуації, — це єдине, що мене…
— Га? — одночасно запитали Тім і Карл.
Цей трюк вони навмисне вивчили, і він завжди спрацьовував, коли треба було спантеличити Ґровера. Ґровер знизав плечима, визнавши, що, можливо, це питання дисципліни, і дав Етьєну добро на те, щоб Хоган спробував ще раз. Наступним доповідав Тім. Його сферою були фінанси та тренування. У цей час усі були зайняті підготовкою до щорічного пробного прогону, що мав незабаром відбутися. Кодову назву операції «Спартак» Ґровер запозичив з однойменного фільму. Одного разу він спеціально їздив у Стокбрідж[232], щоб подивитися цю кінокартину. Вона його так вразила, що ще місяць по тому Ґровер щоразу, проходячи повз дзеркало, робив кірк-даґласівську[233] міну. Операція «Спартак» проводилася вже втретє, тож це мав бути третій пробний прогін справжнього повстання рабів, однак її називали винятково операцією «А».
— Що значить «А»? — якось запитав Тім.
—
— Показушник, — сказав Тім і одразу ж забув цю інформацію.
Щоб тренувати малюків, зовсім не обов'язково знати, що означає ця літера.
— Ну, що там вимальовується, Тіме? — запитав Ґровер.
Тім відповідав без особливого захоплення.
— Без гарного макета, Ґрові, це не матиме сенсу.
— А тепер просто коротенько нагадай, про що йдеться, Тіме, — сказав Ґровер, щось записуючи на планшетці, — зробимо все десь так само, як і торік?
— Так. Знову використаємо галявину Фаццо, накреслимо все, — він показав на ескіз на зеленій дошці, — в натуральну величину. Але тепер замість вапна використаємо кілочки та червоні прапорці, якими Етьєн розжився у дорожніх робітників.
Торік усе складалося чудово, поки малюки не дійшли до білого обрису шкільної будівлі. Там вони різко спинилися і почали черевиками вчовгувати вапно в траву. Пізніше на критичній нараді Ґровер висунув гіпотезу, що, можливо, білі обриси на траві нагадали малюкам лінії, накреслені крейдою на зеленій дошці. Крім того, з вапном вони матимуть клопіт, коли «Спартак» завершиться і доведеться його стирати. А кілочки можна просто висмикнути. Кілочки краще.
— І все ж, — сказав Тім, — це не те саме, що справжні стіни. Навіть будівельний картон — не те саме. Бігма перетинати лінію і переконувати себе, ніби це двері — то таке. Потрібні справжні двері. Потрібні справжні сходи та справжні туалети, щоб кидати туди натрій, розумієш?
— Два роки тому ти так не вважав, — зауважив Ґровер.
Тім знизав плечима.
— Просто тепер це вже не таке справжнє. Для мене. Звідки ми знаємо, що, коли настане мить, час «Ч», вони зроблять усе як слід? Особливо малюки?
— Ми не знаємо, — сказав Ґровер. — Але ми не можемо собі дозволити побудувати справжній макет.
— У нас близько двадцяти п'яти баксів, — сказав Тім. — Малюки почали самі приходити та пропонувати той дріб'язок, який їм дають на молоко. Навіть ті, чия черга ще не надійшла, отак.
Ґровер подивився на нього спідлоба.
— Ти їх силуєш віддавати гроші, Тіме? Мені такого не треба.
— Ні, Ґрові, присягаюся, вони самі віддають. Кажуть — уже декілька так сказало, — що вони в нас
— Тільки дивись, щоб вони не надто захоплювалися, — сказав Ґровер. — Учителі можуть здогадатися. Суть у тому, щоб мати приблизно однакові молочні гроші щодня, поступово і тихцем чергуючи малюків. Так денна виручка буде маленькою, зате постійною. Якщо почнуться дикі грошові коливання і кожен віддаватиме тобі свої п'ятицентовики, у вчителів відразу виникнуть підозри. Роби помаленьку. Як там інші прибутки? Як там наш скупник у Піттсфілді?
