Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 27)
Ґровер був радіоаматором. Він зібрав власний приймач-передавач і контрольну апаратуру. Не лише небо, а й гори були причиною примхливої поведінки радіохвиль. Коли Тім залишався ночувати у Ґровера, він чув, як часом далеко за північ його кімната сповнювалася безтілесними голосами, які іноді долинали навіть з-за океану. Ґровер любив слухати, але сам рідко передавав комусь повідомлення. Він пришпилив до стіни дорожню мапу і щоразу, почувши новий голос, робив позначку на мапі та вказував частоту. Тім ніколи не бачив, щоб Ґровер спав. Хай коли Тім лягав спати, Ґровер був на ногах: бавився з ручками налаштування, притискав до вух пару величезних гумованих навушників. Вряди-годи він вмикав репродуктор. У напівсні Тім чув, плутаючи сновидіння й дійсність, як хтось викликає копів на місце аварії, або просто вловлював якісь шуми чи тіні, що рухалися серед безгоміння; чув, як перемовляються таксисти, які мали зустрічати нічні поїзди — ці переважно буркотіли про каву або перекидалися пласкими жартами з диспетчером; чув уривки репортажу про матч шахістів; переговори капітанів буксирів через Голландські пагорби, які тягнули баржі з гравієм вниз по Гудзону; восени або взимку чув розмови дорожніх робітників, які допізна ставлять снігозахисні загорожі та розчищають дороги; час від часу чув торговельні судна у відкритому морі, коли та штука в небі, шар Гевісайда[227], опинявся в потрібному місці. Усе це спадало на нього, просотуючись у його сни та залюднюючи їх, тож уранці він ніколи не знав, що було справжнім, а що галюцинацією. І Ґровер нічим не міг йому зарадити. Прокидаючись і ще не скинувши навали сновидінь, Тім запитував:
— Ґрові, що там зі зниклим єнотом? Копи його знайшли?
Або:
— А що було далі з канадським лісорубом у човні-будинку на річці?
На що Ґровер завжди відповідав:
— Я цього не пам'ятаю.
Коли Етьєн Шердлу теж залишався тут ночувати, вранці він згадував зовсім інше: чиїсь співи, або доповіді в якийсь штаб спостерігачів за борсуками, або палкі суперечки напівіталійською щодо професійного футболу.
Етьєн теж мав сьогодні прийти. Щосуботи вранці приятелі збиралися на оперативну нараду. Можливо, він затримувався, тому що батько знову наказав йому щось зробити на звалищі. Етьєн був дуже гладким хлопчиком, який на телефонних стовпах писав своє ім'я як «80N»[228], додаючи «ха-ха». Він робив це кольоровою крейдою або шматочком червіні, поцупленим у дорожніх робітників. Так само, як Тім, Ґровер і Карл, Етьєн любив влаштовувати розіграші, але в нього це перетворилося на якусь одержимість. Якщо Ґровер був генієм, Тім хотів стати тренером баскетбольної команди, а Карл міг би бути зіркою в цій команді, то Етьєн бачив себе лише у професії, пов'язаній з розіграшами.
— Ти божевільний, — говорили йому хлопці. — Що це за професія? Бути коміком на телебаченні або клоуном, чи як?
А Етьєн, обійнявши кого-небудь за плечі (якщо бути насторожі, то можна збагнути, що він це робить не з приязні, а щоб скотчем причепити тобі на спину папірець з написом «МОЯ МАМА НОСИТЬ СОЛДАТСЬКІ ЧОБОТИ» або «КОПНИ МЕНЕ» зі стрілочкою), відповідав:
— Мій батько каже, що скоро все робитимуть машини. Що роботу можна буде знайти тільки на звалищах поламаних машин. А от жартувати машини
Діти, мабуть, казали правду: можливо, Етьєн був трохи божевільним. Він ішов на ризик, на який більше ніхто не наважувався: проколював шини поліцейських машин, надягав водолазний костюм і замулював річечку, використовувану паперовою фабрикою для своїх потреб (якось Етьєн спинив на ній виробництво майже на тиждень); залишав дурнуваті та майже безглузді записки з підписом «Фантом» на столі в кабінеті директорки, поки вона вела урок у восьмому класі, й подібне. Він ненавидів заклади. Його найбільшими ворогами та вічними мішенями його жартів були школа, залізниця й АБУ[229]. Етьєн зібрав коло себе гурток невдоволених, яких директорка, вичитуючи, незмінно називала «ненаучуваними» — цього слова жоден з них не розумів, а Ґровер не пояснював і лише скаженів, неначе когось назвали макаронником або нігером. Серед друзів Етьєна були брати Мостлі, Арнольд і Керміт, які нюхали авіаційний клей, крали з крамниці мишоловки, а потім розважалися, кидаючи їх у зведеному стані один в одного десь на пустирі; ще — Кім Дюфе, струнка шестикласниця з екзотичною зовнішністю і білявим хвостиком до пояса із постійно забрудненим синім чорнилом кінчиком, яка була повернута на вибухонебезпечних хімічних реакціях та відповідала за поповнення запасів натрію в їхній схованці; Кім контрабандою виносила натрій з лабораторії мушваборовської середньої школи за мовчазної згоди свого любчика Ґейлорда, закоханого в неї до нестями другокурсника, штовхача ядра і любителя молодняку; ще був Хоган Слотроп, син доктора, який у восьмирічному віці надто серйозно захопився пивом після вечері, а в дев'ять захопився релігією, зарікся пити та вступив до Анонімних алкоголіків — крок, що викликав схвалення поблажливого батька і прихильне ставлення місцевого відділення АА, бо там вирішили, що присутність дитини надихатиме інших; Нунцій Пассарелла, який почав з того, що в другому класі провіз на шкільному автобусі дорослу свиню, польсько-китайську свиноматку вагою у чверть тонни, щоб виступити з нею на конкурсі «Покажи й розкажи», і, не зупиняючись на досягнутому, заснував культ божевільної Сью Дангем[230] на честь легендарної та прекрасної бурлачки, яка в XIX столітті блукала цим пагірчастим краєм, підміняла немовлят, влаштовувала пожежі й, у якомусь сенсі, була святою покровителькою всіх цих дітей.
— Де Карл? — запитав Тім, витерши голову одним зі светрів Ґровера.
— У підвалі, — відповів Ґровер. — Грає з ногами носорога. — Їх носили як чоботи й зазвичай надягали, коли випадав сніг. — А що?
— Моя мати знову… — Тіму було важко про це говорити, бо недобре скаржитися на власну матір, — дошкуляла їм по телефону.
— Дошкуляла батькам Карла?
Тім кивнув.
Ґровер спохмурнів.
— Моя мати теж. Я чув, як вони про це говорили, ну, знаєш, — сказав він, тицьнувши пальцем у пару навушників, безпосередньо приєднаних до «жучка», який він торік встановив у спальні батьків, — я спочатку почув, як вони говорять про якісь рейсові проблеми і вирішив, що йдеться про справжні рейси, автобусні чи бозна-які.
— Вона знову їх назвала тим словом, — сказав Тім.
Саме тоді ввійшов Карл, хоч і без ніг носорога, проте усміхнений і спокійний, ніби у нього був свій «жучок» у кімнаті Ґровера і він чув, про що вони розмовляли.
— Хочеш послухати? — запитав Ґровер, кивком показуючи на аматорський приймач. — Мені вдалося зловити Нью-Йорк.
Карл агакнув, підійшов, надів навушники та почав крутити ручку налаштування.
— А ось і Етьєн, — сказав Тім.
Товстун бовтався за вікном, наче лискуча повітряна кулька. Його обличчя було ніби чимось змащене, а очі так і бігали.
— У мене дещо є, це реальна бомба, — повідомив Етьєн.
— Що? — запитав Тім, який досі трохи переймався думками про матір, а тому втратив пильність.
— Оце, — сказав Етьєн і вмазав його паперовим пакетом з дощовою водою, який ховав під сорочкою. Тім схопив його, і вони, борюкаючись, покотилися по підлозі. Ґровер кричав: «Обережніше з приладами», а Карл з реготом піднімав ноги, коли вони підкочувались надто близько до нього. Коли хлопці зупинилися, Карл зняв навушники та клацнув вимикачем, а Ґрові сів на ліжку, схрестивши ноги, — це означало, що почалося засідання Внутрішньої хунти.
— Гадаю, почнемо з поточних справ, — сказав Ґровер. — Що у тебе на цьому тижні, Етьєне?
В руках Ґровера була планшетка із затискачем, яким він зазвичай ритмічно клацав, коли впадав у задуму.
Етьєн дістав із задньої кишені кілька складених аркушів і прочитав: «Залізниця. Один новий ліхтар і дві сигнальні петарди додано в арсенік».
— Арсенал, — пробурмотів Ґровер, записуючи.
— Ага. Ми з Кермі ще раз підрахували кількість вагонів на станціях Фокстрот і Квебек. На Фокстрот прийшло сімнадцять вагонів, три товарні платформи з чотирьох тридцяти до…
— Цифри я пізніше запишу, — сказав Ґровер. — Можемо ми щось зробити на цій ділянці дороги, чи там проходить забагато вагонів? Ось у чому питання.
— А, — сказав Етьєн. — Ну, рух там був доволі інтенсивний, Ґрові. — Він вишкірився і скосив очі на Карла й Тіма, що зареготали.
— Ти зможеш зробити вилазку пізніше? — роздратовано запитав Ґровер. — Скажімо, ввечері близько дев'ятої?
— Не знаю, — сказав Етьєн. — Можна спробувати вислизнути та…
— Спробуй вислизнути, — сказав Ґровер. — Нам потрібні нічні цифри також.
— Але ж він, тато, турбується про мене, — сказав Етьєн. — Справді турбується.
Ґровер спохмурнів, подивився на планшетку, кілька разів клацнув затискачем і запитав:
— Гаразд, а що в школі? Що там нового?
— У мене в черзі вже декілька малюків, — сказав Етьєн, — першокласники. Вчителі на них завжди кричать. Кидаються крейдою. Усім кидаються. Один з них має доволі вправні руки, Ґрові. Треба б їм трохи потренуватися з натрієм. Але тут може бути клопіт.
Ґровер звів очі.
— Клопіт?..
— Вони можуть спробувати його з їсти. Один з них, — гигикнув Етьєн, — їсть крейду. Каже, що смачно.
— Гаразд, — сказав Ґровер, — продовжуй шукати. Нам потрібні люди, Етьєн. Це дуже важлива ділянка. Ми