— Зараз він хоче меблі, — відповів Тім. — Але тут є складнощі. Ми можемо роздобути меблі в маєтку Велур, у будинку Розенцвайґ і ще у двох-трьох місцях. Але як ми доставимо їх в Піттсфілд? Ніяк. До того ж він заборонив дзвонити йому за його рахунок.
— Пхе! — сказав Ґровер. — Тоді його теж можна викреслити. Розумієш? Їм не можна довіряти. Коли вони починають на тобі економити, значить, ти їм більше не потрібен.
— Угу, а як, — спробував вставити кілька слів Тім, поки Ґровер не розійшовся, — щодо того макета?
— Ні і ще раз ні, — відказав Ґровер. — Нам ці гроші потрібні для іншого.
Тім плюхнувся назад на килим і втупився у стелю.
— У тебе все, Тіме? Гаразд, тепер Карл. Що нового на забудові?
Карл відповідав за активність у Нортумберлендських маєтках, новому районі Мушваборо. Коли настане час, буде досить легко керувати старою частиною міста, але їх непокоїв цей новий район з торговим центром, супермаркетом, яскравою аптекарською крамницею, де продавалися маски до Гелловіна, і стоянкою, завжди вщерть заповненою машинами, навіть пізно ввечері. Коли будівництво тільки почалося — позаторішнього літа, — Тім і Етьєн ходили туди ввечері та до настання темряви грали на насипах, а потім крали лісоматеріали, зливали пальне з бензобаків грейдерів і бульдозерів, а іноді навіть били шибки, якщо на болоті Корроде досить голосно виспівували квакші та жаби. Хлопцям не подобалася ця забудова, не подобалося, що її називають «маєтками», коли кожна ділянка там була всього лише п'ятдесят на сто футів, що геть не скидалося на велич старих будинків «позолоченого віку»[235] — справжніх маєтків, які оточували старе місто, немов створіння зі сновидінь, що вночі зусібіч підступають до ліжка, височезні й потайні, але водночас завжди поруч. Як і будинок Ґровера, усі Великі Будинки в маєтках мали власні обличчя, хай і без такої відкритої щирості мансардного даху: натомість вони мали таємничі, глибоко посаджені очі, обрамлені сухозлотими, викутими масками, щоки, татуйовані різнобарвними кахлями, величезні заґратовані роти з рядами мертвих пальм замість зубів. Відвідати такий будинок було ніби повернутися в сон, а винесена звідти здобич ніколи не здавалася справжньою; вона однаково була видобута зі снів — хоч залиш її, щоб умеблювати лігво, хоч продай скупникові, як-от тому власнику антикварного магазинчика в Піттсфілді. Натомість у маленьких, присадкуватих і переважно однакових домівках Нортумберлендських маєтків ніщо не могло зацікавити або нав'язливо переслідувати, і роздобути там можна було хіба що найзвичайнісінькі предмети, що належать пробудженому повсякденному світу, — ті, за які арештовують копи, коли їх потягнеш. Там ти не відчував себе захищеним, там не було можливостей для потайного життя чи потойбічної присутності, ні дерев, ні таємних чи коротких стежок, ні підземних стоків, ні заростей, в яких можна було б облаштуватися, — там усе відкрите, помітне з першого погляду. Можна піти вперед чи назад, обійти ріг будівлі й попрямувати його безпечними та м'якими кривими вулиць ближче до центру району, однак ти повертаєшся, постійно повертаєшся до порожнього місця, де є лише похмура земля. Карл був одним з небагатьох дітей тамтешніх мешканців, з ким спілкувалися хлопці зі старого міста. Його робота полягала в тому, щоб прикликати підкріплення, навертати до них нових людей і розвідувати ймовірне стратегічне значення перехресть, крамниць і подібного. Такій роботі не позаздриш.